Один з розвідників похилив голову й сплюнув. Другий зробив те саме. Вони придивлялись, яке нікчемно мізерне значення для снігу та історії мають їхні плювки. Обидва розвідники були дрібні й спритні. Вони вже не раз бувалії в німецькому тилу, живучи, як лісові звірі,

Від хвилини до хвилини, пройняті рятівним жахом і думаючи не головою, а спинним мозком.

Вони випручались із палких обіймів Вірі. І сказали Вірі, що їм обом з Біллі краще б пошукати, кому здатись. Чекати їх більше розвідники не збирались.

І вони покинули Вірі й Біллі в річищі.

Біллі Пілігрим й далі ковзався у своїх вовняних шкарпетках, виробляючи різні фігури, що їх більшість людей визнала б неможливими,— він кружляв, застигав на місці й так далі. Оплески не вщухали, але характер їх змінився, коли замість галюцинацій він знову вирушив подорожувати в часі.

Біллі перестав ковзатись — він уже стояв на естраді в китайському ресторані Іліума, штат Нью-Йорк, осінньої днини 1957 року. Йому стоячи аплодували члени Клубу левів. Його щойно обрали президентом клубу і йому надали слово. Але він заціпенів від страху, подумавши, що це ж сталася жахлива помилка. Всі ці заможні, статечні люди зараз переконаються, що обрали жалюгідного телепня. Вони почують його пискливий голос, який мав ще за війни. Він сковтнув слину, відчуваючи, що в нього замість голосових зв'язок пискавка, вирізана з верби. А найгірше — йому не було що сказати. Присутні стихли. Всі розчервонілися й засяяли.

Біллі розтулив рота, й почувся глибокий звучний тембр. Він бездоганно володів голосом, що виповідав дотепи, від яких зала бралась за животи. Голос споважнів, тоді знов кинув жарт і скінчив ноткою покори. Пояснювалось це чудо тим, що Біллі пройшов курс ораторського мистецтва.

А потім він знову опинився в замерзлому річищі, Роланд Вірі вибивав з нього останній дух.

Вірі долав праведний гнів. Його ще раз знехтували. Він засунув пістолет у кобуру, ніж встромив у піхви. Оте тригранчасте лезо з жолобками для стоку крові на всіх трьох граиях. І заходився несамовито трясти Біллі, аж у того торохтіли кістки, а тоді хряснув ним об крутий берег.

Вірі галасував і скімлив крізь кілька шарів свого шарфа, присланого з дому. Він щось белькотів про жертви, принесені заради Біллі. Розводився про святобливість і героїзм «трьох мушкетерів», в найяскравіших барвах змальовував їхні чесноту й великодушність, ту безсмертну славу, якою вони вкрили себе, і ті неоціненні послуги, які вони зробили християнству.

Вірі гадав, що ця мужня військова одиниця розвалилася виключно через Біллі, і той мав за це заплатити. Вірі зацідив йому кулаком у щелепу і звалив на покриту снігом кригу річечки. Біллі впав навкарачки, а Вірі дав копняка під ребра й перевернув його на бік. Біллі силкувався скрутитися в клубок.

— Таким, як ти, в армії не місце! — виголосив Вірі.

У Біллі мимохіть вихопились якісь судомні звуки, дуже подібні до сміху.

— Тобі ще смішки, ге? — здивувався Вірі.

Він обійшов Біллі ззаду. Куртка, верхня й спідня сорочки у Біллі під час цієї шарпанини задерлись мало не до пліч, спина оголилася. За кілька дюймів від солдатських чобіт Вірі випиналися жалюгідпі хребці Біллі.

Вірі одвів праву ногу назад, цілячись у спинний хребет, у ту трубку, по якій проходило багато таких важливих для Біллі дротиків. Вірі намірявся перебити цю трубку.

Але в цю мить він завважив, що в нього є глядачі. З високого берега па річище дивились п’ятеро німецьких солдатів з собакою-шукачем на новідку. В голубих очах солдатів прозирала суто цивільна допитливість: чому це один америкаисць хоче порішити іншого так далеко від батьківщини і чому жертва сміється?

3

Німці з собакою здійснювали військову операцію, назва якої не потребує пояснень. Подібні акції рідко описуються в подробицях, але сама її назва в газеті чи в історичному дослідженні викликає у багатьох прихильників війни своєрідне сексуальне задоволення. В уяві таких любителів бойовиськ це напрочуд спокійна любовна гра після оргазму перемоги. Називається вона — прочісування.

Собака, що гавкіт її лунав так люто серед зимових просторів, була німецькою вівчаркою-сукою. Вона вся тремтіла, підібгавши хвоста під ноги. Цього ранку її взяли на часину у фермера. Вона ще ніколи не воювала. Не мала й уявлення, на кого її нацькують. Звали її Принцесою.

Двоє німців були майже підлітки. Двоє інших — старигани, слиняві й беззубі, як коропи. Це були запасники, що їх абияк озброїли і обмундирували, знявши форму з недавно вбитих стройових солдатів. Бува й таке. Вони були селяни з-за поблизької прикордонної смуги.

Командиром їхнім був середнього віку капрал — з червоними очима, худорлявий, цупкий, як пересохле м’ясо, зневірений у війні. Він був чотири рази поранений — щоразу, підлатавши, його знову кидали на фронт. З нього був добрий солдат, але при нагоді він був ладен будь-кому здатися. Його криві ноги були взуті в золотаві кавалерійські чоботи, які він стягнув на російському фронті з мертвого угорського полковника. Бува й таке.

Ці чоботи — то було майже все, що він мав на цьому світі. Вони були його домівкою. Справжній анекдот: одного разу якийсь новобранець усе приглядався, як він натирає ці золотаві чоботи. Капрал підсунув чобота йому під ніс і сказав: «Коли добре придивишся, то побачиш Адама і Єву».

Біллі Пілігрим не чув цього анекдота. Але лежачи на чорній кризі, він втупився в полиск каприлових чобіт і побачив в їхній золотавій глибині Адама і Єву. Голих-голісіньких. Вони були такі невинні, такі беззахисні і так силкувалися пристойно поводитись. Біллі Пілігрим любив їх.

Поруч із золотавими чобітьми стояла пара ніг у якомусь дранті. Це дрантя було перев’язане навхрест ганчір’яними шворками, на яких трималися дерев’яні черевики. Біллі глянув на їх власника: то був білявий ангел, п’ятнадцятирічний хлопчина.

Хлопчина був гарний, як Єва.

Цей молодий хлопчина, гермафродит небесний, допоміг Біллі звестись на ноги. Підійшли й решта німців, обтрусили з Біллі сніг і обшукали, чи нема при ньому зброї. Ніякої зброї не виявилось. Найнебезпечніше, що у нього знайшли, то це дводюймовий огризок олівця.

Здалеку пролунали два спокійні постріли. Стріляли з німецьких гвинтівок. Так було розстріляно двох розвідників, які покинули Біллі й Вірі. Вони лежали в засідці, коли ззаду до них підійшли німці й застрелили. Тепер вони помирали на снігу, нічого не відчуваючи, і сніг під ними ставав малиновим. Бува й таке. Отже, Роланд Вірі лишився останнім з «трьох мушкетерів».

Вірі, що стояв з вибалушеними від страху очима, теж роззброювали. Його пістолет капрал віддав вродливому хлопчині. Капрал прийшов у захват від лютого ножа Вірі і сказав по-німецькому, що Вірі, певно, залюбки проштрикнув би цим ножем його, роздер йому обличчя гостряками кастета, розтяв йому живота чи горло. Капрал не знав англійської мови, а Біллі й Вірі не розуміли німецької.

— Гарненька в тебе цяцька,— сказав капрал, звертаючись до Вірі, і передав ножа одному зі стариганів.— Хіба ж не ладна, га?

Капрал шарпнув шинелю й куртку у Вірі. Мідні гудзики відлетіли, мов кукурудзяні зернятка. Капрал поліз рукою за пазуху Вірі, немов хотів вирвати його живе серце, але натомість витяг куленепробивну біблію.

Куленепробивна біблія — це така маленька біблія, що вміщується у солдатській нагрудній кишені. У неї сталева палітурка.

В кишені штанів у Вірі капрал знайшов сороміцьку фотокартку — жінку з поні.

— Щасливець поні, хіба ні? — сказав він.— Еге? М-ммм? Хочеш на місце цього поні? — Він простяг листівку другому старому.— Військовий трофей! Твій, твій, тобі пощастило.

Потім капрал наказав Вірі сісти на сніг і скинути чоботи, які він віддав гарненькому хлопчині. А Вірі одержав хлопцеві ступаки. Отак Вірі й Біллі позбулися порядного солдатського взуття, а йти їм треба було довгі милі — Вірі стукав своїми дерев’яними ступаками, а Біллі шкутильгав угору-вниз, угору-вниз, час від часу натикаючись на Вірі.