Тепер Гросс уже посміхається, потискуючи руку Мюленбергові.

В сусідній кімнаті він вітається з Гансом.

— Як справи, дорогий мій? О, та ви вже майже кінчаєте! Чудово! — він знову біля Мюленберга. — Бачили? Треба налагоджувати випробування. Ах, Мюленберг, я, здається, починаю хвилюватися. Настає урочиста хвилина!

— Так, Гросс… сьогодні справді урочистий день. Адже сьогодні ювілей…

Густі сірі брови Гросса зводяться гострими кутами вгору.

— Який ювілей?

Мюленберг встає і подає йому свій пакунок.

— І от вам мій скромний ювілейний подарунок. Сьогодні десятиріччя нашої спільної роботи. Можу додати, що кращих років у своїй інженерній діяльності я не знав…

Гросс розчулений цим урочистим виступом. Він потискує обидві руки Мюленберга, потім розгортає пакунок.

— Масло… Справжнє вершкове масло! І так багато! Признатися, я скучив за ним. Ну, спасибі… нас тепер цим не балують. Свято — так свято! Ми сьогодні влаштуємо розкішну каву. Ганс, кличте Лізет. Я повинен сказати, Мюленберг, що ваша участь в роботі дала мені можливість розв’язати завдання передачі енергії без дротів. Без вас мені не вдалося б перетворити свою ідею в машину, яка сьогодні буде готова. Так, це — дата! Сьогодні захитаються підвалини сучасної техніки. Ви уявляєте, друзі, що буде? Магістралі електропередач перестануть обплутувати земну кулю. Передавати енергію буде простіше і вигідніше, ніж будувати малі місцеві електростанції. Невидимі дроти понесуть енергію над океанами і пустелями. Літаки, поїзди, кораблі стануть електричними і підуть по своїх трасах без пального. Електрика остаточно замінить пару. Споживання нафти та її продуктів скоротиться до мінімуму. Людство стане багатшим, культурнішим…

Гросс підвівся.

— Мюленберг, кожне технічне завоювання, подібне до нашого, — крок до епохи процвітання людства. І от ми вносимо свою частку в прогрес, у створення небувалого розквіту культури.

Голова Гросса гордо закинута назад, очі спрямовані кудись у простір. Якби не піджачок, до того ж досить потертий, він був би схожий на пророка.

Мюленберг мовчить. Він докладає страшних зусиль, щоб його обличчя нічого не видавало. Гросс — дитя, сліпе і вперте дитя. Про яке «людство» він говорить? Чи не про те, представники якого так схожі зараз на оскаженілих гієн, що безглуздо сіють довкола себе смерть? Це вони кинули всі свої сили і засоби на винищення подібних до себе і от зрошують кров’ю мирних землеробів квітучі простори Європи, Африки, Азії, змітають з лиця землі тисячолітні надбання культури… Цьому «людству» Гросс віддає свій внесок… Хіба не зрозуміло, що як тільки цей «внесок» вийде за межі лабораторії, людство перетворить його на жахливу зброю знищення і руйнування!

Мюленберг відчуває себе співучасником злочину.

Гросс — чесна, добра людина. Він зробив велику справу. Але як пояснити йому справжнє становище, коли він і слухати нічого не хоче про політику. «Я не цікавлюсь політикою, — говорить він іноді роздратовано. — Політика лише функція культури, техніки». Яка нісенітниця!..

Мюленберг ловить слушну паузу і подає Гроссу одержану повістку:

— Ось іще ювілейний сюрприз…

Гросс читає. Мюленберг стежить з-під брів за виразом його обличчя. Зрозуміє, чи ні?

Ні! Нема й натяку на тривогу. Навпаки, в очах вченого-винахідника спалахують іскорки вдоволеного самолюбства.

— Перша ластівка, — посміхається він. — Переговори можуть бути тільки про наш передавач. Побачите, що буде далі. Адже зараз ще ніхто нічого не знає. Треба піти. Людвігштрасе, сто чотири. Це зовсім близько звідси, можна йти пішки.

Мюленберг не витримує. Він робить нову відчайдушну спробу напоумити доктора.

— Слухайте, Гросс… Звичайно, не піти не можна. Але… не радійте передчасно: адже невідомо, чого вас викликають. Якщо переговори торкатимуться передавача, то вам можуть запропонувати подарувати його військовому відомству і ніколи про нього більше не згадувати.

Гросс слухає, ковтаючи сміх, немовби стримуючи ікавку. Потім регоче.

«Запропонувати!», «Подарувати!» Ех, Мюленберг, любий… І що ж, по-вашому, мені запропонують, а я погоджусь, подякую і піду?! Вас заїли обивательські страхи, дорогий друже. Знайте, якщо мені запропонують щось подібне, я відмовлюся! От і все.

— Відмовитесь?..

— Ну, звичайно!

Ні, Мюленберг безсилий що-небудь втовкмачити в голому цьому… цьому божевільному ідеалістові. Розмови марні. Він розводить руками.

— Гаразд. Ідіть. Пам’ятайте одне, Гросс: принципу іонізатора не повинен знати ніхто. Інакше…

Гросс знову сміється своїм шиплячим сміхом. Він хапає капелюх і дружньо трясе Мюленберга за руку вище ліктя.

— Це я знаю не гірше від вас… Заспокойтеся, дружище, все буде гаразд. От я повернуся, і тоді ви переконаєтеся в цьому. Ну, прощавайте поки що. Кінчайте монтаж, А я ще зайду додому переодягтися.

Він збігає по східцях і грюкає внизу дверима. Мюленберг повертається до вікна і стежить за Гроссом, доки його в’юнка постать не зникає за рогом.

Вони друзі. В цьому не може бути ніякого сумніву. Десять років спаяли їх міцними узами. Гросс ділиться з ним кожною новою ідеєю, яка спадає йому на думку. Ось його папка. Тут міститься історія винаходу — нотатки, обчислення, креслення. Знаючи принцип, відкритий Гроссом, за цими кресленнями можна збудувати машину. Чого доброго, навіть і сам принцип можна витягти з цієї папки, хоча це досить важке завдання, доступне лише висококваліфікованому спеціалістові.

Мюленберг свято оберігає таємницю. Папка в його розпорядженні. Про її існування і місце зберігання знає ще тільки Ганс, електротехнік. Але це надійний хлопець. До того ж він може лише догадуватися про її зміст. Він досвідчений радіолюбитель, добрий монтер, чудовий виконавець, але щоб розібратися в машині Гросса, потрібні не такі знання.

Мюленберг ховає папку у вогнетривкий ящик і виходить у сусідню кімнату. Ганс припаює останні провіднички до екранів. Пахне горілою каніфоллю.

Ось вона, здійснена мрія цілої плеяди винахідників і вчених! Все-таки вигляд у цієї мрії дещо незграбний, громіздкий. Шасі можна було б скоротити, якби винести силову частину вперед. Щит управління тоді відійшов би назад, і місток виявився б непотрібним.

…Стати на місток, увімкнути акумуляторну групу на затискачі іонізатора. Потім дати струм від динамо… Тоді по тонкому променю, що іонізує повітря, піде струм, як металевим дротом, його можна буде прийняти на відстані. Але на якій відстані? От у цьому і вся справа. Розрахунки говорять про один кілометр. Це вже величезна перемога. Але в Гросса є нова ідея: відстань можна довільно збільшити, якщо, звичайно, цей передавач виправдає розрахунки. Треба випробовувати. Доведеться виїхати за місто. Великі витрати! Тільки перевезення машини коштуватиме…

— Готово, пане Мюленберг. — Ганс вилазить збоку з машини, переможно усміхаючись.

У Мюленберга стискається серце.

— Зараз повинен вернутися Гросс, — похмуро говорить він.

Ганс теж хмурніє.

— У чому ж справа, пане Мюленберг? — запитує він насторожено.

— Слухайте, Ганс. Сідайте. Я повинен вам пояснити все. Я людина спостережлива і думаю, що не помилюся, довіряючи вам важливу таємницю. Ми з вами чесні люди, я вважаю, і водночас ми зараз готові вчинити найтяжчий злочин. Наша машина закінчена. Я не сумніваюсь, що доктор буде задоволений наслідками випробування…

Він підходить до Ганса і, примруживши очі, уважно дивиться на нього.

— Ви знаєте, що це за машина, Ганс?

Тривожний подив відбивається на обличчі юнака.

— Як? Хіба це не… апарат для передачі електроенергії на віддаль без дротів?

— Це так, Ганс… Це так. Але уявіть собі, що ми міняємо наше завдання. Ми відмовляємося від промислового використання машини… Адже якщо по нашому «повітряному кабелю», по іонізованому променю ми пошлемо, наприклад, змінний струм такої частоти і потужності, що смертельні для будь-якого організму…