«Коли б він знав читати, то я сунув би йому поки що в зуби книжку з мореплавної астрономії», — подумав Стьопа, і ця думка трохи звеселила юнгу, який не знав, що таке журба.

Раптом він згадав про ракети і ракетний пістолет, що мали бути в рубці. Пароплавам тепер, коли кожен з них озброєний радіо, дуже рідко доводиться користуватися ракетами. Але кожен пароплав обов'язково повинен мати ракети і пістолет до них.

У нижній шухляді штурманського стола Стьопа знайшов пістолет. Треба шукати ракети. Юнга вже уявляв собі, як стрибне з переляку ведмідь на кригу, коли він просто в морду йому пустить заряд. «Може, ще й носа ведмежого обсмалю», — потішав себе думкою хлопець.

Тим часом ведмідь став виявляти активність і чимраз дужче грюкав у стіну. Стьопа поспішно мацав рукою по столу, стінах, полицях, але ракет ніде не знаходив. Рукою зачепив телефонний апарат, що сполучав штурманську рубку з радіорубкою. Помацав довкола телефону, — там теж нічого не знайшов. Отже, ракет у штурманській рубці не було.

Дерев'яна перегородка що відділяла хлопця від ведмедя, почала тріщати. Стьопа схопився рукою за телефонний апарат. Він хотів одірвати його від стіни і ним захищатись, бо це була найважча річ біля нього, але нова думка спинила хлопця: «Коли б там у радіорубці хтось…» Рвучким рухом схопив ручку телефону і енергійно закрутив. До вуха підніс трубку. Ніхто не відповідав. Знов почепив трубку і крутнув ручкою. Телефон дзвінко задзеленчав. Ведмідь, очевидно, почув це і притих, мабуть роздумуючи, чи не скавучить це двонога істота, наміряючись від нього втекти, розгризаючи стіну з другого боку. Таке припущення, певно, здалося звірові ймовірним, бо він перейшов до другої стіни і почав розгрібати там сніг.

Стьопа прислухався до трубки.

— Хто там? — почув він чийсь знайомий голос.

— Рятуйте! Я сиджу в штурманській рубці, а ведмідь стіну ламає.

— Що?

— Ведмідь напав. Я в штурманській рубці.

— Стьопа?

— Так, так! Скоріш… поспішіть!

Голос більше не відповідав. Безперечно, той, кому він належав, кинув трубку і побіг у трюмне приміщення покликати товаришів з рушницями, і скоро вони з'являться тут. А чи не пізно прийдуть? Адже ведмідь підійшов до самих дверей. Це найслабше місце, і Стьопа зовсім не вірить у той гачок, на який замкнуто двері. Він починає з гарячковою швидкістю скидати під двері книжки, карти, лінійки. Та це, звичайно, його не врятує. Ведмідь, почувши в рубці шум, штовхнув головою у двері. Удар був, може, не дуже сильний, але достатній, щоб гачок вилетів і двері трохи відчинились, зсунувши в купу ті книжки й карти, які накидав на підлогу Стьопа.

Голова ведмедя просунулася в двері. Стьопа стрибнув на стіл з циркулем в руці, ніби наміряючись вирахувати в градусах отвір ведмежої пащі. Михайло трохи натужився, і двері затріщали.

«Ведмідь пропаде, але я раніше…» — промайнула думка в Стьопи, коли він згадав, що товариші вже, мабуть, повідомлені про небезпеку, в яку він потрапив.

«Озброюються… хвилин за п'ять будуть тут… щоб побачити, як ведмідь гризе мене».

Звір наполовину вже вліз у рубку. Він стиха ричав. Стьопа згадав про ліхтар і засвітив його. Перед ним стояла страшна, розлючена, хоч і трохи спантеличена світлом звірюка.

Юнга підніс руку з циркулем, готуючись в останню секунду вдарити ведмедя в око. До цього наміру його призвів цілковитий відчай, та раптом звір, замість того, щоб плигнути на Стьопу, повернув голову, люто й болісно заревів і посунув назад. Він хотів був повернутись, щоб вийти з рубки, але зробити це скоро у вузьких дверях не міг.

Стьопа почув, як хтось пробіг по палубі і потім, вхопившись за маленьку драбинку, що стояла біля стіни, виліз на дах рубки. Ведмідь кинувся за тим, ще невідомим Стьопі рятівником.

«Чи не Запара, вискочивши без зброї, почастував ведмедя чимсь по спині і тепер ховається на дахові», — подумав юнга.

Тієї ж хвилини велетенська постать сплигнула з даху перед самими дверима і вскочила в рубку. Хлопець освітив постать ліхтарем.

— Стьопо, ти ще живий? — Перед юнгою стояв Павлюк з сокирою в руках.

— Рушниці в мене немає, — пояснив кочегар, — я за сокиру і гайда сюди на розвідку — дізнатись, що тут за ведмежа облога. Коли бачу — справи погані: ворог уже вдерся до твоєї фортеці… Я не став ханти часу, ударив звірюку по ногах, поцілив у коліна і раз — убік. Тоді — навтіч. Тільки плигнув на дах, а він уже біля мене. Проте ще раз по морді почастував, правда, легенько… Чуєш, як виє…

Справді, ведмідь, люто завиваючи, дряпався на стіну.

— Ну, я його зараз разів зо два сокирою стукну і буде з нього, — сміливо заявив Павлюк, підійшовши до дверей. — Що це ти тут понакидав? — спитав він, ступаючи на книжки. — Ану, посвіти-но.

Ведмежа голова хряснула під сталлю сокири. Двома могутніми ударами кочегар прискорив конання звіра.

— Павлюк, — звернувся до свого рятівника Стьопа, вийшовши з рубки і освітлюючи ліхтарем мертвого звіра, — як ти опинився в радіорубці?

— Я… ммм…. мм… так, — неохоче замимрив Павлюк і одразу звернув на інше: — Ходім швидше сповістимо про свіже м'ясо, та нехай наш боцман з білуванням заходиться.

Розділ V

Тієї ночі ясно зоріло небо, нерухомо завмерло повітря. Мороз заворожив усі рухи. Таємничим привидом здіймався над кригою силует пароплава, простягши в небо обмерзлі щогли. Людина, що насмілювалась показати обличчя на палубу, відчувала, як злипалися в неї губи і важніли вії від незримого морозяного пилу.

За столом трюмної їдальні дві партії грали в доміно. Торба змагався з Соломіним у шахи. Стіл освітлювали електричні лампочки, але світили вони, наче якісь каганці, — в кутках кімнати осідала темрява, й звідти тягло вогкістю та холодом. Розпечена до червоного залізна піч нагрівала повітря біля стола. Місце біля печі зайняли шахісти. Партія в шахи дорівнювала трьом партіям у доміно. Хто раніше скінчить, тому дістанеться «заліжка», як називали тепле місце на пароплаві.

Стьопа протестував проти умови, що одна партія у шахи дорівнює трьом партіям у доміно.

— Вони, — кивав головою він на шахістів, — не так цікавляться виграти, як швидше партію скінчити… Треба встановити: партію за партію.

— Вірно, — підтримував Стьопу Вершомет. — Досить нам голову морочити.

— Зверніться до Павлюка, — сміючись відповів механік, — це його обов'язок нас розсудити. Він же був головою товариського суду.

— Да… до Павлюка, — невдоволено бурчав Котовай, — а де він? Понесло ж його у такий мороз на палубу…

— То не наше діло. Ми тут ні при чому, — насмішкувато одказував Соломін, радіючи з того, що забрав у Торби слоном коня.

— Мм… — замичав механік, але тут же, помітивши недогляд у Соломіна, збив його ферзя і бадьоріше продовжував: — Чого той Павлюк такий чудак? В таку холоднечу сидіти нагорі в нетопленій каюті…

Стьопа, що саме мусив класти дубль-шість, затримав його в руці і замислився, почувши слова механіка.

— Стьопо, шість є? — питав Котовай.

— Що? Шість?.. Ага, є.

Стьопа пригадав, як натрапив на Павлюка у радіорубці і як той не відповів йому, що там робив.

— Але він молодець, хлопці, — похвалив Павлюка Вершомет. — Я його питав, чому не візьме туди маленьку пічечку, щоб хоч інколи пропалити. Каже, незручно, палива у нас дуже мало. Замерзає хлопець, а держиться.

Кар поставив на стіл дубль-чотири і звернувся до Торби:

— Андрію Васильовичу, видайте Павлюкові пудів десять — п'ятнадцять вугілля, а то справді замерзне.

Торба подивився на Кара і поморщився. Йому шкода було вугілля. Але, не заперечуючи, відповів:

— Добре.

Відчинилися сінешні двері, і з хмарою пари увійшов одягнений в хутра Запара.

— Чого, друзі, нудитесь тут? — спитав, підходячи до стола. — На палубі прекрасне повітря, головне, чудесне небо… Товаришу капітан, зараз сходитиме місяць, і можна було б визначити наше місцезнаходження. А ви, фізкультурники, у вас уже лижі наготовлені? Невже морозу злякалися?