Тепер, коли Ерагон міг відверто говорити з Джоудом, він піймав себе на думці, що розмовляє з ним постійно, довіряючи йому те, що навряд чи сказав би комусь іншому. Принаймні Вершник розповів Джоудові про те, що трапилося з Елдунарі та з яйцями драконів. Він не побоявся розказати йому навіть про те, як знайшов своє справжнє ім’я на острові Вройнгард. Говорити з Джоудом було втіхою, а надто тому, що він був одним з небагатьох людей, які знали Брома достатньо добре, щоб мати право називати його другом.

Ерагонові було по-справжньому цікаво спостерігати й за тим, як функціонує й відбудовується королівство, створене Насуадою з уламків колишньої Імперії. Для того щоб керувати такою величезною й розмаїтою країною, потрібні були просто неймовірні зусилля. Це завдання на перший погляд здавалося просто нездійсненним, оскільки завжди залишалося щось таке, що конче треба було робити. Ерагон знав, що ніколи б не зумів упоратися із цим завданням, а от Насуада робила все з неприхованим задоволенням. Її енергія ніколи не слабшала. Здавалося, вона завжди знає, як розв’язати посталу перед нею проблему. Ерагон бачив, як день за днем зростає її авторитет між різними емісарами, чиновниками, вельможами й простими людьми, з якими вона мала справу. На думку Ерагона, Насуада просто чудово підходила для своєї нової ролі, хоч Вершник і не був певен, чи дійсно вона почуває себе щасливою. Ерагон спостерігав, як вона судить вельмож, котрі підтримували Галбаторікса — чи вже з власної волі, чи ні,— і йому дуже імпонували як проявлені нею справедливість та милість, так і належні покарання. Здебільшого Насуада позбавляла їх земель, титулів і більшої частини їхніх нечесно нажитих статків, та вона ніколи не засуджувала їх до страти. Це не могло не подобатись Ерагонові. Він був на її боці й тоді, коли вона дарувала Нар Гарцхвогу та його народу величезні землі вздовж північного боку Хребта, а також на родючих рівнинах між озером Флем та річкою Тоарк, де мешканців було тепер дуже й дуже мало.

Як і король Орин та лорд Рістхарт, Нар Гарцхвог присягнув на вірність Насуаді як своїй королеві. Щоправда, велетень кулл при цьому сказав:

— Мої люди погоджуються на це, леді Найтстокер, але їхня кров густа, а пам’ять коротка. Словами їх важко зв’язати назавжди.

— Ти маєш на увазі,— холодно спитала тоді Насуада,— що твій народ порушить мирну угоду, тобто рано чи пізно ми знову станемо ворогами? Я правильно тебе зрозуміла?

— Ні,— відповів Гарцхвог і похитав своєю великою головою.— Ми не хочемо з вами воювати. Ми знаємо, що Вогнемеч уб’є нас усіх. Але... коли наші юнаки підростуть, вони неодмінно схочуть проявити себе в битвах. І, якщо війни не буде, вони розв’яжуть її самі. Мені шкода, леді Найтстокер, але ми не в змозі змінити власне єство.

Ця неприємна розмова занепокоїла Ерагона не менше ніж Насуаду. Принаймні Вершник кілька ночей провів у роздумах про те, що його робити, щоб розв’язати це надзвичайно складне питання...

Тиждень минав за тижнем. Насуада й далі продовжувала посилати Ерагона і Сапфіру як своїх представників то туди, то сюди на безмежних просторах Сурди та її королівства. Вони вже встигли побувати в короля Орина, у лорда Рістхарта й деінде. І де б не опинялися Вершник та дракон, вони всюди шукали землю, яка могла б стати в майбутньому домівкою для Елдунарі, а також місцем гніздування й навчання драконів, чиї яйця були заховані на Вройнгарді. Більш-менш підходящі місцини були на Хребті, але вони лежали або надто вже близько до людей та ургалів, або так далеко на північ, що жити там цілий рік не випадало. Крім того, Мертаг і Торнак вирушили саме на північ, і Ерагон та Сапфіра не хотіли створювати для них зайві труднощі.

Просто бездоганним місцем могли б стати Беорські гори, але Ерагон напевно знав, що гноми навряд чи зрадіють сотням драконів, які будуть вилуплюватися на території їхнього королівства. Де б вони не розташувались у Беорських горах, бодай одне місто гномів опиниться на відстані короткого перельоту. Знаючи Сапфіру, Вершник майже не сумнівався в тому, що молоді дракони почнуть нападати на юрби гномів Фельдуноста.

Ясна річ, ельфи аж ніяк би не заперечували, щоб дракони жили на одній з гір Ду Вельденвардена чи десь поблизу. Але дракони є дракони, і Ерагона все-таки непокоїла та обставина, що ельфійські міста лежали надто близько. Крім того, йому не подобалось, що в такому разі дракони й Елдунарі опиняться на території однієї раси — хто б нею не був. Збоку це виглядатиме так, наче вони надають перевагу якомусь певному народу. Раніше Вершники ніколи цього не робили і, як гадав Ерагон, не повинні робити так і надалі.

Одним-єдиним місцем, яке перебувало досить далеко від будь-яких малих містечок та великих міст і на яке не претендував жоден народ, була батьківщина драконів — самісіньке серце Хадарацької пустелі, де височіли Ду Фелс Нангороех, тобто Прокляті гори. Ерагон не сумнівався, що це було б чудове місце для виховання молодих драконів. Однак і тут виникали деякі труднощі. Поперше, де знайти в пустелі стільки їжі, щоб прогодувати молодих драконів? Сапфірі довелося б безугавно літати туди-сюди, переносячи оленів та інших диких тварин у гори. І, звісно, тільки-но дракони трохи підростуть, вони почнуть літати на полювання й самі, а отже, опиняться зовсім поруч із людьми, ельфами чи гномами. По-друге, кожному, хто бодай раз у житті вирушав у далекі мандри, та навіть багатьом із тих, хто ніколи не подорожував, було добре відомо, де перебувають ці гори. По-третє, дістатися Проклятих гір, а особливо взимку, було не так уже й важко. Дві останні обставини бентежили Ерагона найбільше. Справді-бо, чи зможуть вони надійно захистити яйця драконів, їхні виводки та Елдунарі? «Було б значно краще,— казав він Сапфірі,— якби вони були десь на вершинах Беорських гір, де можуть літати тільки дракони. Тоді ніхто не зміг би підкрастися до нас. Ніхто, крім Торнака, Мертага та ще кількох чарівників».

«Так-так,— відповіла Сапфіра,— кілька чарівників та будь-який ельф, який опиниться поблизу... Крім того, там же страшенно холодно!»

«Я думав, ти не боїшся холоду».

«Звісно, не боюсь. Але я не хочу жити цілий рік у снігу. “Пісок куди кращий для твоєї луски”,— казав мені Глаедр. Він допомагає тримати її в чистоті. Мм-м».

З дня на день ставало все холодніше й холодніше. Дерева скидали своє листя, зграї птахів відлітали на південь. На землю приходила зима. І була вона жорстока й сувора. Тривалий час здавалося, ніби вся Алагезія опинилась в обіймах мертвого холодного сну. З першим снігом Орик зі своєю армією повернувся в Беорські гори. Ельфи, які все ще залишалися в Іліреї — за винятком Ваніра, Блодхгарма й десяти його чарівників — також вирушили до Ду Вельденвардена. За кілька тижнів до цього пішли також ургали. А насамкінець пішли й коти-перевертні. Здавалося, вони просто зникли. Ніхто не бачив, як вони пішли — просто одного прекрасного дня їх не стало. Залишився тільки великий і гладкий кіт-перевертень на ім’я Жовтоокий. Він сидів на м’якій подушці біля Насуади, муркочучи, дрімаючи й слухаючи все, що відбувалося в тронній залі. Без ельфів і гномів у місті стало якось порожньо. Один лиш вітер гуляв вулицями, забиваючи лапаті сніжинки під уступи потрісканого каміння. Насуада так і продовжувала посилати Ерагона й Сапфіру з різними дорученнями то туди, то сюди. Вона ніколи не посилала їх тільки в Ду Вельденварден — єдине місце, яке хотів би відвідати Ерагон. Вони й досі не знали, хто був обраний наступником Ісланзаді, а коли одного разу Ерагон спитав про це у Ваніра, то той тільки й мовив:

— Ми — народ неспішний. Призначення нового монарха — це складний і заплутаний процес. Але тільки-но я дізнаюся, що вирішили наші радники, я одразу, ж тобі скажу.

Ерагон давно вже не бачив Арії й нічого не чув про неї. Він так скучив, що навіть хотів, скориставшись ім’ям імен прадавньої мови, обійти сторожу Ду Вельденвардена й поговорити з нею або хоча б подивитись на неї через магічний кристал. Але Вершник знав, що ельфи будуть не дуже раді його візиту, та навіть побоювався, що й Арія розсердиться на нього за те, що він зв’язався з нею в такий спосіб без нагальної потреби. Урешті-решт, він написав їй короткого листа, в якому запитував про її справи й повідомляв дещо про те, що вони із Сапфірою поробляють. Цього листа Вершник передав Ванірові, і той пообіцяв, що відразу ж надішле його Арії. Ерагон був упевнений у тому, що Ванір дотримав слова хоч би тому, що вони говорили прадавньою мовою,— але відповіді від Арії він так і не отримав. Минуло досить багато часу. Місяць устиг стати повнею, потім знову перетворився на серпик — і Ерагон почав думати, що Арія з якоїсь невідомої йому причини вирішила порвати Їхню дружбу. Ця думка страшенно збентежила Вершника. Щоб хоч якось забути про свої страждання, Ерагон вкладав усі сили в роботу.