Закон дозволяв фермерові карати робітників за непокору чи лінощі, щоб примусити їх виконувати свої зобов'язання.

Піт Крішансен був не жорстокий хазяїн. Він остерігався бити робітників чи служанок до непритомності, проте його шамбок не раз походжав по їхніх спинах.

Одужавши і знову зіп'явшись на схудлі ноги, Маукі подякував старій куховарці своєю рідною мовою, приклацуючи язиком і допомагаючи собі жвавими жестами, і пообіцяв принести їй з великої пустині повну гадючу шкуру золотих зернят. Так-так, запевняв він, жовті зерна знаходять у пустині, там, де ніколи не буває дощів і куди навідуються тільки сміливі бушмени. Він, Маукі, знає у горах Нгам-Нгам такі ущелини, де є той дивний метал, з якого можна легко викувати шило для проколювання шкури: -

Якщо куховарка чогось не розуміла, Маукі крейдою малював їй на плоскому камені. Жінка не йняла віри балачкам хлопця і весело сміялася. Та наступного дня куховарка, виповзши з-під ламаного воза, де ховалася від пронизливого нічного холоду, не побачила Маукі на фермі. Він вирушив у нову велику мандрівку через країну Кай-Кай та Калахарі.

При звістці про втечу Маукі обличчя Крішансена посиніло від люті. Він не сподівався, що жовтошкірий хлопець уже настільки оклигав; коли б знав, то давно примусив би його працювати як контрактного робітника.

Цього разу фермер звелів осідлати не вола, а верхового коня. Він узяв з собою двох мисливців гереро, які вели на довгих ремінних повідках високоногих сетерів. Собакам дали, понюхати драні повстини, місце, де спав утікач, щоб вони взяли слід, і погоня за Маукі почалася. Тим часом той, нічого не підозрюючи, відходив усе далі. — Опівдні, коли під прямим промінням сонця яскраво зажовтіли схили глиняних горбів східної частини долини Епукіро, переслідувачі помітили вдалині чорну рухливу цятку.

— Он він, негідник! — задихаючись, вигукнув Крішансен і витер з лоба рясний піт. — Пускай собак, Окагуло! Тільки намордники не знімай! Маукі мені дорого коштує. Якщо собаки перегризуть йому горлянку, хто тоді поверне мені п'ятдесят фунтів стерлінгів?

Нацьковані пси з скаженим гавкотом кинулися наздоганяти втікача і незабаром перетворилися на дванадцять сірих рисок. Ще мить, і вони оточили чорну цятку, утворивши дивний візерунок. Мисливці гереро, посміхаючись, заквапились уперед. Крішансен повагом теж з'їхав з горба.

Маукі сидів навпочіпки і, як тільки котрийсь з псів кидався до нього, падав на пісок, відкочуючись убік. У руці в нього був добрий ціпок, але він не наважувався підняти його на злих хазяйських собак, хоч ті болюче били його лапами і хвостами. З обличчя хлопчика не сходила збентежена усмішка. Намагаючись заспокоїти розлючених псів, він раз у раз повторював: «Чек-чек-чаллі!»

Маукі не знайшов у своїй рідній мові інших слів і тоді, коли Крішансен, шмагаючи його по спині міцним, гнучким шамбоком, горлав:

— Порушив контракт, вошивою! Вкрав одяг! А за крадіжку — десять років каторги! Я навчу тебе, негіднику, шанувати закони бога і власті! Геть на ферму, а то звелю зняти з собак намордники!

Тоді Маукі ще погано розумів білих і йшов туди, куди його гнав шамбок. Втомлений, виснажений, він ледве стояв на ногах. Доплентавшись до ферми, хлопчик упав непритомний біля іржавих казанів.

Другого дня Маукі довідався, що йому заборонено вільно ходити по рідній Кай-Кай та великій Калахарі, поки не відробить свого боргу баасові Піту Крішансену.

Тут же покликали рітбоя, старого негра з племені овамбо, наділи на тремтячу руку вівчаря наручник і стальним ланцюгом з'єднали його з лівою ногою Маукі. Так вони мали ходити доти, поки старий овамбо навчить молодого бушмена доглядати овець.

Ланцюг сковував їх понад рік, доки старий вівчар не склепив навік свої втомлені хворі очі. Два дні Маукі ніс на спині труп старого, що вже почав розкладатися, і лише на фермі хлопця звільнили від ланцюга та мертвого тіла. З того часу через кожні півроку бушмен приходив до хазяїна і питав, скільки днів і тижнів ще йому треба працювати, щоб відробити великий борг.

Та надії хлопця на волю були марні, бо надто старанно і вміло доглядав він отару і надто хитро вів розрахункову книгу товстий фермер. У старого вівчаря було в отарі двадцять вівцематок і п'ятеро баранів. Тепер у Маукі стало сто десять голів овець, однак фермер і гадки не мав дати йому помічника. Тільки тоді, коли ретельний бушмен добував смушків більше, ніж розраховував хазяїн, йому видавали нагороду — коров'ячий ріг нюхального тютюну. Проте частіше по спині Маукі гуляв шамбок, особливо коли від передчасного окоту гинула якась породиста вівцематка. Ніхто не жалів хлопця. Тільки Марія Магдалина дбала про Маукі. Вона втішала хлопця і лікувала його рани від побоїв зіллям та пластирями з глини.

Непомітно Маукі змужнів і став дорослим. Був він невисокий на зріст, широкий у стегнах, але худий — з-під жовтої шкіри випиналися кістки та м'язи. На підборідді і навколо рота пробивався рідкий пушок, а над низьким лобом в усі боки стирчало розкуйовджене кучеряве волосся. Маукі завжди був на ногах, від чого підошви в нього зашкарубли й огрубіли.

Наближалися різдвяні свята. Крішансен усе частіше розкривав біблію, що разом з каталогом каракульських овець і книжками про їх розведення становила бібліотеку ферми «Епукіро-ост». Правда, було там ще кілька ілюстрованих журналів, що лишилися після гостювання трьох хазяйських синів, один з яких учився в Преторії, другий — у Капштадті, а третій — аж в Оксфорді. Вивчали вони там, на думку Крішансена, казна-що: геологію, ветеринарію, а наймолодший готувався стати судовим крутієм, щоб заробляти фунти суддею або ж хитрою адвокатською практикою.

Ішов пам'ятний 1945 рік. Друга світова війна зачепила й місцевих білих — африкандерів, хоча вони, власне, не мали нічого проти нюрнберзького расового закону. У Південній Африці всі кольорові народи — індери, бази-ти, кафри, бушмени, готтентоти, матабеле, грікво, зулуси — були поза законом. Чимало однодумців хазяїна ферми «Епукіро-ост» вимагали такої політики і щодо йоханнесбурзьких євреїв. Темношкірі не мали права виступати свідками проти білих. Неграм земельні наділи давали лише в спеціальних резерваціях. Хто ж займав ділянку в іншому місці, мусив відбувати трудову повинність протягом дев'яти місяців. Це були мудрі закони, і вони цілком задовольняли фермера Крішансена.

В найзасушливішу пору року, коли спека ставала нестерпною і на сланцево-глинистих грунтах долини Епукіро никла під палючим сонцем трава, Крішансен викликав по черзі на ферму наймитів для розрахунку.

Цього разу гладкий фермер зустрів Маукі, сидячи в шезлонзі, що стояв під сухою акацією, пофарбованою в зелений колір і прикрашеною різноколірними ліхтариками й блискучими скляними кулями. Поруч нього, праворуч, стояв сифон з крижаною содовою водою, ліворуч — пляшка віскі.

— З різдвом, Маукі! — привітав він свого наймита, наливаючи собі у фужер віскі і содової води. — З веселим різдвом… Чи ти, пак, не знаєш, що таке різдво. Це день, коли малого Христа знайшли в сараї у Віфлеємі і ангели співали над ним. Он воно як, дурнику! Хіба ж тобі це зрозуміти! — І він загорлав якусь пісню. — Ну, Маукі, — скінчивши співати, сказав хазяїн, — давай розрахуємось. Ти одержав від мене… — Крішансен розгорнув довгу синю книжку, обкладинка якої з кожним роком ставала все більш потертою, і прочитав: — «Параграф перший контракту: харчі по три шилінги за триста шістдесят днів і ночей; параграф другий: одяг та житло…» Далі — завдаток, а крім того — багато інших витрат. Тут усе записано, Маукі. Разом це становить сто п'ятдесят фунтів п'ятнадцять шилінгів дев'ятнадцять пенсів… З цієї суми відрахуємо належну платню, премії, подарунки, всього сто шість фунтів десять шилінгів. Лишається на мою користь п'ятдесят фунтів. Оці п'ятдесят ми й припишемо до твого боргу. Ось так…

Після цього на борговому рахунку Маукі у книзі Піта Крішансена стало двісті п'ятдесят фунтів стерлінгів. Наймит мав підтвердити борг відбитком обох великих пальців на розрахунковому листку.