— Ну, все зрозуміло! — заявив Запара.

— Майже, — сказав Лейте, а потім додав: — А ви розкажіть докладніше.

— Цю хижу, — почав гідролог, — побудувала експедиція, що їхала на пароплаві «Русанов». Про цю експедицію я вже вам казав. «Русанов» залишив на острові Домашньому зачать Ушакова та його товаришів новий загін довідників. На цей раз теж зосталося чотири чоловіки На начальника Північної Землі було призначено біолога-жінку Ніну Демме. Це була перша жінка — начальниця полярного острова. Щоб загонові Демме полегшити провадження дослідних робіт, у протоці Шокальського поставлено цей будинок і в ньому залишено запас харчів. Цей будинок мусив прислужитись, коли б Демме чи хтось із товаришів проходили через цю місцевість або схотіли б зв'язатись з полярною станцією на мисі Челюскіна, що на південь від них…

— А що в цих ящиках і пляшках? — зацікавився кок.

— У ящиках, мабуть, консерви, шоколад та цукор, а в пляшках спирт і вино, які могли б стати тут у пригоді, якби хтось відморозив руки, ноги або щоки.

Почувши, що в пляшках спирт і вино, Шор любовно погладив їх рукою, а очі в нього заблищали. Кок теж ласо поглянув на ці речі і на свого товариша-п'яницю.

— Тільки дивіться мені, — гримнув Лейте, — коли хто зачепить щось і потягне з собою на пароплав, поодриваю голови й руки. Ач, фокуси-покуси!..

— Ну, я думаю, серед нас таких немає, — обізвався Павлюк. — Кожен розуміє, що на цих островах це наче пункт швидкої допомоги для мандрівника, коли б його якесь нещастя занесло сюди.

— Да… — протяг кок і невиразно промимрив: — Нас теж начебто нещастя сюди занесло.

— А тут і зимувати добре. Може, наш капітан біля цієї хатини порт влаштує? — зауважив Стьопа. — Я не від того. Тут, мабуть, білих ведмедів можна добре полювати.

— Ну, досить тари-бари, — поклав кінець балачкам Лейте. — Забивайте вікно і двері. Дмитро Петрович напише записку про наші одвідини і — поїхали.

Запара дописав на записці:

Коли їхали назад, Стьопа спитав Запару:

— Дмитре Петровичу, ви так і не розповіли нам, що то за радіокарта цієї землі.

— А то, — почав Запара, — 1932 року, перед тим як виряджати полярні експедиції в ці місця, склали карту Північної Землі. Коли її складали, то користувалися неповними даними, що їх зібрав дирижабль «Граф Цепелін» який пролітав над цією землею 1931 року. Хоч тоді туман укривав більшу частину островів, але дещо вдалося сфотографувати з повітря. Головний же матеріал передав Ушаков по радіо, а що по радіо всієї карти передавати не можна, то й вийшла трохи плутана.

Розділ XIII

Крізь блакитне мереживо дрібних крижин з води виставив голову звір. Це була кругла, чорна, блискуча голова. Очиці дивилися сонно й нерухомо. Морський заєць цікавився пароплавом. Чи бачив він уже коли таке страховище? Пароплав трохи нагадував айсберг, а люди на ньому виглядали дивними звірюками, трохи схожими на ведмежат. На цьому айсбергові щось тріснуло, і одночасно чорна кругла голова почула шипучий свист у повітрі і плескіт води за два кроки від свого носа. Це були звуки незнайомі, а все незнайоме може бути небезпечним, і голова в ту ж мить сховалась у воду.

Минуло дві-три хвилини, і на палубі вже встигли посперечатись, влучив чи не влучив Котовай. Абсолютна більшість, крім самого стрільця, була тієї думки, що звір, злякавшись, сховався. Сам же Котовай обстоював те, що вбитий звір одразу ж потонув.

Але цікавість — велика сила: «Що то за дивний айсберг, треба на нього глянути», — мабуть, так зміркувала опецькувата голова і знову висунулася з води.

— Ну, тепер я стрілятиму, — попросив Стьопа, простягаючи руки до Котовая по рушницю, — ти одного вже втопив, а тепер дозволь мені.

Навколо засміялися, бо всі розуміли, — це той самий заєць. Та Котоваєві стало незручно, і він віддав рушницю Стьопі. Юнак довго націлявся. Разом із звуком пострілу заєць підплигнув над водою і завмер.

— Влучив! Влучив!

Стьопа радів. Його похвалив Лейте, спостерігаючи полювання з капітанського містка. На звук пострілів показався Вершомет.

— Хто це? — спитав він, а коли йому показали на Стьопу, то мисливець, вітаючи, ляпнув хлопця по спині.

— Так завжди бий, з одного пострілу, в голову, — сказав Вершомет, — бо інакше, коли звір не дуже жирний, то вдарить зо два рази хвостом по воді, дух випустить і втоне.

Шлюпка прибуксувала тушу зайця до борту, і її підняли на палубу.

— Ну й зайчик! — похитав головою кок.

Справді, цей зайчик мав півтора метра довжини і важив двісті п'ятдесят кіло.

_ А знаєте, — сказав Кар Запарі, — це ж наш шеф, — і показав на морського звіра.

— Як шеф?

— А ви знаєте, що значить слово «лахтак»?

— Ні.

— Лахтак — це одна із назв морського зайця або інакше — бородатого тюленя. Так його називають на сході, в Берінговому морі. Там давним-давно починав своє плавання цей пароплав.

— Чудесне місце для полювання. Воно й справді не погано в цій хатині перезимувати, — філософствував Вершомет. Дичина навколо неполохана, а песці повинні бути. Пастки у нас є. Можна багату здобич узяти. Цілий трюм хутром, шкурами, салом наповнили б.

— Ти думаєш, — спитав кок, — багато песців понад цим берегом?

— Ручуся, що не менш як сотню, а то й півтори самими пастками за зиму набрав би.

— А голубих песців тут не може бути? — настирливо допитувався Аксенюк.

— А чого ж… не знаю… мабуть, є…

— За кордоном хутро такого песця — цілий скарб, — зітхнув кок. — Білий там теж не дешевий.

— Я б не заперечував, щоб кілька штук одвезти туди, продати і гроші в кишеню покласти, — прорипів із хриплим сміхом Шор.

Розмову про хутро перебив Лейте. Він прийшов з наказом, щоб кок, разом з ним і Павлюком, ішов оглянути камбузну комору. Кар хотів точно підрахувати запаси харчів на пароплаві. Невідомо, скільки часу доведеться їм пробути у мимовільній плавбі. Він знав, що запас харчів на пароплаві невеликий, отже, мабуть, доведеться зменшити порції і суворо цього додержувати. Та раніш, ніж визначити розмір порції. Кар хотів знати — скільки чого з продуктів є на пароплаві. Він доручив Лейте зробити це негайно. Сам же викликав до себе Торбу та Запару. З ними радився, як бути далі.

— Товариші, — сказав він, звертаючись до механіка и гідролога, — на мою думку, є три варіанти нашої дальшої подорожі: один — стояти тут, де ми стоїмо; власне, не в цьому самому місці, а підшукавши якусь бухточку в протоці Шокальського. Стояти доти, аж доки віджене важкі крижини з нашого шляху. Дуже можливо що в такому раті нам доведеться перебути тут цілу зиму і вийти звідси лише наступного літа…

— Коли умови будуть сприятливі… — вставив Запара.

— Цілком вірно, — продовжуючи викладати свої плани, відповів Кар гідрологові, — бо може статися, що наступне літо буде холодне, крижини не потануть, і ми не виліземо звідси, а просидимо між цими горами ще зиму. Звичайно, коли дозволять харчі, не з'явиться цинга або ще якась напасть. Другий варіант — негайно повернути назад у Карське море. Спробувати пробитись через кригу, користуючись щілинами та розводдями. Справа ця неймовірно важка. Бо це значить повернутись у ту кригу, від якої ми втікали. Абсолютна більшість шансів, в разі ми повернемось у Карське море, що пароплав затре кригою. Тоді найбільш імовірне те, що зимою його розчавить крижаними затисками, а коли ні, то подрейфує хтозна-куди, і невідомо, скільки часу дрейфуватиме. Нарешті, третій варіант — іти через протоку в море Лаптєвих і, коли там не дуже важка крига, то, повернувши на південь уздовж берегів острова Більшовик, вийти в протоку Бориса Вількіцького. Цією протокою нам, може, вдасться вернутись додому. Коли ж додому вертатись буде пізно, то зазимуємо біля мису Челюскіна, де є досить глибокі бухти.