Подруги втратили одна одну з виду. Але півроку тому міс Блеклок одержала від неї листа, розгубленого, патетичного листа. Здоров'я Дори дуже погіршилося. Вона мешкала в одній кімнаті, намагаючись прожити на свою пенсію зі старості. Намагалася щось заробити собі шиттям, проте її покручені ревматизмом пальці погано згиналися. Вона згадала про те, як вони дружили у школі, — відтоді життя розлучило їх, але чи не могла б шкільна подруга бодай трохи зарадити у її нинішній скруті?

І міс Блеклок піддалася несподіваному спалаху співчуття. Бідолашна Дора, бідолашна гарненька й пухкенька Дора. Вона поїхала й забрала Дору з її комірчини, поселила у своєму будинку, переконавши саму себе в тому, що хатня робота стає надто тяжкою для неї. «Я потребую, щоб хтось допомагав мені в домі». Лікар сказав, що терпіти їй доведеться недовго, але іноді міс Блеклок здавалося, що бідолашна старенька Дора стала для неї надто тяжким випробуванням. Вона все плутала, дратувала темпераментну домашню робітницю-чужоземку, постійно помилялася з підрахунком білизни, губила чеки та листи — й іноді доводила міс Блеклок, що була жінкою компетентною і практичною, мало не до сказу. Бідолашна й непутяща старенька Дора, така віддана, так хоче допомогти й так пишається з того, що хтось потребує її допомоги, — а проте покластися на неї ні в чому не можна.

Вона різко відповіла:

— Не треба, Доро. Я ж тебе просила…

— Ой, пробач, — сказала міс Баннер із виразом провини на обличчі. — Я знаю. Забула. Але ж ти справді стурбована, хіба ні?

— Стурбована? Ні. Якщо й стурбована, — поправилася вона, то зовсім з іншої причини. Адже ти маєш на увазі те ідіотське повідомлення в «Газеті»?

— Так. Навіть якщо це жарт, то він здається мені дуже злісним і недобрим.

— Злісним і недобрим?

— Атож. Я бачу в такому жарті багато злості. Тобто це не такий жарт, який може розвеселити людину й поліпшити її настрій.

Міс Блеклок подивилася на подругу. Лагідні очі, довгий упертий рот, злегка кирпатий ніс. Бідолашна Дора, така схиблена, з таким неймовірним безладом у голові, з таким бажанням бути корисною — і тут така проблема. Люба й метушлива стара ідіотка — а проте зуміла зберегти в собі відчуття вартісного й невартісного, доброго і злого.

— Думаю, ти маєш слушність, Доро, — сказала міс Блеклок. — Це лихий жарт.

— Мені він дуже й дуже не до вподоби, — сказала Дора Баннер із несподіваною твердістю в голосі. — Він лякає мене. — І несподівано додала: — І він лякає тебе, Летиціє.

— Дурниці, — бадьорим голосом заперечила міс Блеклок.

— Він небезпечний. Я переконана в цьому. Він наче одна з тих бомб, що їх надсилають людям поштою в запакованих бандеролях.

— Люба моя, ідеться лише про якогось бовдура, що хоче показати себе великим жартівником.

— Але в цьому нема нічого кумедного.

А й справді, у цьому не було нічого кумедного… Думки міс Блеклок відбивалися в неї на обличчі, і Дора переможно вигукнула:

— Ось бачиш! Ти теж так думаєш!

— Але ж, Доро, люба…

Вона не докінчила фразу. Двері рвучко відчинилися, і до кімнати забігла схвильована молода. жінка, чиї добре розвинені груди збуджено здіймалися й опускалися під обтислою кофтиною джерсі. На ній була широка спідниця з тугим поясом, а чорні коси з масним відтінком були укладені вінцем навколо голови. Чорні очі метали іскри.

— Мені могти говорити до вас чи ні? — запитала вона, перевівши дух.

Міс Блеклок зітхнула.

— Авжеж, Міці, у чому річ?

Іноді їй здавалося, що ліпше б вона сама робила всю домашню роботу й готувала на кухні, аніж терпіти постійні нервові зриви жінки-біженки, яку вона найняла.

— Я сказати вам відразу — адже так у вас заведено чи ні? Я вас попереджати, що йти від вас — і негайно!

— З якої причини? Хтось тебе образив?

— Так, я ображений! — вигукнула Міці з драматичним трагізмом у голосі. — Я не хочу бути мертвий. Навіть тут, у Європі, я змушений утікати. Моя родина всі мертвий — усі вони вбитий — мій мати, мій малий брат, мій любий малий небога — усі вони вбитий. Але я втікати — я ховатися. Я втікати до Англії. Я працювати. Я робити те, чого ніколи не робила б на моя батьківщина. Я…

— Знаю, — сердито відказала міс Блеклок. Вона вже багато разів чула цей приспів, що був постійно на устах Міці. — Але чому ти хочеш піти від мене тепер?

— Бо вони знову прийти і вбити мене.

— Хто?

— Мій вороги. Нацисти. А може, тепер це більшовики. Вони знайти, що я тут. Вони хотіти вбити мене. Я прочитати про це в газеті.

— Ти маєш на увазі нашу «Газету»?

— Ось тут про це написано, ось тут. — Міці показала «Газету», яку досі тримала за спиною. — Ось бачите, тут написано «вбивство». У «Літл-Педоксі». Це ж тут, хіба ні? Сьогодні ввечері, о пів на сьому. Ой! Я не хотіти, щоб мене вбивати, ні, я не хотіти.

— Але чому ти думаєш, що оголошення стосується тебе? Ми переконані, що це жарт.

— Жарт? Убивати людина — не жарт.

— Ні, звичайно, ні. Але ж, моя люба дитино, якби хтось хотів тебе вбити, він не став би повідомляти про це в газеті, хіба не так?

— Ви думати, не став би? — Міці дещо розгубилася. — То ви думати, вони не мати наміру вбивати? А може, вони хотіти вбити вас, міс Блеклок?

— Не думаю, щоб комусь закортіло вбити мене, — безтурботно відказала міс Блеклок. — А крім того, Міці, я не бачу, навіщо комусь знадобилося вбити тебе. Зрештою, з якої причини тебе вбивати?

— Бо вони лихий люди… Дуже поганий люди. Я вже вам розповідати, що мій матір, мій маленького брата, мій така люба небога…

— Так, так, — погодилася міс Блеклок, вправно зупинивши потік слів, що лився з уст її хатньої робітниці. — Але я справді не можу повірити, що хтось хоче вбити, Міці, саме тебе. Звісно, якщо ти твердо вирішила мене покинути й прийшла про це попередити, то я не можу зупинити тебе. А проте ти вчиниш велику дурницю, якщо підеш від мене.

І вона твердим голосом додала, скориставшись із миттєвої розгубленості Міці:

— Будь ласка, приготуй на обід м'ясо, яке надіслав різник. Воно здалося мені надто жорстким.

— Я зготувати з нього гуляш, за особливим рецептом.

— Гаразд, нехай буде гуляш. І я думаю, що з того дуже твердого сиру, який ми маємо, можна буде зробити сирну соломку. Я думаю, сьогодні ввечері до нас прийде чимало гостей, які захочуть чогось випити.

— Сьогодні ввечері? Коли саме сьогодні ввечері?

— О пів на сьому.

— Але ж це той час, про який говориться в газеті. То чого вони прийти саме тоді? Чого вони прийти?

— Вони прийдуть на похорон, — сказала міс Блеклок, підморгуючи. — Отже, до роботи, Міці, я не маю часу базікати з тобою. Зачини за собою двері, — твердим голосом додала вона.

А коли двері зачинилися за розгубленою Міці, вона сказала:

— Принаймні цю дівчину вдалося на певний час заспокоїти.

— Ти така практична, Леті, — промовила міс Баннер зі щирим захватом у голосі.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

О ПІВ НА СЬОМУ ВЕЧОРА

— Ну, здається, все готове, — сказала міс Блеклок.

Вона окинула схвальним поглядом вітальню, яка складалася з двох кімнат. Стіни, обтягнуті чинцом із рожевими візерунками, дві бронзові вази з хризантемами, невеличка ваза з фіалками та срібний портсигар на столі біля стіни, таця з трунками в самому центрі столу.

«Літл-Педокс» був будинком середнього розміру, спорудженим у стилі ранньої вікторіанської доби. Він мав довгу веранду з низькими поручнями, вікна зачинялися віконницями, пофарбованими в зелений колір. Довга й вузька вітальня, що втрачала багато світла через дах, що нависав над верандою, спершу мала в одному кінці двійчасті двері, які виводили в невеличку кімнату з вікном у глибокій ніші. Попереднє покоління прибрало двійчасті двері й замінило їх оксамитовими портьєрами. Міс Блеклок звеліла прибрати й портьєри, і тепер дві кімнати фактично перетворилися на одну. У кожному з її кінців було по каміну, але в жодному сьогодні не палахкотів вогонь, хоч у вітальні було тепло й затишно.