— Як там ваша справа, Харрі? Посувається?

— Не знаю, — чесно відповів Харрі. — Іноді здається, що нічого не видно, бо шукаєш з біноклем те, що у тебе під носом.

— Або дивишся не в тому напрямі.

Харрі поглянув на нього і допив свій сік.

— Мені час, Харрі. Але напослідок я розповім тобі історію, яка, можливо, заповнить прогалини у твоїх знаннях про нашу культуру. Ти чув про чорну змію?

Харрі кивнув. Він десь читав, що, перш ніж їхати до Австралії, потрібно привчити себе до отрути чорної змії — не дуже великої, але дуже отруйної.

— Це все правильно. Але якщо вірити легенді, так було не завжди. Давним-давно, у казкові часи, у чорної змії не було отрути. А от ящірка ігуана була отруйною, до того ж набагато більше, ніж зараз. Вона поїдала людей і тварин, і одного дня Кенгуру скликав усіх звірів на раду, щоб вирішити, як зупинити ненаситного вбивцю Мунґунґалі — вождя всіх ігуан. І зробити це зголосилася Оуюбулуй, безстрашна чорна змійка.

Тувумба сидів, трохи відхилившись на спинку стільця, і говорив тихо і спокійно, не зводячи очей з Харрі.

— Решта звірів посміялися з неї і сказали, що для того, щоб перемогти Мунґунґалі, потрібний хто-небудь більший і сильніший.

«Почекайте, ось побачите», — з цими словами Оуюбулуй поповзла в лігво вождя ігуан. Привітавши величезне чудовисько, вона сказала, що вона всього лише маленька і несмачна змійка, яка шукає, де б сховатися від злих і недобрих звірів.

«Головне — не заважай мені, бо сама пошкодуєш», — відповів Мунґунґалі і більше не звертав на неї уваги.

На ранок Мунґунґалі вирушив на полювання, а Оуюбулуй тихо поповзла за ним. Біля багаття сидів мандрівник. Він і оком не змигнув, як Мунґунґалі стрибнув на нього й одним ударом пробив йому голову. Потім вождь ігуан закинув здобич на спину і потягнув у лігво. У лігві він відклав мішок з отрутою набік і почав жерти свіжу чоловічину. Блискавкою кинулася Оуюбулуй до мішка, схопила його і зникла в кущах. Мунґунґалі погнався за нею, але не зміг знайти маленької змії. Коли Оуюбулуй повернулася, звірі як і раніше сиділи і радилися.

«Дивіться!» — гукнула чорна змія і широко розкрила пащу, аби всім було видно мішок з отрутою. Звірі, скупчившись довкола, почали дякувати їй за те, що вона врятувала їх від Мунґунґалі. Коли всі розійшлися, до Оуюбулуй підійшов Кенгуру і сказав, що потрібно викинути отруту в річку, щоб усім у майбутньому жилося спокійно. У відповідь Оуюбулуй укусила Кенгуру, і той, паралізований, упав на землю.

«Ви завжди ставилися до мене зневажливо, тепер моя черга, — сказала Оуюбулуй помираючому Кенгуру. — Поки у мене є ця отрута, ви до мене не підійдете. Інші звірі не знатимуть, що я залишила отруту собі. Хай думають, що я, Оуюбулуй, — їхня рятівниця і захисниця, а я спокійно мститиму вам, одному за одним». — Потім вона скинула Кенгуру в річку, і той потонув. А чорна змія поповзла в кущі. І досі сидить там. У кущах.

Тувумба перекинув у рот вже порожній келих і підвівся.

— Уже пізно.

Харрі теж підвівся.

— Спасибі за історію, Тувумбо. Я незабаром їду, так що, коли ми більше не побачимося, — успіхів на чемпіонаті. І в житті.

Тувумба до болю стиснув простягнуту руку. Харрі подумав, що так нічого й не навчився.

— Сподіваюся, ти розберешся з біноклем, — сказав Тувумба.

І лише коли він уже пішов, Харрі зрозумів значення його слів.

Сторож дав Бірґіті ліхтарик:

— Раптом що, Бірґіто, ти знаєш, де я. Дивися, щоб вас там ніхто не з’їв, — і він із сміхом повернувся до своєї комірки.

Бірґіта і Харрі увійшли в пітьму лабіринтів величезного Сіднейського акваріума. Була вже майже друга година ночі, і сторож Бен замкнув вхідні двері.

Коли Харрі мав необачність запитати старого сторожа, чому гасять усе світло, той вибухнув довгою тирадою:

— Ну, по-перше, економимо електрику. Тільки це не головне. Головне — ми даємо рибам зрозуміти, що зараз ніч. Але це тепер. Раніше ми просто повертали рубильник — уявляєш, який шок переживали риби, коли навколо відразу ставало темно. Акваріум буквально гудів од німого крику сотень риб, які у сліпій паніці намагалися сховатись або просто мерщій звідси втекти.

Бен театрально стишив голос і прокреслив долонями в повітрі зиґзаґ, зображуючи риб.

— Кілька хвилин вони плескались і хвилювались. А деякі риби, як-от макрелі, коли ми ось так вирубали світло, просто розбивалися від страху об скло. Тому ми почали гасити світло поступово, як воно буває в природі. І риба стала реагувати краще. За світлом тіло відчуває, коли день, а коли ніч. І особисто я думаю, що рибам, щоб уникнути стресу, потрібний природний добовий ритм. У них, як і у нас, є біологічний годинник, і жартувати з цим не треба. Ось, наприклад, у Тасманії дехто, хто розводить баррамунді, восени дають рибам більше світла, щоб ті, дурненькі, думали, що ще літо, і довше метали ікру.

— Бена лише запитай — потім його не зупиниш, — пояснила Бірґіта. — Але зі своїми рибами він розмовляє охочіше, ніж з людьми.

Два роки поспіль Бірґіта підробляла тут влітку і дуже подружилася з Беном, який стверджував, ніби працює в акваріумі з дня його заснування.

— Вночі тут так спокійно, — сказала Бірґіта. — Так тихо. Глянь!

Вона навела ліхтарик на скляну стіну, за якою зі свого укриття випірнула рудувато-жовта мурена і вищирила дрібні гострі зубки. Потім ліхтарик висвітив двох плямистих скатів, які, ніби у сповільненій зйомці, пливли за зеленим склом.

— Краса, правда? — з блиском в очах прошепотіла Бірґіта. — Як балет без музики.

Харрі здалося, ніби він йде по дортуару. Не було чути нічого, крім їхніх кроків і рівномірного тихого булькання акваріумів.

Бірґіта зупинилася біля однієї із скляних стін.

— А тут у нас живе saltie[55] Матильда з Квінсленда. — У світлі ліхтарика з’явилося сухе дерево, що лежало в штучному руслі річки. У загаті поруч плавала колода.

— А що таке «saltie»? — Харрі спробував відшукати поглядом яку-небудь живу істоту.

Колода розплющила зелені блискучі очі.

— Це крокодил, який живе в солоній воді. На відміну від freshie,[56] який живиться головним чином рибою і якого не варто побоюватись.

— A saltie?

— А от його побоюватися варто. Багато так званих небезпечних хижаків нападають на людей, лише коли відчувають загрозу або бачать, що ти вторгаєшся на їхню територію. A saltie — проста, нелукава душа. Йому просто потрібне твоє тіло. На північних болотах Австралії крокодили щороку вбивають по кілька людей.

Харрі припав до скла.

— А це не викликає… е-е… антипатії? Подекуди в Індії винищили тигрів, бо ті жерли маленьких дітей. А цих людожерів чому не знищили?

— В Австралії до крокодилів ставлення, як до автокатастроф. Ну майже. Якщо ти проклав дорогу, будь готовий, що хтось на ній загине, хіба ж не так? І з крокодилами те ж саме. Вони просто їдять людей.

Харрі пересмикнуло. Матильда знову заплющила очі — так самісінько, як і на «порші» ховаються фари. І найменші жмури на воді не виказували двох тонн м’язів, зубів і злості, прихованих у цій колоді.

— Ходім далі, — запропонував Харрі.

— А ось і містер Бін, — ліхтарик Бірґіти вказав на пласку буру рибину. — Вайло-скат — так ми в барі називаємо Алекса, того, якого Інґер прозвала містером Біном.

— А чому «скат»?

— Не знаю. Коли я влаштувалася на роботу, його так уже називали.

— Мгу, ну й кличка. Ця риба полюбляє лежати на дні?

— Так, і тому, коли ти купаєшся, треба бути обережнішим. Він дуже отруйний і випускає отруту, як тільки на нього наступиш.

Крученими сходами вони спустилися до резервуарів.

— Узагалі резервуари — не зовсім акваріуми. Це просто відгороджений шматок затоки Порт-Джексон, — сказала Бірґіта.