Кожний господар прекрасно знає, що перш, ніж будувати нове, слід порозчищати уламки старого, перш, ніж вирощувати культуру, слід очистити поле від бур'янів та захистити від шкідників. Це аксіома, про яку ми забули, власне в нашому конкретному випадку «уламки», «бур'яни» і «шкідники» «якось» опинилися в ролі «господаря»…
«Демократизація суспільства може бути проведена до кінця лише після повного знищення всіх залишків та проявів комуністичної системи та усунення від важелів влади й економіки, а також із куліс громадсько-політичного життя всіх носіїв людиноненависницьких ідей. Тим більше, після перетворення політичних злочинців у кримінальних мафіозі», — наголошує Ярослав Дашкевич, який у своїй праці «Український нарід і комунізм» влучно визначив чотири фактори, які сприяють комуністичному мафіозному пануванню:
1. Підтримка неокомуністичних сил Росії, а там нині практично всі сили неокомуністичні, до того ж з виразним кгбешним присмаком.
2. Поширення в Україні суспільно-політичних ідей, скерованих проти унітарної держави, що в сучасних умовах означає не багато, не мало як розшматування України. Маніпулюючи різноманітними Хартіями, правами нацменшин, історичними обставинами («так історічєскі сложилось»), деклараціями і т. д., апелюючи до демократії і плюралізму. Варто зазначити, що в самій Росії будь який натяк на розширення прав регіонів чи корінних національностей (Інгушетія, Чечня, Дагестан, Татарстан, Якутія, Карелія…) «прєсєкаєтся на корню».
3. Катастрофічна слабкість українських патріотичних чинників, керівники яких погрузли по вуха в дуже безпринципній боротьбі за керівництво. За словами Дашкевича, до цього призводить повна занедбаність організаційної та пропагандивної діяльності в масах.
4. Нерозуміння Заходом мети і ролі російського месіанізму та сутності російського комунізму, як жандарма Східної Європи і в перспективі цілого світу.
Очевидним і доконаним фактом є те, що комуністичні сили є прямою і безпосередньою експозитурою Кремля. Без політичної, інформаційної і матеріальної підтримки Москви в Україні вони не варті й ламаної копійки. Скинувши колись привабливі камуфляжі «оборонців трудового люду», «інтернаціоналістів», вони безсоромно, вже навіть не криючись, підтримують і проштовхують лише все російське: російську мову, російську церкву, російську політику.
«Комуністи не мають Батьківщини», — це гасло давно минулих днів. Воно у нас спрацьовує лише у випадку, коли йдеться про Україну. «Батьківщиною» для комуністичних сердець і кишень була і залишається Москва, при чому, без різниці, хто там «заправляє», Сталін, Брежнєв, Путін чи Медвєдєв. «Ми говоримо комунізм — розуміємо — Росія!»
Україна сьогодні не має вибору між радикальною декомунізацією (читай деколонізацією) і перманентною рекомунізацією (читай неоколонізацією). Ми ледве не стали великою могилою внаслідок комуністичного експерименту, тож кому, як не нам, стати його могильщиком.
«ЩИРІСТЬ» ТАБАЧНИКА: МІЖ БРУТАЛЬНІСТЮ І КРИМІНАЛОМ
Шедевром цинічності та лукавства можна вважати текст, який нещодавно з'явився в одіозному «Кіевском телеграфе» (№ 401) за підписом Дмитра Табачника. Стаття під інтригуючою назвою «Аннігіляція «національної ідеї» є стилістично, тематично і політично продовженням, чи швидше. своєрідною «смаковою приправою» до скандальновідомого «Утиного супа», опублікованого в тому ж виданні (№ 391) за тим же підписом.
Огидно і недоцільно переповідати той підлий бруд, в хамському стилі вивалений на голови читача, проте і залишати без належної уваги та відповідної реакції подібні опуси неприпустимо. Я не збираюся ні дискутувати, ні полемізувати з Табачником, ні тим більше виправдовуватися. Зверну лише увагу на декілька пасажів з тексту цього автора.
«Давайте згадаємо, що концепція створення незалежної української держави в межах кордонів колишньої УРСР першочергово базувалась на розумінні багатоетнічного характеру такого державного утворення», — закликає Табачник. Починаємо згадувати… Яка концепція? Хто і де її складав? І який «багатоетнічний характер» має наша держава? Адже згідно з даними останнього перепису, кількість українців складає майже 80 %, і говорити про «мультіетнічність» в нашій державі може лише невіглас або провокатор. Я не наважуся назвати професора Табачника невігласом, отже залишається… На підтвердження цієї думки свідчить і його твердження про те, що, зокрема в Російській імперії національні меншини намагалися кооптувати в загальнодержавну систему «не втручаючись в їх релігійні, мовні та культурні традиції». Навіть не знаю, як це прокоментувати. Думаю наші читачі знають історію і недоречно тут наводити промовисті і красномовні факти, які свідчать про діаметрально протилежне.
Проте професору-фальсифікатору мало таких своєрідних «історичних екскурсів». Він подібним чином «повправлявся» і на сучасному політичному полі. Ось як він наприклад окреслює два вирішальних фактори «помаранчевого перевороту»: «по-перше бажання закомплексованого плебсу, колишніх слуг порахуватися по-справжньому з колишніми господарями, по-друге, неготовність тих верств суспільства, проти яких переворот був об'єктивно спрямований, захищати свій уряд». Зверніть увагу на виділені мною слова. Саме так Табачник назвав мільйони і мільйони українців, які протестували проти фальсифікації виборів, вийшли на площі і майдани за свою свободу і національну перспективу. Ідентифікувавши Україну, як «міні імперію», Табачник щедро роздає рецепти, як її «обустроить». Власне, рецепт простий. З одного боку, він пропонує лікувати «історично зумовлений комплекс неповноцінності, властивий населенню західних областей України». Цікаво, які «лікарі» і якої «спеціалізації», хірурги чи психіатри, лікують чи вже й вилікували скажімо Тараса Чорновола чи Ганну Герман. І з якою міною на обличчі пан Дмитро змушений тиснути руку цим та іншим «історично неповноцінним», «унтерменшам». Подібної стилістики та означень в опусі Табачника не бракує. Обізвавши Президента «щирим в своїй обмеженості», він вважає його уявлення про національну історію і культуру «печерними», а гуманітарну політику такою, «яка задовольняє містечкові інстинкти дрібнотравчатих політиків».
Своєрідним рефреном звучать перманентні залякування читача розколом країни, який може бути і за югославським сценарієм, галицькою русофобією, коли вже тепер в Україні «вводилися обмеження на російську друковану продукцію, заборону на фільми російською мовою» і тому подібними нісенітницями.
Проте, є в рецепті табачникового «супу», і «позитивна» складова. Він пропонує опозиціонерам радикалізуватися, прогнозуючи появу нових лідерів і створення «партизанських загонів» в східних та південних регіонах. Адже, за словами «аристократа» Табачника, «сьогодні ідея розколу країни може стати найбільш адекватною відповіддю ідеї огаличанення, а швидше, ожлоблення України». Так і уявляю хвацького Дмитра Володиморовича попереду партизанів-сепаратистів «с саблєй на ліхом конє», поруч вірний ординарець Пєтька Сімонєнко, а тили надійно прикриває «Наташка-пулємьотчіца».
«Скажемо одразу — щирість потрясаюча, з розряду тих, що межує з нахабством і вже артистизмом для власного задоволення…», — писав з десяток років тому Анатолій Щербатюк в статті «Україна під ногами», навіяній книжкою Видріна і Табачника «Україна на порозі ХХІ століття: політичний аспект». Сучасний Табачник цю межу давно перейшов, і тепер його провокативна «щирість» межує між брутальністю і банальним криміналом.
До речі, цікаво прочитати, що і як писав у згаданій книзі в 1995 році той же Табачник про тодішнього свого «шефа». «Леонід Кучма — він той племінний вождь, головний воїн, який тепер сам буде наймати кравчуків і вказувати їм, яка ідеологія потрібна йому для управління підприємством — державою» (стор.23).
Власне, десь в останніх словах цієї цитати і прихована глибинна сутність всього єства «православного слов’янина» Табачника та йому подібних. Україну вони розглядають лише як територію під своїми ногами, такий собі кормоцех, корморозподільник, і сенс в тому, щоби викачувати і розподіляти «добробут» мали право лише вони. Ну а українці, якщо такі є, для них не більше, як дешева робоча сила, тобто «закомплексований плебс, колишні слуги», яких слід «поставити на своє місце». І донецькі шахтарі, одеські портовики чи дніпропетровські металурги не меншою мірою, ніж галицькі чи волинські селяни.