— Інтернаціональне! — знизав плечима Кальман. — Між Аляскою і Вогненною Землею є тільки одне поняття — американське завдання!

І. Ф. Стефсон з удаваною цікавістю розглядав папери на своєму робочому столі. Вони дійшли до межі, до якої з Кальманом можна було розмовляти. Сперечатися далі не було рації, бо він фанатично вірив в «американське завдання».

— Про це питання, дорогий колего, ми вже говорили не раз, але розв'язати його не в наших силах. У нас свої завдання, в тому числі і з'єднання малих ядер. Пробачте, мені ще треба зайти до Брекдорпа, — Кальман рвучко повернувся і попрямував до виходу. — Нам ще частенько доведеться дискутувати, Стефсон, — кинув він через плече. — Ви уникаєте таких розмов. Ви прибічник компромісів.

— Я вчений, Кальман, і відповідаю за наукову роботу в Мехіко-Занді, тому вважаю, що ми й далі повинні розглядати керований процес з'єднання ядер без нейтронів як питання номер один.

Кальман зачинив двері. Стефсон зітхнув. З цим Кальманом завжди доводиться сперечатися. Кожне наукове питання він повертає по-своєму, тлумачить його з погляду своїх теорій. Дивно, що така людина відповідає за досліди в Мехіко-Занді по створенню «чистої» радіоактивної бомби. Це питання мучило Стефсона вже кілька тижнів. Адже «чистої» бомби нема…

Стефсон переглянув папери, підписав їх і хотів уже натиснути на клавіші розмовного апарата, щоб спитати у Біт, чи можна зайти до Брекдорпа, коли хтось постукав у двері.

Увійшов один з наймолодших науковців атомного міста Роджер Бредлі. Він явно був чимось стурбований. «Певно, дізнався, що його звільняють», — подумав Стефсон.

Професор вийшов з-за стола, подаючи гостеві обидві руки. Він, Стефсон, зробить усе, що в його силах, щоб Бредлі лишився на роботі в Мехіко-Занді.

— Пробачте, містер Стефсон, але я сьогодні вже чотири рази намагався поговорити з містером Брекдорпом. Я прошу у вас поради. Я — ми… Ліліан і я дуже стурбовані.

Вигляд у нього був розгублений.

— Будь ласка, сідайте. Якщо вам можна допомогти, я зроблю все, що від мене залежить.

У ці дні, після вибуху, коли очищали цементні шляхи і покрівлі корпусів атомного міста від радіоактивного пилу, у Брекдорпа щодня відбувалися наради. Директор і Шпрінгер домагалися звільнення з роботи в атомному місті кількох науковців. Проти жодного з них, у тому числі й проти Роджера Бредлі, не було ніяких компрометуючих матеріалів. Однак одним помахом руки Брекдорп, зарахував їх до «неблагонадійних». Директор вважав, що коли звільнять частину вчених-атомників, то серед них буде і «злочинець», винуватець вибуху. Наче так легко підібрати нових науковців для Мехіко-Занда, наче десь є готові спеціалісти.

Стефсон підсунув Бредлі сигарети і подав запальничку.

— Слухаю…

— Пробачте, пане професор, але я змушений говорити про випадок у корпусі 37, незважаючи на заборону. Це чисто особиста справа, можливо, цілком невинна. Може, ви сміятиметеся з мене… Я навіть був би радий, якби ви мене висміяли…

Бредлі запитливо глянув на Стефсона, і той відчув полегшення: отже, розмова йтиме не про звільнення з роботи:

— Ви ж знаєте, пане професор, що моя дружина чекає дитину через місяць. І Ліліан, — вона весь час тільки про це й говорить, що цілком природно, — не дає мені спокою. Ми дуже раді, що в нас буде дитина. Тут, в атомному місті, всі живуть надто замкнено. Це зв'язано з характером роботи. І все-таки… Справа от у чому: коли трапилося нещастя в корпусі 37, Ліліан була на вулиці, пішла щось купити. — Бредлі нахилився вперед. — Моя дружина дуже турбується про долю дитини. Вона знає, який шкідливий для здоров'я вплив променів. Звичайно, я втішаю Ліліан, але сам теж непокоюсь. От я і хотів попросити директора, містера Брекдорпа, щоб сказав мені чи принаймні лікареві нашої клініки, якої сили була променева інтенсивність під час вибуху і наскільки вона поширилася на Рівертаун.

Стефсон щось занотував у книжечку. Бредлі запитливо подивився на професора. Той лагідно кивнув йому головою і сказав:

— Добре, що ви зайшли, Бредлі. З такими сумнівами не треба критися. На мою думку, вам слід повести дружину в клініку. Нехай її огляне доктор Бердслей. Я з ним поговорю, і відповідно поінформую.

Бредлі дивився в очі Стефсону з почуттям легкого страху.

— Отже, ви вважаєте, пане професор, що дитині, ще перед народженням, могло щось зашкодити? Вам відома інтенсивність гамма-променів?

Стефсон заспокоююче поклав Бредлі руку на плече.

— Прошу вас, друже, не хвилюйтеся даремно. Ми ще точно не знаємо, яка мінімальна доза здатна зашкодити такій ніжній-істоті. До того ж на різних людей промені впливають не однаково. — Він згадав Брауна. Хтось інший, напевно, вже помер би, а Браун живе. — Звичайно, в людини із спадковим зараженням променевою хворобою можуть виникнути різні ускладнення. Вашій дружині потрібен насамперед спокій. Подбайте про це, а я побалакаю з доктором Бердслеєм. Доза променевої інтенсивності, яку дістала ваша дружина, може…

— Прошу вас, містер Стефсон, — схвильовано перервав ученого Бредлі. — скажіть мені, якої сили був вибух! Я вже сам підрахую, яка променева інтенсивність припала на Рівертаун.

Стефсон підняв руку і тут же повільно опустив її.

— Я охоче сказав би, дорогий Бредлі, бо цим я, певно, зміг би розвіяти ваш необгрунтований страх. Але це було б порушенням службових правил.

Молодий науковець зблід. Він безпорадно оглянувся довкола і почав потирати пальці.

— Я вам дуже вдячний, пане професор. — Бредлі перейшов на шепіт. — Ви вже, мабуть, і так сказали мені більше, ніж дозволено говорити. Ви не хочете позбавляти мене мужності і тому змальовуєте, страшну правду тільки як можливість. Я плекатиму надію. Всупереч усьому, що знаю, не втрачатиму надії.

Бредлі повернувся і швидко вийшов з кімнати.

Стефсон подивився йому вслід. Професорові було шкода і цього чоловіка, і ще більше його молодої, жвавої, життєрадісної дружини. Променева інтенсивність під час вибуху досягла значної сили, навіть у найвіддаленішому кварталі Рівертауна. При такій інтенсивності навряд чи народиться здорова дитина. У Бредлі, певно, буде сумне різдво. Стефсон стиснув кулаки.

Банкетний будинок ПЕК — Першої електричної корпорації — поблизу міста Міамі в різдвяну ніч 1957 року сяяв сотнею вікон. Від цього яскравого світла зірки здавалися блідими. В обох великих залах групами стояли представники всіх товариств і компаній — учасників банкету ПЕК. Негри-офіціанти в білих фраках заклопотано снували туди й назад, пропонуючи гостям сендвічі, вино, шампанське. Десь грав оркестр.

Годину тому закінчилася дводенна нарада, на якій обговорювалася програма тижня по святкуванню сторічного ювілею ПЕК. За сто років це підприємство, засноване на капітал у кілька десятків тисяч доларів, виросло в об'єднання міліардерів, що впливало на всю політику Сполучених Штатів.

На великій галявині в центрі чудового парку закінчували підготовку до грандіозного фейєрверку. Після цього мала початися вечеря, на яку своїх гостей, учасників наради, запросив президент корпорації Еверет.

З кабінету Еверета вийшов Френк Вільсон. Управитель будинку чекав його і одразу ж доповів:

— Фейєрверк можна починати, містер Вільсон.

— Дякую, Сміт.

Вільсон став у дверях між двома залами й оголосив:

— Панове, запрошуємо вас вийти на веранди або в парк. Починається фейєрверк.

Вільсон, видно когось шукаючи, оглянувся довкола. Потім швидко підійшов до Більма Брекдорпа і взяв директора Мехіко-Занда під руку. Так вони зійшли по сходах і піднялися в парк окремо від інших гостей. Брекдорп тяжко дихав.

— Тут немає часу навіть дух перевести. Що ще намічається?

— Це генеральна репетиція другого кульмінаційного пункту святкового тижня, дорогий директоре.

Вільсон показав рукою на парк, і, наче скоряючись рухові його руки, в будинку враз згасли всі вогні. Мерехтіли тільки кольорові лампи в кришталевих абажурах на стінах великого залу.