Изменить стиль страницы

Так, вона замкнула парадні двері незабаром після четвертої години. Ні, вона не завжди так робить, але в той день вона була дуже «знервована та схвильована через те жахливе оголошення». Зачинити бічні двері вона не могла, бо міс Блеклок і міс Баннер виходили крізь ті двері заганяти до сараю качок та годувати курчат, а місіс Геймс зазвичай також поверталася ними з роботи.

— Місіс Геймс каже, вона замкнула двері, коли повернулася о п'ятій тридцять.

— А, і ви вірити їй, ви їй вірити…

— А ви думаєте, їй не треба вірити?

— Яке має значення, що я думати? Мені ви все одно не повірити.

— А ви дайте нам шанс. То ви вважаєте, місіс Геймс не замкнула ті двері?

— Я думати, вона не стала замкнути їх.

— А чому ви так думаєте? — запитав Кредок.

— Той молодик працювати не сам-один. Ні, він знати, куди йому треба прийти, він знати, коли він прийти, він знати, коли двері бути для нього відчинені — відчинені навстіж.

— Що ви хочете цим сказати?

— Який різниця з того, що я сказати й чого не сказати? Ви однаково не слухати мене. Ви сказати собі, вона нещасливий дівчина-біженка і вона бреше. Ви сказати, що білявий англійський дама, він не бреше — він британка й він не може бути брехуха. Тож ви повірити їй, а не мені. Але я могла б вам сказати. О так, я могла б вам сказати!

І вона брязнула сковорідкою, поставивши її на плиту. Кредок не знав, чи варт занотовувати йому відомості, які могли бути спричинені лише виплеском ненависті.

— Ми беремо до. уваги все, що нам розповідають, — сказав він.

— Я нічого вам не розповідати. Навіщо мені це робити? Ви всі однакові. Ви переслідувати й зневажати нещасних біженців. Якби я розповісти вам, як тиждень тому той молодик прийшов до міс Блеклок просити грошей, а вона проганяти його геть, як проганяють собаку, — якби я сказати вам, що після того чула, як він розмовляти з місіс Геймс, — он там, в альтанці, — ви сказати, я все це вигадати!

«І дуже навіть схоже, ти й справді все це вигадала», — подумав Блеклок.

Але вголос сказав:

— Ви не могли чути, що там говорилося в альтанці.

— А ось тут ви помилятися! — з тріумфом вигукнула Міці. — Я ходити і збирати кропива — з неї можна зготувати дуже смачні страва. Вони так не вважати, але я готую для них страва з кропива й нічого їм не казати. І я почула, як вони там розмовляти. Він каже їй: «А де мені сховатися?» А вона йому: «Я тобі покажу» — а тоді каже: «О чверть на сьому», а я думати: «Он як! Ось як ти поводитись, мій любий леді! Вийшовши зі своя робота, ти зустрічатися з чоловіком. Ти приводити його в дім». Я думати, міс Блеклок це не сподобатися. Вона прогнати тебе геть. Я спостерігати, так я тоді подумати, слухати, а потім я про все розповісти міс Блеклок. Але тепер я розуміти, що тоді помилилася. Вона не крутити з ним любов, вони змовитися грабувати й убивати. Але ви скажете, я все це вигадав. Погана Міці, скажете ви. Я забирати її до в'язниці.

Кредок замислився. Вона справді могла все це вигадати. Але могла й не вигадати. Він обережно запитав.

— А ви певні, що вона розмовляла з Руді Шерцом, а не з кимось іншим?

— Звісно, я певний. Він щойно вийти з дому, і я побачити, як він іде до альтанки. А я тоді саме, — сказала Міці з викликом, — вийти подивитись, чи вже виріс молодий кропива.

«Невже молода кропива може вирости в жовтні?» — подумав інспектор. Але він розумів, що Міці лише похапцем вигадала якийсь привід для звичайнісінького шпигування.

— Ви нічого більше не чули, крім того, що тільки-но сказали мені? Міці скрушно відповіла:

— Ота міс Баннер, з її довгим носом, вона кликати мене й кликати. Міці, Міці! Тож мені довелося звідти піти. О, вона так мене дратувати! Завжди втручатися. Вона, мовляв, навчати мене готувати. Вона мене навчати? Та все, що вона готувати, має смак води, води й більш нічого!

— Чому ви не розповіли мені це в перший день? — суворо запитав інспектор Кредок.

— Бо я забути… Я не подумати… Лише згодом я казати собі, він це спланувати тоді — спланувати з нею.

— Ти цілком переконана, що то була місіс Геймс?

— О, так, я цілком переконана. Я дуже навіть переконана. Вона злодійка, отой місіс Геймс. Злодійка й допомагати злодіям. Того, що вона заробляти в саду, не досить для такого леді, як вона, ні. Вона обкрадати міс Блеклок, що так добре до неї ставитись. О, ця жінка поганий, поганий, поганий!

— А якби хтось мені розповів, що це ти розмовляла з Руді Шерцом? — запитав Кредок, пильно дивлячись на неї.

Це припущення справило на Міці набагато менший ефект, ніж він сподівався. Вона лише пирхнула й мотнула головою.

— Якби хтось сказав, він бачив мене там говорити, він брехати, брехати, брехати, брехати, — зневажливо сказала вона. — Набрехати на когось легко, але в Англії треба ще довести, що ти правду сказати. Так мені пояснити міс Блеклок, і так воно є, хіба ні? Я не розмовляти з убивцями та злодіями. І жоден англійський полісмен не звинуватити мене в цьому. Але як я можу зготувати обід, коли ви тут, — і базікати, базікати, базікати? Вийдіть із моєї кухні, будь ласка. Мені треба зараз зготувати дуже старанний соус.

Кредок слухняно вийшов. Його підозри щодо Міці похитнулися. Свою історію про Філіпу Геймс вона розповіла з великою переконаністю. Міці могла й набрехати (він вважав її спроможною на це), але він припускав наявність якогось прошарку правди в її вигаданій історії. Він вирішив поговорити з Філіпою на цю тему. Вона здалася йому, коли її допитував, спокійною, добре вихованою молодою жінкою. Він ні в чому її не підозрював.

Перетинаючи хол, він став відчиняти не ті двері. Міс Баннер, яка спускалася сходами, поквапилася поправити його.

— Не ті двері, — сказала вона. — Вони не відчиняються. Наступні ліворуч. Тут така плутанина, чи не так? Стільки дверей.

— Та чимало, — сказав Кредок, дивлячись угору й униз попід стіною довгого холу.

Міс Баннер люб'язно перелічила йому всі двері.

— Спочатку двері до гардеробної, далі до комори, а потім до їдальні — вони всі по той бік. А по цей бік — фальшиві двері, крізь які ви намагалися пройти, а далі — двері до вітальні, двері до комори з порцеляною і двері до невеличкої оранжереї, а в кінці — бічні двері. Переплутати їх надто легко. А надто ті, які розташовані так близько. Я не раз помилялася й намагалася відчинити не ті двері, які були мені потрібні. Під тими дверима, у які хотіли увійти сьогодні ви, раніше стояв стіл, але потім ми відсунули його до стіни.

Кредок майже машинально помітив тонку горизонтальну лінію на дверях, які намагався відчинити. Він зрозумів, що то був слід від столу, який там стояв. Щось заворушилося в його свідомості, коли він запитав:

— Відсунули? А коли це було?

Розпитуючи про щось Дору Баннер, не було жодної необхідності називати причину будь-якого запитання. Балакучу міс Баннер можна було запитувати про що завгодно — вона з радістю готова була надати будь-яку інформацію, хоч би якою незначущою вона була.

— Дайте-но мені подумати, це було зовсім недавно — днів десять, а може, два тижні тому.

— Навіщо його відсунули?

— Я, власне, не пам'ятаю. Щось там робили з квітами. Здається, Філіпа поставила їх у велику вазу — вона робить дуже гарні букети — усі кольори осіннього листя, галузки та віти, і то був такий великий букет, що зачіпався вам за волосся, коли ви проходили, і тоді Філіпа сказала: «Чому б не посунути цей стіл, адже квіти буде приємніше бачити на тлі голої стіни, аніж навпроти дверних панелей». Нам довелося тільки зняти зі стіни велику картину — «Велінґтон під Ватерлоо». Вона мені не дуже подобалася. Ми засунули її під стільці.

— То це двері справжні? — запитав Кредок, дивлячись на них.

— Так, вони справжні, якщо ви маєте на увазі те, що я думаю. Це двері до маленької вітальні, та коли дві вітальні були об'єднані в одну, то другі двері стали непотрібні, тому їх зачинили.

— Зачинили? — Кредок знову обережно штовхнув їх, намагаючись відчинити. — Ви хочете сказати, що їх забили цвяхами? Чи тільки замкнули?