— Манікюрними ножицями, я думаю, — сказала міс Марпл. — Лише легенький надріз на мочці вуха може спричинити цілий потік крові. Це було також вельми переконливо з погляду психології. Свіжа кров, яка стікала в неї по блузці, переконливо показувала, що в неї стріляли і що куля пройшла зовсім близько.

— Усе мало закінчитися успішно, — сказав Кредок. — Наполягання Дори Баннер на тому, що Шерц цілився саме в міс Блеклок, справило на всіх враження. Сама про це не думаючи, Дора Баннер зуміла всіх переконати, що вона бачила, як було поранено її подругу. Тому смерть нападника легко пояснювалася нещасливим випадком або самогубством. І справу мало не закрили. І не закрили її лише завдяки зусиллям міс Марпл.

— Ой ні, ні, ні! — енергійно захитала головою міс Марпл. — Мої зусилля, спрямовані на те, щоб допомогти вам, були суто епізодичними. Це ви не були задоволені, містере Кредок. Це ви наполягли на тому, щоб справу не закрили.

— У мене справді було відчуття невдоволення тим, як ми провели розслідування, — сказав Кредок. — Я знав: тут щось не так. Але я не розумів, де й що тут не так, поки ви не показали мені. А потім міс Блеклок дуже не пощастило. Я натрапив на ті другі двері, які начебто були забиті. Доти ми лише могли припускати, що події могли відбуватися так і так — ми не мали матеріалу, на якому можна було б побудувати переконливу гіпотезу. Але ті змащені двері були доказом. А я на них натрапив суто випадково — помилково вхопившись не за ту ручку.

— Я думаю, вас привело до неї Провидіння, інспекторе, — сказала міс Марпл. — Але мої уявлення можуть бути надто старомодними.

— Тож ми розпочали розслідування знову, — сказав Кредок. — Але тепер ми поставили перед собою іншу мету Тепер ми шукали особу, яка мала б мотив убити Летицію Блеклок.

— А кілька людей із таким мотивом існували, і міс Блеклок знала про це, — сказала міс Марпл. — Я думаю, вона впізнала Філіпу відразу. Адже Соня Ґедлер, певно, належала до того вузького кола осіб, яким було дозволено порушувати усамітнення Шарлоти. А коли людина стає старою (вам до цього ще дуже далеко, містере Кредок), вона набагато краще пам'ятає ті обличчя, які вона бачила, коли була молодою, аніж ті, що зустрічалися їй рік або два тому Коли вони зустрілися з Філіпою, вона, певно, була десь приблизно того самого віку, що й її мати в ті часи, за яких Шарлота пам'ятала її, і вона була дуже схожа на матір. Хоч яким це може здатися дивним, але, я думаю, Шарлота дуже зраділа, коли впізнала Філіпу. Вона щиро прихилилася до Філіпи, і, думаю, підсвідомо це допомогло їй приглушити чимало докорів сумління, які могли в неї бути. Вона пообіцяла собі, що коли успадкує гроші, то подбає про Філіпу. Вона ставитиметься до неї як до рідної дочки. Філіпа й Гаррі житимуть із нею. Думаючи про них, вона почувала себе щасливою і схильною робити добро. Та коли інспектор почав ставити їй запитання й довідався про існування «Піпа й Емми», Шарлоті стало не по собі. Вона не хотіла робити з Філіпи офірного цапа. Вона прагнула перетворити цю справу на спробу свого пограбування молодим злочинцем і його випадкове самогубство. Але тепер, коли було відкрито змащені двері, поліція змінила свій погляд. А крім Філіпи, не було нікого (принаймні, так їй здавалося, адже тоді вона ще не знала, хто така Джулія), хто мав би бодай найменшу причину бажати їй смерті, а отже, і мотив убити її. Тому вона зробила все можливе, щоб приховати справжнє походження Філіпи. У неї вистачило кмітливості відповісти, коли ви, містере Кредок, запитали, що Соня була маленька й чорноволоса, і разом із тим вона прибрала з альбому всі її старі фотографії, щоб ви не помітили схожості. Прибрала вона звідти й усі знімки Летиції.

— А я ж підозрював, що місіс Светенгем — Соня Ґедлер, — скрушно признався Кредок.

— Він запідозрив мою бідолашну маму! — обурено прошепотів Едмунд. — Жінку бездоганного життя — чи, принаймні, я завжди такою її вважав!

— Але звичайно ж, — вела далі міс Марпл, — справжню небезпеку становила Дора Баннер. Із кожним днем вона ставала все забудькуватішою і все балакучішою. Я пам'ятаю, як подивилася на неї міс Блеклок у той день, коли ми прийшли до них на чай. А знаєте чому? Бо Дора щойно знову назвала її Лоті. Нам усім тоді здалося, що вона просто обмовилася. Але Шарлоту це налякало. І так тривало й далі. Бідолашна Дора була неспроможна прикусити собі язика. У той день, коли ми пили з нею каву в кав'ярні «Синій птах», у мене виникло дивовижне враження, що Дора говорить про двох людей, а не про когось одного, — і так воно насправді й було. То вона говорила про свою подругу як про жінку не дуже вродливу, але наділену сильним характером, — і тут-таки описувала її як досить легковажну дівчину. Вона говорила про Леті як про жінку розумну й успішну — а потім перескакувала на те, яким сумним життям їй доводилося жити, і згадувала про тяжку хворобу, що її вона мужньо терпіла, тобто виходила вже за рамки життя Летиції. Думаю, Шарлота багато чого підслухала того ранку, коли прийшла до кав'ярні. Безперечно, вона чула, як Дора розповідала про те, як хтось підмінив лампу — замість пастушки поставив пастуха. І тоді вона зрозуміла, що Дора Баннер, бідолашна й глибоко віддана їй Дора, становить для неї справжню й грізну небезпеку.

Боюся, та розмова зі мною в кав'ярні справді визначила долю Дори — якщо ви пробачите мені за такий мелодраматичний вираз. Проте, думаю, і без тієї розмови результат був би однаковий… Бо Шарлота не могла почувати себе в безпеці, поки Дора Баннер була жива. Вона любила Дору, вона не хотіла вбивати Дору, але не бачила для себе іншого виходу. І думаю (на зразок медсестри Елертон, про яку я тобі розповідала, Банч), вона переконала себе в тому, що чинить майже милосердно. Адже бідолашній Банні залишилося жити зовсім недовго, і можливо, її чекає важка й болісна смерть. Можна тільки подивуватися, скількох зусиль вона доклала, щоб зробити щасливим останній день життя Банні. Вона влаштувала їй свято на день народження — звеліла спекти спеціальний торт…

— «Солодку смерть», — сказала Філіпа, здригнувшись.

— Так, так, це було щось подібне… вона хотіла подарувати своїй любій подрузі солодку смерть… Вона влаштувала для неї вечірку, звеліла наготувати смачних наїдків, не дозволяла людям говорити нічого такого, що могло б зіпсувати їй настрій. А потім поставила біля власного ліжка пляшечку з кількома пігулками аспірину, — невідомо, що то були за пігулки, — і Банні, не змігши знайти нову пляшечку з аспірином, яку щойно купила, скористалася ними. І, природно, в усіх виникло враження, що ті отруйні таблетки були призначені для Летиції…

Ось так Банні померла уві сні, цілком щаслива, і Шарлота знову почула себе в безпеці. Але їй бракувало Дори Баннер, бракувало її любові та відданості, бракувало можливості розмовляти з нею про давні дні… Вона гірко плакала в той день, коли я прийшла до неї з цидулкою від Джуліана, — і її горе було невдаваним. Вона вбила свою найдорожчу подругу…

— Це жахливо, — сказала Банч. — Жахливо.

— Але дуже по-людському, — сказав Джуліан Гармон. — Ми забуваємо, що вбивці — теж люди.

— Я знаю, — сказала міс Марпл. — Вони справді люди. Й іноді їх буває шкода. Але вони дуже небезпечні. А надто такі слабкі й добрі вбивці, якою була Шарлота Блеклок. Бо коли слабку людину опановує страх, вона стає неймовірно жорстокою від жаху й повністю втрачає самовладання.

— Як сталося в історії з Мерґатройд? — запитав Джуліан.

— Так, із бідолашною міс Мерґатройд. Шарлота, певно, підійшла до котеджу й чула, як вони проводили репетицію вбивства. Вікно було відчинене, і вона все чула. До тієї хвилини їй ніколи не спадало на думку, що хтось іще може становити небезпеку для неї. Міс Гінчкліф закликала свою подругу пригадати, що вона бачила, і до тієї хвилини Шарлота не усвідомлювала, що хтось міг там узагалі щось бачити. Вона думала, що всі машинально дивилися на Руді Шерца. Вона, певно, принишкла там під вікном і слухала. А може, все минеться? Але потім, коли міс Гінчкліф уже зібралася їхати до станції, міс Мерґатройд несподівано натрапила на слід. Вона кричала навздогін Гінчкліф: «її там не було…» Ви знаєте, що я перепитала в міс Гінчкліф, чи саме так вона це сказала. Бо якби вона сказала: «Її там не було», значення її вигуку було б зовсім іншим.