Розмовляючи, підійшли вони до першої пастки. На снігу біля неї сидів пухнастий звірок. Дві залізні дуги міцно тримали його за лапу…

— Треба сподіватись багатої здобичі, — висловив свою думку Запара.

— Хто його знає… — відповів мисливець, не бажаючи про це говорити.

— Тепле хутро має песець, — звернувся метеоролог до юнги, — тому й цінується так. Винищують його дуже, але останнім часом все більше переходять на розведення в спеціальних розплідниках. Найкраще розводити його на островах, коло яких море або зовсім не замерзає, або замерзає на дуже недовгий час. Тоді вони не тікають з острова. В інших же випадках доводиться ставити огорожу, вкопуючи її глибоко в землю. Страшенно гризучий звір. Головне — хапає в зуби все, що потрапляє на очі. У Фрітьйофа Нансена, коли він зимував на Землі Франца-Йосифа, ці лисиці вкрали термометр. Через деякий час Нансен знайшов його в скелях. Але вони вкрали його вдруге, і вчений, скільки не шукав, нічого не знайшов.

— М'ясо їх можна їсти? — поцікавився Стьопа.

— Про це треба спитати Вершомета. Я читав, що голландські моряки пробували їсти м'ясо песця: воно здалося їм дуже твердим і несмачним. Але вони їли те м'ясо. Крім того, вони били білих ведмедів, але вважаючи, що ведмеже м'ясо отруйне, не їли його.

— Ну й чудаки були оті голландці, — заявив Вершомет, слухаючи Запару. — Хіба ж можна таку гидоту їсти, — мисливець труснув мішком, — і зовсім не їсти ведмежатини!

Підійшли до другої пастки, але там їх чекало розчарування. Пастка стояла порожня. Порожніми знайшли третю і четверту. Лише в четвертій якийсь хитрун-звірок витяг і з'їв принаду. Пройшовши по слідах, мисливець з'ясував, що це той самий песець, який лежав у нього в мішку. Звірові вдалося витягти з четвертої пастки принаду, і потім, очевидно, певний своєї спритності, він пройшов до першої, але там йому не пощастило.

Вершомет був у лихому настрої. Він мріяв про багату здобич, а замість того вловив лише одного звіра. Крекнувши, він сказав:

— Ні, треба перебиратись на острів. Завтра рушаю туди.

Вони повернули назад. Стьопа витягнув з Вершометового мішка звіра і, тримаючи його за довгий пухнастий хвіст, показував усім. Ерік Олаунсен, як знавець, дмухнув на хутро і потім погладив рукою.

— Ельгар, — сказав він, показуючи очима на песця. — Ельгар. — І, показуючи на себе, додав — Я назиуйсь чукчі Ельгар.

Олаунсен уже знав кілька російських слів; Стьопа знав кілька норвезьких, і тепер з'ясувалася таємниця слова Ельгар. Виявилось, що Еріка Олаунсена чукчі прозвали Ельгаром, інакше кажучи — полярним лисом.

Розділ VII

Другого дня мисливець не пішов полювати на острів. Вахтовий у бінокль помітив на кризі двох людей, які йшли з острова. Поки чекали гостей, Стьопа витяг на палубу складаний гумовий човен, так званий кліпербот. Юнга дістав його з боцманської комори.

Цей кліпербот свого часу потрапив до Лейте від морського льотчика, літак якого зазнав аварії, налетівши на мілину під час посадки. Льотчик мусив кинути поламаного літака і рятуватися на кліперботі. Його підібрала шлюпка «Лахтака». Історія ця мала значну давність, і Лейте зовсім забув про човен.

Тепер, з дозволу Лейте, юнга вирішив випробувати кліпербот в ополонці, що відкрилась між кригою. Захопивши човна і весло, він подався до ополонки. Ерік Олаунсен, або, як тепер його називали, Ельгар, хотів супроводити юнгу, але Запара його затримав.

— Не рекомендую. Не рекомендую! — сказав метеоролог і заперечливо махнув рукою.

З юнгою пішов Шелемеха.

— Ви б рушницю взяли, — порадив їм Вершомет.

— Обійдеться й так, — висловив своє небажання тягатися з рушницею Шелемеха. — Ясний день. На палубі народ. Он з берега йдуть. Та й нам до пароплава три хвилини бігти.

— А все-таки візьміть, — наполягав мисливець.

— Треба, треба! — підтвердив і Запара. — Візьміть хоча б мою.

Шелемеха погодився взяти двостволку.

Чорна холодна вода вилискувала спокоєм скляної поверхні. За якихось п'ятнадцять хвилин двоє товаришів порушили цей спокій. Вони спустили кліпербот на воду і почали крейсувати по невеликому озеру, що мало завдовжки коло двохсот метрів, а завширшки не більше як тридцять п'ять.

Легенький човен швидко ходив то вздовж одного льодового берега, то перетинав озеро і біг понад другим. Від одного поштовху весла кліпербот мчав так швидко, як того ніяк не сподівався Стьопа. З палуби пароплава стежили за човном і одночасно за тим, як по льодовому полю наближались дві людські постаті.

Але на палубі ніхто не помітив того моменту, коли на човні спалахнула тривога.

Одночасно увагу Стьопи й Шелемехи притягла істота, що висунулась з води метрів за двадцять від кліпербота і одразу пірнула назад у воду.

— Що це? — спитали вони один одного.

Про те, що якась істота щойно визирала з-під води, свідчили брижі, що розбігались по поверхні ополонки. Знизавши плечима, Стьопа вирішив краще наблизитись до криги. Але не встиг кліпербот підійти до краю ополонки, як біля гумового борту висунулась грубезна морда з маленькими злими очима, общипаними щетинястими вусиками, двома довгими іклами.

— Морж! — скрикнув Шелемеха, а Стьопа з усієї сили загріб воду веслом.

Кочегар підніс рушницю і наготувався стріляти. Звір знову сховався у воду, і моряки відчули, як він торкнувся спиною дна гумового човна. Шелемеха зблід. Якби кліпербот перекинувся і вони попадали у воду, то навряд чи вдалося б урятуватися від іклів здоровенного звіра.

Морж знову з'явився за кілька метрів від човна. Кочегар вистрілив. Він бачив, як куля вдарила у воду, трохи не влучивши в моржа, і як той зразу сховався під водою.

— Поцілив? — спитав Стьопа, підгрібаючи кліпербот до криги.

— Ні, — з жалем відповів невдаха-стрілець. В ту ж мить морж рушив в атаку.

Проте моряки встигли вискочити на берег і витягли кліпербот. Але рушниця, яку Шелемеха поклав на льоду біля себе, несподівано ковзнула й покотилася в ополонку. Хлюпнуло, і двостволка зникла з очей кочегара назавжди. Шелемеха вхопився за голову.

— Щоб ти луснув, проклятий! — лаяв моржа кочегар. — Мене ж Запара поб'є! Справді!

Стьопа теж був неприємно вражений такою втратою. А морж плавав собі в ополонці, то пірнаючи у воду, то виринаючи і з злим сопінням позираючи на берег.

— Ходім покличемо Вершомета, — запропонував хлопець.

Шелемеха погодився, — більше нічого не лишається, як покликати мисливця і повинитися у загибелі рушниці. Побігли щодуху до «Лахтака». Тим часом туди підійшли гості з берега. На цей раз завітали Ландрупп і незнайомий досі екіпажу «Лахтака» маленький широкоплечий норвежець. Він одрекомендувався:

— Карсен.

Карсен, як і Ландрупп, не знав ні російської, ні англійської мови.

Далі приємних посмішок, кивків голови та слова «товарисц» розмова не йшла. Зате дуже жваво розбалакались прибулі норвежці з Еріком Олаунсеном. Стороннім спостерігачам, що не знали норвезької мови, — а в даному разі це були Кар і його товариші, — навіть здалося, що норвежці про щось сперечалися.

Раптом біля ополонки розітнувся постріл. Всі обернулися й побачили, як юнга і Шелемеха вискочили на кригу і по хвилинній затримці побігли до пароплава.

— Невже ведмідь? — схопився Вершомет. — Чи, може, нерпи злякалися?

Але з пароплава нічого як слід роздивитись було не можна, бо майже половину ополонки затуляли тороси. Лише коли прибігли «яхтсмени», як прозвав Кар Стьопу і Шелемеху, з'ясувалося, в чому річ.

Запара шкодував за рушницею, а Вершомет заметушився, поспішаючи до моржа. Він узяв манліхер і гарпун. Ельгар, очевидно, зрозумів, у чому річ, і теж захвилювався. Він підійшов до Вершомета і потягнув його до Кара. Моряки уважно за ним стежили. Ельгар узяв з рук Вершомета рушницю і відставив її набік. Потім узяв гарпун і щось заговорив по-норвезькому, показуючи, як він кидатиме гарпун.