Слова, що їх хлопчик казав, не мали ніякого значення, навіть лунали, як майже забута, ледь зрозуміла вже мова, а ось слова другого, попри холодний свій тон, навдивовижу вселяли довіру.
«Чом же ти не приходив раніш?»
«Послугувати мав досі і ти, тепер слугуватиму я — тобі».
Плотій стурбовано мацнув його ноги під ковдрою.
— Як лід, любий Верґілію.
— Я почуваюсь тепер дуже добре, мій Плотію.
— Хотілося б вірити, — Луцій промовив від столу, тим часом розклавши письмове начиння й папери зі шкіряної теки. — Тут ось усе, про що ти просив.
— Подай мені аркуша.
Луція це здивувало:
— Як?! Чи не збираєшся ти ще й сам писати?
— Я хочу побачити аркуша… дай…
— Не будь нетерплячим, Верґілію; на ось. — Луцій дістав із відкритої теки стосик чистеньких, ретельно накраяних аркушів, узяв кілька верхніх і подав їх йому.
О, це був добрий пергамент: прохолодний, у міру шорсткий і гладенький — саме такий, що його й любить торкнутись перо, і приємно було поводити по ньому м’якенькою пучкою, немовби збираючись самому писати. А як подивитись крізь аркуш на світло, то можна побачити сітчастий узор кольору слонової кості. О, перший доторк пера до чистого білого аркуша, перший знак на шляху до творення, перше слово на вході до вічного!
Ох, як важко із цим розлучатися…
— Добрий пергамент, Луцію…
«Біле тіло моє, гладеньке і ніжне, — тихесенько прожебоніла, немовби поскаржилась, Плотія, — та не схотів ти його торкнутися».
Луцій узяв з його рук ті кілька аркушів, також обережно погладив пучками по верхньому, немовби бажаючи впевнитись, чи він гладенький, і також поглянув крізь нього на світло.
— Добрий, — нарешті потвердив зі знанням справи. — Таки добрий пергамент. — І сів, наготувавшись писати.
Не торкнувся він Плотії, надто вагома була її доля й усе ж дуже легка, мов та пушинка, — надто легка, щоб підхопити її і понести, щоб мати право її підхопити й понести, і, непізнана, канула Плотія у непізнанне, туди, де вже ніхто і ні з ким не стрічається; перстень її залишився, але сама вона вже не являлася.
Плотій озвався:
— Якщо ти волієш тільки доповнити свій заповіт, а не змінити його, то краще все викласти стисло.
Ні, не являлася Плотія. Зате зі збіговиська тіней поставали весь час інші образи — ніби й знайомі, а воднораз їх і важко було упізнати, бо всі вони враз розпливались, зникали: строката ватага, тьма-тьмуща повій у білявих перуках, тьма-тьмуща п’яниць і зажер, служок із шинків і всіляких красунчиків. На мить зринула постать Алексіса, як можна було упізнати хлопчину зі спини, бо стояв він на судні, тримався за поручні й дивився у воду, де бовтались покидьки й сміття. І промовив Алексіс заклично і сумно: «Пройшли ми з тобою усі ці шляхи, і ними провів тебе я; о, пригадай же…»
— Я знаю багато їх…
— Це ти вже диктуєш?
— Я знаю багато їх…
Ні, вже нікого не можна було упізнати, нікого, крім одного-єдиного, і це викликало неабиякий подив, адже прощання із Октавіаном було таке болісне й безповоротне, тому що прощанню нема вороття; але ж ні, без попередження Октавіан появився тут знов: він стояв неподалеку від канделябра, збоку від того збіговиська тіней і, хоч сам і невидимий, не зводив очей своїх темних із раба, немовби питаючи дозволу заговорити.
«Говори, — звелів раб, — віддавай свій наказ».
І Цезар віддав свій наказ, хоч, по суті, то був не наказ, аж ніяк.
«Верґілію, спадок твоїм спадкоємцям за першим твоїм заповітом, — сказав він, — я дозволяю зменшити на користь твоїм рабам».
«Хай буде так; я про рабів не забуду, але, крім того, я хочу ще розпорядитись, як бути з поемою, а також з її виданням».
«Про «Енеїду» я подбаю вже й сам».
— Мені цього мало.
«Верґілію, невже ти не тямиш, із ким розмовляєш?»
А хлопчик процитував:
— Розумію, — Луцій озвався, — ти хочеш розпорядитись, як бути з виданням поеми… І чого ж тобі мало?
Хлопчик збрехав; ніяких сузір’їв не видно, а тієї зорі, що їй провіщено знов заясніти у зрілості прийдешнього часу, — вже й поготів; не видно й зорі заповітного того спіткання, у сяйві якої ми все узнаємо і все пізнаємо, у сяйві якої ми відкриваємо таїну глибоченну, що повнить собою порожній потік часу і спиняє його, таємничо-нестримного, для нового початку… Ні, хлопчик збрехав, нічого такого не видно, ще нічого не видно!
«Ще ні, й усе ж таки вже!»
Хто це щойно сказав? Хлопчик чи раб? Обидва зорили на схід, і в зорі своєму, на схід тепер зверненім, злилися вони в новій єдності; на східнім краю небосхилу мало постати світило.
«Наша зоря, зоря Юліїв, засяє на заході, — промовив невидимий Цезар, — але ти її вже не побачиш, Верґілію… Невже твоя ненависть не згасне повік?»
«Я «Енеїду» з любов’ю посвятив Октавіанові, та по той бік буття його підноситься нова зоря».
Цезар не відповів нічого; німо поринув він у невидимість.
— «Енеїда»… — коротко чмихнув Плотій і обіруч пригладив сивий вінчик своєї чуприни. — Так, «Енеїда»… Вічно сіятиме в ній зоря Юліїв.
— Отже, якщо зрозумів я слушно, тепер до твого заповіту потрібно додати насамперед посвяту поеми Цезарю, — Луцій промовив і, вмочивши перо в каламар, завмер; він уважно чекав на точніші вказівки.
Та чекав він намарне. Бо каламар, у який він стромив і в якому затримав перо, був не каламар, аж ніяк, — то був, далебі, невеличкий ставочок перед будинком у Андах, а стіл, за яким сидів Луцій, уже був не звичайним столом — на ньому раптово постала вся андська садиба, та сама, що мала тепер відійти до Прокула, а за нею, немов її зменшений виліпок, стояв склеп — в'язниця із сірих олов’яних плит, і поверх хвильок на тому ставочку котилися, відливаючи золотом, завихрені хвилі затоки у Позиліпі. Далебі, Луцій перо не в каламар умочив, а в ставочок, і від пера легесенькі кола нечутно розбіглися до берегів, де кахкотали качки й гелготіли гуси; на жердочках перед голубником туркотіли собі голуби; був там, крім того, й стіл, і його обступав щільний натовп людей, що чекали на свою пайку за заповітом; та коли все ж таки ще можна було зрозуміти, що серед люду, спраглого спадщини, був і Цебет (віднині він-бо мав у садибі цій мешкати), то вже геть недоречною була тут, здавалось, поява Алексіса, який щойно вигулькнув з-за повороту під’їзної алеї й тепер сновигав по двору.
Неподобна була штовханина ця навколо столу, де лежав заповіт, — така неподобна, що довелося утрутитись рабові; та лише вкрай невдоволено люди дали йому відтіснити себе знову в туман невидимости; все це тривало довгенько, й коли зрештою всі вгамувалися й стіл перед Луцієм знов спорожнів, цей озвався удруге, вже сливе нетерпляче:
— Я готовий, Верґілію.
Ох, як важко, як же важко зібратись так швидко з думками! Власне, Луцій мав би і сам здогадатись про це.
— Зараз, мій Луцію…
— Не поспішай… ніщо нас не квапить, — сказав Плотій.
— Послухайте, друзі, перше ніж ми розпочнемо… Ви не забули, що казав Авґуст?..
— Ну звісно.
— Так ось, перший мій заповіт Цезар бачив, і знати, що в ньому, гадаю, варто й вам, тим, хто захищає мене і підтримує…
— Ми не самі тут… — урвав його Луцій, показавши на раба.
— Раб? Певна річ, я впізнав його…
Впізнавати і бути упізнаним… Це була зустріч, спіткання навіки, це була злука, поєднання навічне душею і тілом, поєднання із тим, хто носить кайдани.
— Хіба ти не хочеш спочатку спровадити раба, а тоді вже узятися за заповіт?
Дивно, що в Луція стачило духу отак це сказати — доволі-таки непоштиво; та все обійшлося: раб з незворушною міною поспішив із покою й водночас залишився у ньому, так ніби роздвоївся.