— Вибач,— казав тоді Біллі або ж: — Перепрошую.

Нарешті вони дісталися до кам’яної будівлі на роздоріжжі, де містився збірний пункт для військовополонених. Біллі й Вірі впустили всередину, де було тепло й димно. У пічці сичав і потріскував вогонь. За дрова правили меблі. Притулившись спинами до стіни, на підлозі сиділо зо два десятки американців, втуплених у полум’я, і думали про те, про що можна було думати, тобто ні про що.

Ніхто не розмовляв. Ніхто не знав ніякої цікавої воєнної пригоди.

Біллі й Вірі знайшли вільне місце, і Біллі заснув, схиливши голову на плече якомусь капітанові, котрий не заперечував проти цього. Капітан був особою духовною, рабином. Його було поранено в руку.

Біллі перенісся в інший час, розплющив очі й побачив перед собою зелені скляні очі механічної сови. Сова звисала головою вниз із прута з нержавіючої сталі. Це був оптометр у кабінеті Біллі в Іліумі. Оптометр — це прилад, яким перевіряють зір, щоб виписати окуляри.

Біллі заснув під час огляду пацієнтки, яка сиділа в кріслі по другий бік сови. Він і раніше засинав на роботі. Спершу то було кумедно, але тепер Біллі починав тривожитись за свій глузд. Він силкувався пригадати, скільки йому років, але не міг. Силкувався пригадати, який тепер рік — і теж марно.

— Докторе,—обережно озвалася пацієнтка.

— Гм? — відповів він.

— Ви чогось так умовкли.

— Я перепрошую.

— Ви щось говорили і раптом умовкли.

— Умгу.

— Ви побачили щось страшне?

— Страшне?

— Це так погано у мене з очима?

— Ні, ні,— відповів Біллі, якого знов долала дрімота.— З вашими очима все гаразд. Вам тільки треба окуляри для читання.

І він попросив її пройти через коридор в інший кабінет, де був широкий вибір оправ.

Коли вона вийшла, Біллі розсунув фіранки. Але від цього йому не стало видніше, що робиться довкола. Вікно ще було запнуте шторою, і Біллі з шумом підняв її. В кімнату ввірвалось яскраве сонячне світло. Надворі стояли тисячі автомашин, виблискуючи на величезному озері чорного асфальту. Заклад Біллі містився в приміському торговельному центрі,

Під самим вікном стояв його «кадилак» — «ельдорадо куп де віль». Він прочитав наліпки на автомобільному буфері. «Відвідайте каньйон Озебл!» — волала одна. «Підтримуйте свою поліцію!» — закликала друга. А на третій було: «Перешкодьте Ерлові Уоррену!» Дві останні наліпки подарував Біллі тесть, член товариства Джона Берча. На реєстраційній табличці значилось: «1967»; отже, Біллі було сорок три роки. Він запитав себе: «А куди ж поділися інші роки?»

Біллі глянув на свій письмовий стіл. На столі лежав «Оптичний огляд», розгорнутий на редакційній статті. Біллі почав її читати, злегка ворушачи губами.

«Події 1968 року визначать долю європейських оптиків принаймні на півстоліття,— читав Біллі.— З таким застереженням виступив Жан Тіріарт, секретар Спілки бельгійських оптиків, наполягаючи на необхідності утворити Європейське товариство оптиків. Треба вибирати, заявив він: або піднести престиж професії оптиків, або до 1971 року її буде зведено до ролі звичайних продавців окулярів».

Біллі Пілігрим силкувався читати уважно.

Зненацька завила сирена, до смерті налякавши його. Він щохвилини сподівався початку третьої світової війни. А сирена просто вістувала полудень. І містилася на пожежній вишці через дорогу від контори Біллі.

Біллі заплющив очі. Коли він розплющив їх, то знову опинився у другій світовій війні. Голова його була схилена на плече пораненого рабина. Німець штурхав його ногою, щоб він вставав, бо пора вже було рушати.

Американців, серед них і Біллі, вишикували біля будинку в жалюгідну колону.

Там був і фотограф — німецький військовий кореспондент з лейкою. Він сфотографував ноги Біллі й Роланда Вірі. Цей знімок через два дні обійшов усю німецьку пресу, як підбадьорливе свідчення того, наскільки убого екіпіровано хвалену своїм багатством американську армію.

Фотограф потребував, однак, чогось більш вражаючого, от хоч би узяття в полон. Отож варта розіграла для нього сцену. Біллі заштовхали в кущі. А коли він виліз звідти з дурнуватим усміхом на обличчі, солдати погрозливо спрямували на нього автомати, немов брали його в полон.

Усмішка Біллі, коли він виліз із кущів, була не менш своєрідна, як і усмішка Монни Лізи, бо він перетинав пішки Німеччину в 1944 році й водночас вів свій «кадилак» у 1967-му. Потім Німеччина розвіялась, і лишився ясний і погожий 1967 рік, вільний від нашарувань будь-якого іншого часу. Біллі їхав на сніданок у Клуб левів. Стояла серпнева спека, але машина Біллі була кондиційована. Світлофор зупинив його серед іліумського гетто для чорних. Люди, які там мешкали, так ненавиділи своє гетто, що місяць тому спалили його мало не дощенту. Це було все, що вони мали, але вони і те знищили. Цей район нагадував Біллі міста, де він побував у війну. Бордюри і тротуари в багатьох місцях були понівечені танками й тягачами національної гвардії.

«Брат по крові» — було написано рожевою фарбою на стіні зруйнованої бакалійної крамниці.

У вікно машини Біллі хтось постукав. Це був негр. Він хотів щось сказати. Загорілось зелене світло, і Біллі зробив найпростіше: рушив далі.

Зараз Біллі проїжджав ще більш спустошеною вулицею. Вона скидалася на Дрезден після бомбардування, на поверхню Місяця. Десь серед цієї пустки колись стояв будинок, в якому Біллі виріс. Район підлягав перебудові. Незабаром тут мали вирости новий адміністративний центр Іліума, Мистецький павільйон, басейн «Мирний» і квартали розкішних жилих кам'яниць.

Біллі Пілігрима все це влаштовувало.

Промовець у Клубі левів був майор морської піхоти. Він сказав, що американцям у В'єтнамі лишається або боротися до перемоги, або доки комуністи не зрозуміють, що не можна накидати свій спосіб життя малорозвиненим країнам. Майорові довелося побувати там у службових справах. Він розповів багато жахливого й дивовижного, що там бачив. Майор обстоював посилення бомбардувань, казав, що бомбами слід загнати Північний В'єтнам назад у кам'яний вік, якщо той не хоче прислухатись до голосу розуму.

Біллі не збирався заперечувати проти бомбардувань Північного В’єтнаму і не здригався на згадку про страхітливі наслідки бомбардування, свідком якого був сам. Він просто сидів і снідав у Клубі левів, де колись був головою.

На стіні в кабінеті Біллі висіла оправлена в рамку молитва, що додавала йому снаги жити, хоч радості в житті він не знаходив. Не один з пацієнтів, хто бачив цю молитву на стіні у Біллі, опісля казав йому, що вона наснажувала їх. Ось та молитва:

«Боже, даруй мені спокій душі,

Щоб миритися з тим,

Чого я не можу змінити.

Мужність, щоб змінювати те,

Що я можу змінити,

І мудрість, щоб завжди

Вбачати різницю».

Серед речей, що їх Біллі Пілігрим не міг змінити, були минуле, теперішнє і майбутнє.

У цю хвилину його знайомили з майором морської піхоти. Той, хто відрекомендовував Біллі, сказав, що він ветеран війни, що в нього є син, сержант «зелених беретів» у В’єтнамі.

Майор сказав Біллі, що «зелені берети» роблять велику справу і що він повинен пишатися своїм сином.

— А я й пишаюся. Аякже,— відповів Біллі.

Біллі подався додому — подрімати після сніданку. Лікар велів йому неодмінно вдень спати, сподіваючись таким чином зцілити Біллі від однієї невеличкої недуги: вряди-годи Біллі без усякої видимої причини заходився плачем. Ніхто ніколи не бачив Біллі в такому стані, про це знав лише лікар. Біллі плакав зовсім тихенько і сльозами не заливався.

В Іліумі Біллі мав гарненький будиночок у колоніальному стилі. Він був багатий, як Крез,— він зроду-віку не сподівався, що доскочить такого, навіть за мільйон років. У торговельному центрі від закладу Біллі працювало ще п’ятеро оптиків, і за рік він мав понад шістдесят тисяч доларів чистого прибутку. Окрім того, йому належала п’ята частка нового готелю «Святковий» на шосе № 54 і півпайки в трьох кіосках, що торгували «холодними ласощами» — так називався різновид мороженого крему. Вони були такі самі приємні на смак, як і морозиво, але не такі тверді й пекуче холодні.