Крішансен уже лаявся крізь зуби від нетерплячки, коли, нарешті, Маукі привів вола, якого довелося ловити на пасовиську.

— Мерщій бери сідло, тільки старе. Тепер клади на вола два мішки, добре поприторочуй їх до сідла і прикрий попоною, щоб не видно було, що везеш.

Маукі в задумі дивився на мішки. Їх перетинали три поперечні широкі яскраво-жовті смуги, а посередині чорнів напис. Маукі не міг прочитати його, проте добре знав, що означає череп і перехрещені кістки. Юнак пригадав, як років три-чотири тому, коли в Калахарі наповзло дуже багато безкрилої сарани, котра пожирала все до травиночки, до корінчика, на фермі з'явилися поважні пани. На вантажних машинах привезли отакі мішки з жовтими смугами, а потім прилетіли літаки і потрусили всю землю навколо ферми борошном з мішків. Від цієї страшної отрути загинула не тільки сарана, подохли й птахи, що гніздилися там, і кози, і гартебести, навіть змії і прудкі ящірки. На цих місцях смерті цілий рік не можна було пасти овець.

Коли сарану знищили, баас звелів кинути в стару повітку кілька мішків з отрутою. Крішансен завжди брав те, за що не треба було платити гроші. Цей провапнений миш'як білі пани залишили охоче, бо везти його назад було дорожче, ніж він коштував. І ось тепер Маукі навантажив на вола це отруйне борошно.

— Накривай! — звелів Крішансен. — Незабаром сонце сяде. Тільки-но смеркне, рушай. Але не кажи нікому й слова, бо шкуру спущу шамбоком! їхатимеш всю ніч, а на ранок, коли висохне роса, висиплеш борошно на луки коло Могили бушменів. Так, у долині біля річки, де лежать потемнілі і глиняні плити. Для чого? Дурень! Там з'явилася сарана, і новий баас просив знищити її. Проте йому ні слова. Нехай буде для нього сюрприз. Вола в долину не веди. Мішки понесеш на спині. Порожні привезеш назад. Зрозумів? І щоб ніяких слідів!

Маукі нічого не сказав, він навіть не кивнув у відповідь на докладне пояснення бааса. Юнак тільки допитливо дивився на хазяїна. Той не витримав його погляду і відвернувся.

— Поганяй! — кинув Крішансен. — За повіткою зачекай, доки смеркне. Справишся, дістанеш в нагороду ріг нюхального тютюну.

Бліде місячне сяйво освітлювало долину, і Маукі знаходив стежку як удень. Він жодного разу не підняв палицю, щоб підігнати вола, і той поволі плентався. Маукі думав…

Хазяїн наказав висипати борошно в долині! Рехоботер, нічого не знаючи, пожене туди отару. Вівці їстимуть траву, лизатимуть отруту. Дурні тварини лижуть усе, що солоне. А потім здохнуть матка і баран, загине ягня одне, друге… Бідолашні дурні каракулі. Бідолашний рехоботер з своїми дітьми. Баас твердить, що тут сарана.

Ні, зараз мало сарани. Навіщо ж сипати отруту? Маукі шкодував, що не порадився перед від'їздом з розумною Марією Магдалиною!

Юнакові раптом стало холодно, і він втягнув голову в плечі. Ні, йому дошкуляв не нічний холод цієї пустинної високогірної країни; холод ішов зсередини, від серця. Маукі все ще бачив перед собою нещире, хитре обличчя свого хазяїна і чув його сердитий голос: «Щоб ніяких слідів!»

І враз Маукі зрозумів, що йому робити. Він стьобнув вола і поїхав швидше. Коли над безмежною пустинею Калахарі зійшло сонце, юнак спустився по кам'янистій стежці, проминув глиняні плити біля Могили бушменів, напоїв вола у Летіахау, пустив його пастися, а сам пішов на ферму до рехоботерів. Десь о дев'ятій годині вони погнали своїх овець до річки, і Маукі, примостившись під квітучим кущем колючок, став спокійно чекати на їх повернення.

Екендель уже знав цього старанного бушмена. Він кілька разів бував у нього на пасовиську. Фермерові дуже подобалось, як Маукі дбає про хазяйських овець.

— Що це ти привіз, Маукі? — спитав він, вказуючи на вола, що з мішками по обидва боки сідла ліниво влігся на траві. — У бура Крішансена знайшовся-таки лизунець?

— Ні, то не лизунець! — Маукі зірвав попону і показав на жовті смуги і череп. — Баас каже, що у вас сарана. Маукі забувать де. Скажи, баасе рехобот, де висипать це погане-погане борошно.

— «Провапнений миш'як», — прочитав на мішку Екендель, і його засмагле на сонці обличчя зблідло. — Тобі наказали висипати це у нас? Біля самої Могили бушменів?

— Так-так! — приклацнув язиком Маукі, ніби тільки що згадав про це. — Саме там, — біля старих глиняних плит. Висипати все. дуже рано. Сьогодні вже пізно… Завтра висипле на траву, поки роса не спаде. Чи мені самому зробити це?

— Дай сюди отруту! — Екендель враз охрип. — То це твій баас наказав тобі посипати отрутою місця, де виходить наверх сіль?

— Там нема таких місць, там тільки погана глина і добра трава. Каракулі дурні, їдять отруйне борошно, як солоний камінь. Так-так, сарана мертва, коза мертва, каракуль мертва. Погане-погане борошно!

Екендель тим часом підкликав своїх братів і. обурено почав розповідати їм про все. Маукі спокійно чекав, поки вони зняли мішки, відтягли їх убік під скелю і завалили камінням.

Потім Екендель витяг повний кисет тютюну, дістав свою яскраво розмальовану люльку й запальничку і все це поклав у руку Маукі.

— Ти завжди був для нас добрим другом, Маукі. Покинь поганого бааса з Епукіро і переходь до мене!

— Я не можу, баасе рехобот, — похитав Маукі кучерявою головою. — Маукі заборгував баасові Крішансену багато фунтів — п'ять разів по п'ять усі пальці на руках. Працюю-працюю, а боргу все більше. Погане життя в Маукі!

— П'ять разів по п'ять усі пальці? То це двісті п'ятдесят фунтів! Он як обдурює гладкий негідник свого найкращого робітника!

— У нас у всіх борги. Баас нікого не відпускає. Хто тікає, того ловлять мисливці гереро і собаки. А потім хазяїн дуже-дуже б'є шамбоком. Ні сидіти, ні лежати!..

— Ти зробив мені велику послугу, — мовив Екендель і потис йому руку. — Ти справжній брат людям з Летіахау. Чи скажеш ти Крішансену при мені все те, що розповів тут?

Маукі заперечно хитнув головою.

— Кольорових Свідків біла людина не визнає. Ти сам скажи все баасові, потім я скажу. Добре, якби був і поліцай.

— Ти розумний хлопець, Маукі. Так і зробимо, його примусять закреслити твої борги і відпустити тебе. В неділю я приїду в «Епукіро-ост»!

Зустріч з Пітом Крішансеном відбулася зовсім не так, як уявляв Екендель. З веранди будинку фермера його весело привітали два поліцаї з охоронної гвардії протекторату Бечуаналенд, вже добре підпоєних першосортним віскі Піта Крішансена.

— О, Екендель, тобі-пощастило! — галасували вони. — Отой клятий Маукі вкрав два мішки провапненого миш'яку, щоб отруїти твою отару. Ну, Крішансен добряче провчив негідника. Вдруге не наважиться таке робити!

Екендель зіскочив з сідла, рвонув з чохла рушницю, зарядив її і, широко ступаючи, піднявся по сходах.

— Сержанте Міллер, сержанте Гроссе, ви на службі чи на гулянці? Де Піт Крішансен? де Маукі?

— Піт зараз принесе ще одну пляшечку. А Маукі десь у Марії Магдалини. Вона кладе йому холодні компреси на спину і на інші, місця, де треба. Потім ми закуємо його в кайдани і повеземо в Рітфонтейн. Звідти його поженуть у Мафекінг. Але навряд чи дійде. Піт добре доклав до нього руки. Та якщо зважати…

Екендель зблід.

— Отже, ви вирішили, що можна вершити суд, не чекаючи моїх показань? Хоч я вважаю себе рехоботером, але моє слово — слово білої людини. Я подам у суд на Піта Крішансена!

— Ну-ну, старина, фронтовий друже! — вигукнув сержант Гроссе. — Ти, як і при Соллумі, все лізеш на рожен. Які в тебе докази?

— Два мішки отрути!

— Ті, що бушмен украв з старої повітки?

— То вигадки Крішансена. Ще один доказ — показання Маукі. Йому звеліли висипати отруту на пасовисько біля Могили бушменів.

— Але ж суд цього не визнає! Бродячий бушмен не може свідчити проти білої людини через свою природну брехливість і моральну неповноцінність!

— А, чорт! Мораль бідолашного хлопця набагато вища за мораль Крішансена. Білий фермер брехав мені про виходи солі біля Могили бушменів, брехав, що в нього нема солі-лизунця!..