— Нюхає, сопе. Вуха настовбурчив. Підходить до капусти…

— Галю, вмикай, — тихо сказав Ридан.

— Є!

— Ну, що він?

— Нічого, сонний якийсь.

— Почав їсти, — пролунало з лабораторії. І водночас зауважила Ганна:

— Нюхає… Жує, жує!..

— Жує?!

Ридан швидко, безшумно ступив до Ганни, припав до клітки. Присівши навпочіпки, професор намагався розглянути морду кролика знизу.

Кролик їв. Жував, хоча ніякої їжі перед ним не було! Він діловито тикався мордою в простір перед собою, підхоплював швидким, мокрим язичком щось невидиме; смішно оголював жовтуваті різці, кусав повітря, потім швидко жував. Краплі слини м’яко падали на чисте дно клітки.

Це було незвичайне видовище, схоже для будь-якого спостерігача на цирковий номер, результат майстерного дресирування: кролик немовби грався, вдаючи, що їсть. Жодна тварина в природних умовах ніколи не робить таких очевидно безглуздих, нічим не обумовлених рухів.

З винятковою гостротою і справжнім хвилюванням Ридан уявляв собі і смисл, і значення події, яку він сам викликав до життя. Звичайно, це новин етап у пізнанні живого організму. Цей експеримент увійде в історію науки. Ось він — перед його очима. Ось він вперше відбувається зараз, у цю хвилину… Ось капає слина! Ридан піймав себе на тому, що саме ці каплі слини схвилювали його найбільше в поведінці кролика. Умовний рефлекс у мозку самого професора! Адже кожний фізіолог звик з особливою повагою ставитися до слинного рефлексу, який став знаменитим відтоді, як Павлов перетворив його в основу методу вивчення мозку! Тоді теж почався новий етап у фізіології… А тепер Ридан починав наступний розділ. Але слина тут уже не відігравала тієї ролі…

— Як, Нато, їсть?

— Їсть, їсть.

— Ану, Галю, вимкни… О! Бачиш? Перестав жувати. Чудово, Галю, чудово! Тепер не треба стежити за цим. Подивимось на мого. — Вони підійшли до третьої клітки. — Нато, залиш усе, як є, і йди до нас. Хай їсть спокійно… Тепер дивіться: мій майже заснув. А от вмикаю… Бачите?

Кролик енергійно мотнув головою, мов намагаючись щось схопити… Картина «їди без їжі» повторилася з усіма подробицями і з цим звірятком. Ридан уже не дотримувався обережності в жестах, вільно рухався, говорив голосно, навіть пробував постукувати по клітці пальцем. З рухів очей та вух кролика можна було зробити висновок, що він нормально бачить і чує, але всі ці впливи уже не могли порушити основного, сильного, як гіпноз, впливу другого мозку, який струмував по тонкому проводу з клітки за стіною.

— Вимикаю.

Кролик вмить завмер у тій же позі. Ридан трохи почекав, мовчки переводячи погляд з однієї клітки на другу, потім схопився з місця.

— Кінець, кидайте вахту, годі! Все ясно. Розумієте ви, зубрили, що це означає?.. Це величезне відкриття! Ну — ура!

— Ура-а-а! — загриміло в кімнаті.

— А тепер, спати — і ніяких розмов! Якщо хочете, завтра поговоримо.

Помічники перезирнулися і покірно пішли. Професор «вимкнув» кроликів з цього дивного ланцюга, розсадив по своїх клітках і, розділивши між ними залишки капусти, пішов у свою кімнату.

Розділ третій

АПАРАТ ДОКТОРА ГРОССА

Лишається ще чотири східці. Вісім уже позаду.

Великий, товстий чоловік, спираючись на поруччя, заносить ногу і рішуче нахиляється вперед, очевидно маючи намір одним духом взяти цю останню перешкоду.

Дерев’яні поруччя помітно хитаються, червоні, натерті мастикою сходи дратують своїм скрипом.

Ні, доведеться зупинитися. Занадто утруднене дихання, дуже важко стукає серце.

Він кладе невеликий, перев’язаний пакунок на зігнуте коліно. Неподобство! Всього п’ятсот грамів, але й вони втомлюють… Апоплексичне обличчя, заросле чорним волоссям, вкривається крапельками поту.

На верхній площадці обережно, поштовхами відчиняються двері.

— А, пан Мюленберг, доброго дня!

— Доброго дня, фрау Ліз, — і, немов просячи пробачення за свою кволість, він додає, важко дихаючи: — От бачите…

Жінка співчутливо хитає головою. Серце… У наш час не можна мати серце. Або треба жити в провінції. В Мюнхені нічим дихати, повітря нема, його витіснив бензиновий перегар. І потім — спека…

— Серце веде лік часу, фрау Ліз, — говорить Мюленберг, сходячи па площадку. — Десять років тому я вперше вибіг по цих сходах до доктора Гросса. Вибіг! Тепер я повзу… Сумний ювілей, фрау Ліз, тяжкі, погані роки. Але нічого не вдієш. Очевидно, буде ще гірше…

У фрау Ліз очі стають круглими. Не треба так говорити. Хто знає… Хіба можна тепер казати те, що думаєш…

— Ганс уже прийшов, — промовила вона ніби між іншим, входячи за Мюленбергом в лабораторію.

— Ганс хороший хлопець, фрау Ліз… Це добре, що він уже тут. Виходить, ми сьогодні закінчимо нашу велику роботу. Це теж чудовий, але, мабуть, безглуздий факт. — Останні слова він вимовив потихеньку.

— До речі! Є лист панові доктору. Я поклала його вам на стіл. Нічого не треба, пане Мюленберг?

— Лист? — кілька секунд він вивчає конверт. — Ні… можете йти, до приходу пана Гросса нічого не треба.

Він чекає, поки зачиняться двері. Потім стоячи розриває конверт.

Так. От і сталося. Все зрозуміло. Мюленберг відчуває, як нудна слабість охоплює коліна. Він важко опускається в крісло, кладе голову на руки і думає. Скільки хороших, чесних людей загинули отак, — багатьох він знав… Це стандарт. Людину запрошують з’явитися в яку-небудь установу. Там, у кімнаті, яка не має ніякого відношення до цієї установи, гестапівець ввічливо нагадує людині, що вона тоді-то там-то сказала таку-то фразу або розповіла анекдот антинацістського характеру. Або приховала у службовій анкеті своє неарійське походження. Або не витягнула руку вперед на знак привітання на зборах, коли вшановували фюрера. Або відмовилася брати участь у розробці нового способу масового знищення людей…

Іноді людина просто не повертається додому, а іноді приходить — зламана, похнюплена, спустошена…

Виходу нема. Гросс, звичайно, повинен піти. Навіщо він їм потрібен? Звичайно ж, не для того, щоб видати йому патент. Невже вони догадалися про те, як можна використати його винахід? Мабуть, так.

— Ганс! — кричить він у сусідню кімнату. — Ідіть сюди на хвилинку.

Худий, з розкуйовдженим світлим чубом і глибоко запалими очима юнак, у старенькому, засмальцьованому комбінезоні з’являється на порозі, граючись викруткою.

— Здрастуйте, Ганс! Як справи?

Юнак посміхається. Майже все готове. Монтаж додаткового агрегату буде закінчено години за дві. Сьогодні можна приступити до випробування машини.

Похмурий вигляд Мюленберга гасить його радісне збудження.

— Що трапилося, пан Мюленберг невдоволений роботою?

— Ні-ні… Навпаки. Якщо нашій роботі судилася перемога, то я вважаю, що ваша заслуга в цій перемозі не менша від моєї. Але… ось почитайте…

На обличчі Ганса, що спалахнуло від похвали, виступають тіні тривоги, коли він перебігає очима запрошення.

— Хіба в нього що-небудь не гаразд?

— Наскільки я знаю, Гросс чистокровний баварець. Ні, я думаю, що це результат тієї замітки, яка з’явилася цими днями в «Технічній газеті». Я пробував утримати його від цієї інформації. А втім, все одно, рано чи пізно…

Внизу лунає, стук у двері.

— Ідіть, Ганс, продовжуйте монтаж. Поговоримо потім. Не будемо поки що турбувати його.

Доктор Гросс різко відчиняє двері і одразу зачиняє їх за собою. Він повна протилежність Мюленбергу: невеликий на зріст, сухорлявий, поривчастий, метушливий. Попелясте волосся стирчить пасмами в різні боки. На мить він зупиняється біля дверей.

— Ви вже тут! — Мюленберг у відповідь доброзичливо настовбурчує вуса. — Неподобство! Ви просто дитина, дорогий колего… Вам треба спати в цей час. І взагалі менше рухатися. Очевидно, ви хочете, щоб у найвідповідальніший момент я лишився без вас. О, і Ганс тут! Ну, його можна тільки похвалити за старанність.