На суглобах між шиєю та спиною дракона було прикріплене сідло, майже таке саме, як у Сапфіри, а в сідлі сидів хтось, дуже схожий на Арію. Темне волосся незнайомого Вершника розвівалося на вітрі. Серце Ерагона сповнила радість. Порожнеча, від якої він так довго страждав, зникла, як зникає темрява ночі зі сходом сонця.
Дракони проскочили один повз одного. Сапфіра заревла — невідомий дракон відповів їй. Тоді вони повернули назад і почали кружляти, так, ніби хотіли піймати одне одного за хвіст. Сапфіра так-таки й залишалася трішки вище від зеленого дракона. Якби невідомий дракон спробував зайняти вигіднішу позицію, Ерагон, мабуть, подумав би, що він готується до атаки, але той не мав ані найменшого наміру це робити.
Вершник посміхнувся й крикнув. Арія закричала у відповідь і підняла руку. Ерагон легенько торкнувся її свідомості, просто так, щоб упевнитись у тому, що це справді була вона. Так тривало всього якусь мить. Тим часом Сапфіра й зелений дракон знову ревнули, зелений дракон хльоснув своїм схожим на батіг хвостом, і вони погналися одне за одним, аж доки не досягли ріки Рамр. Там Сапфіра почала по спіралі знижуватися й невдовзі приземлилась на тому самому пагорбі, де вони з Ерагоном чекали на Арію.
Зелений дракон сів футів на сто далі. Він припав аж до землі, щоб Арії було зручно зійти зі свого сідла. Тим часом Ерагон миттю звільнив свої ноги з ременів, ще швидше скочив на землю, так, що піхви Брізінгра боляче вдарили йому по нозі, й побіг назустріч Арії. Вона так само побігла до нього. Десь посередині між драконами вони зустрілись, а дракони неспішно йшли слідом за ними, важко ступаючи по землі.
Ще не добігши до Арії, Ерагон побачив, що замість шкіряної стрічки, яку зазвичай носила ельфійка на голові, її чоло прикрашав тепер золотий вінець, у центрі якого сяяв діамант у формі сльози.
Той діамант сяяв не віддзеркаленим від сонця світлом, а світлом, яке йшло з його власної глибини. На поясі Арії був меч у зелених піхвах і з таким самим зеленим руків’ям. То був Тамерлейн, той самий меч, що його лорд Фіолр пропонував Ерагонові замість Зарока й що належав колись Вершникові Арві. Проте руків’я відрізнялося від того, яке пам’ятав Ерагон. Воно було світліше й більш витончене, та й піхви здавалися вужчими. Ерагонові не треба було пояснювати, що означала діадема.
— Ти?! — з подивом глянув він на Арію.
— Я,— відповіла вона й схилила голову.— Атра естерні оно тхелдуін, Ерагоне.
— Атра ду еваринія оно варда, Аріє... дротнінг?
— Ерагон був явно збентежений тим, що королева першою звернулася до нього з привітанням.
— Дротнінг,— підтвердила вона.— Мій народ обрав мене, віддавши мені титул моєї матері. І я вирішила його прийняти.
Угорі над ними стояли Сапфіра й зелений дракон. Вони обережно обнюхували одне одного. Сапфіра була явно вища на зріст, тож зеленому драконові довелося добряче витягнути шию, щоб дістатись її. І попри те, що Ерагонові страшенно кортіло поговорити з Арією, він таки не міг стриматися, щоб не глянути на зеленого дракона.
— Хто це? — спитав Вершник, показуючи вгору. Арія мовчки посміхнулась, а потім, на превеликий подив Ерагона, взяла його за руку й провела трохи вперед. Зелений дракон пирхнув і опустив свою голову прямо над ними — з глибини його темночервоних ніздрів здіймалися дим і пара.
— Ерагоне,— сказала Арія, поклавши його руку на теплу морду дракона,— це — Фірнен. Фірнене, це — Ерагон.
Ерагон глянув угору в блискуче око Фірнена. Смужки всередині райдужної оболонки дракона нагадували блідо-зелений і жовтий колір молодих паростків трави.
«Я радий зустрічі з тобою, Ерагоне-друже — Убивце Тіні,— сказав Фірнен. Голос його свідомості був глибший, ніж Ерагон сподівався, глибший навіть за голос Торнака, Глаедра чи будь-кого з Елдунарі з Вройнгарду. Моя Вершниця багато розповідала мені про тебе». Дракон моргнув — пролунав короткий різкий звук, так, наче шкаралупка вдарилась об каміння. У широкому, осяяному сонцем розумі Фірнена, неначе встеленому прозорими тінями, Ерагон міг відчути справжню схвильованість.
«Я теж радий зустрічі з тобою, Фірнене,— відповів Ерагон — Я ніколи не думав, що доживу до того часу, коли побачу, як ти вилупишся і звільнишся від заклять Галбаторікса».
Смарагдовий дракон тихо пирхнув. Він був гордий і сповнений енергії, як олень-самець восени. Потім він перевів погляд на Сапфіру. Арія злегка посміхнулась:
— Здається, вони розуміють одне одного. Уже розуміють.
Вони трохи помовчали й вирішили відійти вбік, залишивши Сапфіру та Фірнена сам на сам. Сапфіра не сіла, як зазвичай, а залишилась Стояти, так, наче збиралася кинутись на оленя. Так само зробив і Фірнен. Кінчики їхніх хвостів ворушились.
Арія виглядала добре. Принаймні, як здавалося Ерагонові, краще, ніж тоді, коли вони востаннє бачились в Елесмері. За браком більш підходящого слова, він сказав би, що вона виглядала щасливою.
Доки вони спостерігали за драконами, обоє мовчали. А потім Арія повернулась до Вершника.
— Вибач за те,— сказала вона,— що не дала про себе знати раніше. Ти, мабуть, сердишся на мене, що я так довго не озивалась до тебе й до Сапфіри та ще й тримала в таємниці Фірнена.
— А ти одержала мого листа?
— Так,— Арія витягла з-під туніки добре знайомий Вершникові квадратик пошарпаного пергаменту.— Я б тобі відповіла, але Фірнен на той час уже вилупився, і я не хотіла брехати тобі навіть у формі замовчування.
— Навіщо ти це приховувала?
— Тому що слуг Галбаторікса навколо нас усе ще надто багато, а драконів залишилось обмаль. Я не хотіла, щоб хтось дізнався про Фірнена, доки він іще не виріс і. не в змозі себе захистити.
— Ти й справді вважала, що хтось із людей зможе пробратися в Ду Вельденварден і вбити дракона?
— Усяке бувало. Дракони все ще на грані вимирання, і цей ризик був би невиправданим. Якби я могла, я б тримала Фірнена в Ду Вельденвардені ще принаймні з десяток років, доки він не виріс би такий великий, що на нього ніхто не наважився б напасти. Але він схотів залишити Ду Вельденварден, і я не змогла йому відмовити. Крім того, мені вже час зустрітися з Насуадою й Ориком у моїй новій ролі.
Ерагон відчув, що Фірнен показує й розповідає Сапфірі про те, як він уперше піймав оленя в лісах ельфів. Він знав, що й Арія слідкувала за їхнім спілкуванням — недарма ж її губи нервово стиснулись, коли Фірнен показував, як він чимдуж гнався за переляканою оленицею й ненароком зачепився за гілку.
— А як давно ти стала королевою? — спитав Вершник.
— Десь через місяць після свого повернення. Але Ванір не знає про це. Я наказала тримати цю інформацію в секреті від нього й від нашого посланця до гномів. Мені треба було зайнятися Фірненом, не відволікаючись на державні справи, які неодмінно б на мене впали... Може, тобі буде цікаво: я підняла Фірнена на скелю Тельнаєр, туди, де жили колись Оромис із Глаедром. Мені здавалось, що це було єдине правильне рішення.
На якийсь час запала мовчанка. Тоді Ерагон кивком показав спершу на діадему Арії, а потім на Фірнена.
— І як же все це сталося? — спитав він. Арія посміхнулась:
— Після нашого повернення до Елесмери я помітила, що Фірнен почав рухатися в шкаралупі. Щоправда, я не надала цьому значення, бо й Сапфіра часто робила колись так само. Та якось ми дісталися Ду Вельденвардена, пройшли крізь його охорону, і він... вилупився. Був уже майже вечір. Я несла яйце із ним у пелені, так, як колись носила яйце із Сапфірою. Я говорила з ним, розповідаючи йому про світ. Я казала йому, що він у безпеці. Аж раптом відчула, що яйце затремтіло і...— Арія струснула й закинула назад волосся, прозора плівка сліз з’явилася в її очах: — Бути разом — це все, про що я подумала... коли торкнулась... Я завжди хотіла бути Вершником дракона, Ерагоне, щоб захищати свій народ і помститися за смерть мого батька від рук Галбаторікса й клятвопорушників. Але доки я не побачила, як з’явилась перша тріщинка на яйці Фірнена, я ніколи не могла повірити, що це дійсно можливо.