Трактор перетинав луг у моєму напрямку, й на додачу до чоловіка за кермом двоє інших примостилися позаду. Я висунув голову у віконечко машини й голосно запитав:

— Ви не скажете мені, де я можу знайти офіс містера Вінслоу?

Водій зупинив трактор і показав рукою ліворуч і вперед.

— Головний шпиталь. Поверніть ліворуч і дивіться праворуч.

Я не міг не помітити молодика, що дивився на мене пильним поглядом, примостившись на задній частині трактора й тримаючись там за ручку. Він був неголений, і на його обличчі відбився слід пустої усмішки. На голові в нього був матроський капелюх, із по-дитячому опущеними на очі крисами, хоч сонця й не було. Я зловив його погляд на одну мить — вираз його очей був запитливим, — але я мусив відразу відвернутися. Коли трактор знову рушив, я побачив у віконці заднього виду, що він із цікавістю дивиться на мене. Його погляд трохи зіпсував мені настрій… бо нагадав мені про Чарлі.

Я був здивований, побачивши, що головний психолог такий молодий, високий і тендітний чоловік зі стомленим виразом. Але його уважні сині очі виражали силу, попри юний вигляд.

Він повіз мене по своїй території у власній машині, показавши залу відпочинку, лікарню, школу, адміністративні офіси й кілька двоповерхових будинків із червоної цегли, які він назвав котеджами, де жили пацієнти.

— Я не помітив паркану навколо притулку Воррена, — сказав я.

— Його тут немає, а є лише ворота на вході й живоплоти для захисту від цікавості роззявляк.

— Але як ви… тоді… утримуєте їх… щоб вони не розбігалися… не втікали звідси?

Він стенув плечима й усміхнувся.

— Ми справді не можемо утримувати їх тут. Деякі втікають звідси, але більшість повертаються.

— А ви їх не розшукуєте?

Він подивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, що було за моїм запитанням.

— Ні. Якщо вони потрапляють у халепу, ми незабаром довідуємося про це від жителів міста або поліція приводить їх сюди.

— А якщо ні?

— Якщо ми нічого про них не чуємо й вони сюди не повертаються, ми припускаємо, що вони задовільно прилаштувалися жити на волі. Ви повинні зрозуміти, містере Гордон, що тут у нас не тюрма. Держава вимагає, щоб ми вдавалися до всіх розумних зусиль, аби повернути наших пацієнтів, але ми не досить устатковані й не спроможні весь час тримати чотири тисячі людей під своїм наглядом. Ідуть від нас переважно пацієнти з легкими захворюваннями — але останнім часом таких нам доставляють дедалі менше й менше. Тепер ми маємо більшість пацієнтів з ушкодженим мозком, які вимагають постійного нагляду, але дебіли з відносно легкими захворюваннями мають більше можливостей вільного пересування, й після тижня або десь так життя на волі більшість повертаються сюди, коли переконуються в тому, що поза межами нашого закладу задовільного життя для них немає. Світ їх не хоче, й вони незабаром про це дізнаються.

Ми вийшли з автомобіля й підійшли до одного з котеджів. Усередині будинку стіни були викладені з білого кахлю, й там панував запах дезінфекції. Вестибюль на першому поверсі відчинявся до рекреаційної кімнати, де сиділи близько сімдесяти п’яти хлопців, чекаючи, коли пролунає дзвоник на ланч. Мій погляд відразу привабив один із більших хлопців, який сидів на стільці в кутку, тримаючи на руках іншого хлопця — років чотирнадцяти-п’ятнадцяти — і гойдаючи його, як дитину. Вони всі обернулися до нас, коли ми увійшли, а деякі з найсміливіших підійшли ближче й витріщилися на мене.

— Не звертайте на них увагу, — сказав директор закладу, побачивши вираз мого обличчя. — Вони не зроблять вам боляче.

До нас підійшла завідувачка відділенням, кремезна й гарна жінка із закасаними рукавами сорочки й джинсовим фартухом поверх накрохмаленої білої спідниці. На поясі в неї висіла в’язка ключів, які дзвеніли, коли вона йшла, й, лише коли вона обернулася, я побачив, що ліва сторона її обличчя була вкрита широкою родимкою винного кольору.

— Я не чекала сьогодні гостей, Рею, — сказала вона. — Ти зазвичай приводиш їх по четвергах.

— Це містер Гордон, Тельмо, з університету Бекмана. Він хоче лише подивитися на наш заклад і зрозуміти, як ми тут працюємо. Я знав, що для тебе в цьому не буде різниці, Тельмо. Будь-який день для тебе добрий.

— Атож, — засміялася вона. — Але в середу ми змінюємо матраци. Тому в четвер тут пахне набагато приємніше.

Я помітив, що вона намагалася триматися ліворуч від мене, щоб приховати родиму пляму на обличчі. Вона повела мене до спалень, до пральні, до кімнат, де складали харчові продукти, до великої їдальні, де хлопці тепер сиділи й чекали, коли принесуть їжу з центрального комісаріату. Вона всміхалася, коли говорила, і вираз її обличчя та волосся, складене вузлом на вершині голови, робили її схожою на танцівницю Лотрека, але вона жодного разу не подивилася прямо на мене. Я спробував собі уявити, що живу тут, і вона весь час дивиться поверх моєї голови.

— Їм добре живеться в цьому котеджі, — сказала вона. — Але ж ви розумієте, триста хлопців — по сімдесят п’ять у кожному відділенні — і лише п’ятеро нас, що дивляться за ними. Не так легко тримати їх під контролем. Але тут набагато краще, ніж у брудних котеджах. Там ніхто не хоче працювати довго. З немовлятами терпіти легше, та коли тобі доводиться доглядати дорослих, які не вміють дотримуватися чистоти, ти навряд чи витримаєш довго.

— Ви здаєтеся мені дуже милою жінкою, — сказав я. — Хлопцям пощастило, що за ними наглядаєте ви.

Вона щиро засміялася, все ще дивлячись прямо перед собою і показавши білі зуби.

— Я не краща й не гірша за інших. Я дуже люблю своїх хлопців. Робота моя нелегка, але ти почуваєш себе винагородженою, коли думаєш про те, як вони потребують тебе. — Усмішка покинула її на мить. — Нормальні діти виростають надто швидко, перестають потребувати тебе… починають жити власним життям… забувають, хто їх любив і піклувався про них. Але цим дітям потрібно все, що ти їм можеш дати, — усе твоє життя. — Вона знову засміялася, спантеличена своєю серйозністю. — Тут важко працювати, але ця робота дає мені справжнє задоволення.

Коли ми спустилися сходами, де чекав нас Вінслоу, пролунав обідній дзвін, і хлопці посунули до їдальні. Я звернув увагу на те, що великий хлопець, який тримав меншого на колінах, тепер вів його до столу, тримаючи за руку.

— Дивовижно, — сказав я, кивнувши в їхньому напрямку.

Вінслоу теж кивнув головою.

— Великого звуть Джеррі, а меншого — Дасті. Таке ми спостерігаємо тут часто. Коли вони не бачать когось іншого, хто приділяв би їм увагу, то іноді вони шукають людського контакту й людського співчуття у власному середовищі.

Коли ми проминали ще один із котеджів, ідучи до школи, я почув крик, супроводжуваний виттям і підхоплений двома або трьома голосами. Вікна в тому коледжі були забрані ґратами.

Вінслоу вперше здався дещо спантеличеним того ранку.

— Це коледж спеціальної безпеки, — пояснив він. — Емоційно стурбовані люди з вадами загального розвитку. Коли їм випадає нагода, вони можуть покалічити себе або інших. Ми оселяємо їх у коледжі К. Він постійно замкнений.

— Емоційно стурбовані пацієнти тут? Хіба їм місце не в психіатричній лікарні?

— Звичайно, — сказав він, — але цю хворобу не так легко проконтролювати. Деякі з емоційно стурбованих пацієнтів не зриваються доти, доки певний час не побудуть тут. Інших надсилає сюди суд, і ми не можемо не прийняти їх, навіть якщо для них тут немає місця. Реальна проблема полягає в тому, що місця немає ніде ні для кого. Чи вам відомо, скільки людей стоять у черзі до нас? Тисяча чотириста. А ми зможемо на кінець року прийняти лише двадцять п’ять або тридцять.

— А де ці тисяча чотириста перебувають тепер?

— Удома. Поза межами спеціальних закладів, чекаючи, поки для них з’явиться місце тут або в іншій інституції. Ви ж розумієте, наша проблема відсутності місця не має нічого спільного з перевантаженням лікарень. Наші пацієнти зазвичай приходять сюди, щоб прожити тут до кінця свого життя.