нагорьованих і огрубілих селянських пальцях.

Щирим був Омелянович-Павленко, коли в слові напутньому

перед Зимовим походом казав побратимам:

буде на тому шляху не з медом. Вичерпувалися набої, і як

дійшли до Вознесенська, то хоч у бій іди голіруч. Хвилювалися,

як ніколи, вояки, підходили за благословенням

до отця Пащевського. А в отця Павла душа у самого не

знаходила місця.

– Не маю я вам сказати іншого, окрім істинного у віках:

віра спасе вас.

Як почався штурм, то частина бійців мала лише

 19

по кілька набоїв, а деякі й зовсім не мали. Червоні

зважилися на контратаку, але тут українська кіннота

лавою огорнула ворога, все змішалось в затятій рубці,

де вирішували уже не патрони, а сила духу. Місто

впало. В наказі номер вісімнадцять по Армії командувач

писав: «Величезна військова здобич є нагородою козацтву

за побіду… Хай цей день сяє славному воїнству за

довгий, тяжкий і славний похід».

Командувач мав усі підстави вжити вираз «величезна

військова здобич». Тут було взято двадцять вісім

гармат, два мільйони рушничних патронів, чотири ешелони

військового майна та інше таке потрібне армійське

добро.

Які б солодкі слова чергове військо не набалакувало

у черговому селі, чим би не присмачувало те улесливе

слово, а селянин своїх пізнавав по ділах. Як зайняло

українське військо Бобринець, то сорок тисяч пудів

хліба, пограбованого більшовицькими формуваннями

у тутешнього люду, одразу роздали населенню. Тож

люд не тільки ділився харчем – розбирали по домівках

хворих та поранених, помагали в розвідці, підсобляли

підводами. А як служив у Мотрониному монастирі

отець Пащевський хвалебний молебень за щасливий

похід і панахиду по вмерлих та забитих козаках і

старшинах, то важко було дорахуватися – на молебень

більше прийшло військових чи цивільного люду з довколишніх

сіл.

Знаючи думку людності, що неслася без пошти і телеграфу,

червоне командування запропонувало разом виступити

проти денікінців. Але надто багато завдано кривди,

щоб з ними бодай розмовляти. Ще раніше Омелянович-

Павленко пропонував Добрармії спільно йти проти

червоних – але ті гонорово і зверхньо відмовилися. Тепер

Іван КОРСАК20

же білі самі шукали стежки, аби порозумітися з українським

командуванням. Якраз на Різдво двадцятого

року начальник одного з фронтових відділів Добрармії

полковник Попов направив українському командуванню

листа: «Начальник Ольгопольского отряда

Добрармии. 7 января 1920 года. № 0341, станция Голта.

Господин командир, согласно приказанию моего начальства,

прошу Вас не отказать ответить на следующие

вопросы:

1. Согласно ли украинское командование вступить в

переговоры с командованием Юга России, возглавляемым

генералом Деникиным, о прекращении между этими армиями

враждебных действий для совместной боевой работы

с нашим общим врагом – коммунистами.

2. Мне приказано передать просьбу, чтобы переговоры

в случае благоприятного их исхода и будущий союз

наш не обусловливался пока никакими «политическими»

обещаниями той или иной стороны, так как политика

требует времени, а враг сейчас близок.

3. Если Вы на эти переговоры согласитесь, то будьте

добры для ускорения дела прислать какого-либо уполномоченного

для переговоров на станцию Головатовское

или иную, какую Вам будет удобнее, станцию. Какую

станцию Вы выберете, благоволите сообщить, дабы я

мог установить с Вами связь. Прошу принять уверение

в моем к Вам уважении. Полковник Попов».

Не можна зробити закиду в нещирості та необ’єктивній

оцінці становища цьому полковникові, коли в іншому

листі він зізнається: «…У вас є те, чого немає у нас,

– прихильність людності. У нас є те, чого бракує Вам,

– військове знаряддя. Коли б ми йшли у згоді, то Україна

не терпіла б зараз від комуністів, а Добрармія в Москві

прикінчила б комуністичну гідру. Полковник Попов».

 21

Та ціну запевнень зверхників Добровольчої, як і

Червоної армії, учасники Першого Зимового уже знали.

Вони продовжуватимуть похід, доки шостого травня

не з’єднаються в районі Ямполя з вояками 3-ї Залізної

дивізії Удовиченка, і Пащевський, хоча й знесилений від

втрати крові, відслужить спільний вдячний молебень.

Він ще не відійшов від поранення, ще шумить в голові,

мов у верховітті старого соснового лісу напровесні, і світ

злегка хитається, наче стоїть він не на твердій землі, а на

якомусь непевному човнику, але те все здатен подужати,

думав отець Павло, лишень просив Бога, аби голос його

не зрадив. А перед молебнем буде зачитаний наказ Олександра

Удовиченка:

– Трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної

братні Українські армії після півроку важкої розлуки

й тяжких військових подій знову з’єднались у могутнім

братнім пориві і знову будуть звільняти простори

рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх

частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі

радість – радість воскресіння з мертвих Українського

народу.

3

І знову клекотали вози, йшов далі з військом отець

Павло Пащевський, йшов поміж полів, що зеленню щедро

взялися, бо їм однаково у всі часи родити велено долею,

йшов під сонцем, що вже по-літньому припікало у

небі, де жайворон споконвічну безжурну і безтурботну

пісню свою виводив, ішов у колоні вояків, перев’язаних

іржаво-рудими бинтами із засохлою кров’ю – тій дорозі

курній ще довго стелитися поміж видолинками, полями,

ярами й перелісками.

Іван КОРСАК22

То буває в житті: до радості воскресіння з мертвих

по завершенні Зимового походу в отця Павла додавався

присмак якоїсь гіркоти. А вельми гірчила остання зустріч

з літнім уже священиком, сивим і вдачею тихим,

тільки чомусь переляканим; той переляк заліг на лиці

панотця тінями в глибоких, літами рясно нарізаних, немов

по сухому дереву, зморщках. Говорили, як бувалі в

духовному ділі своєму люди, мова зайшла і про відправу

українською мовою.

– Що ж я тут вдіяти здатен, – втікав погляд священика,

никався в боки, шукаючи прихисту непомітного.

– Наказав єпископ мені спитати людей: чи хочуть вони

залишатися у споконвічній вірі своїй православній, чи

гадають переходити в якусь іншу, українську? От я так

і спитав, а що люд відказав, простий люд, то здогадуєтеся…

А де мені взяти книги українські богослужебні? Та

й не сприймуть їх прихожани. Бо єпископ говорили, що

з церковнослов’янської «Радуйся, Невеста Неневестная»

в тих книгах перекладатиметься як «Грегочи, Дівко Непросватаная

»…

Довго вони розмовляли, Пащевський пізнавав, чий

то почерк, яких чорносотенних ієрархів настанови підступні

та хитрі – він мав з ними справи задовго до Зимового

походу. Ще в сімнадцятому, як створили в Києві

Всеукраїнську православну церковну раду, отця Павла

делегували туди від української громади Єлисаветграда.

То вже потім, коли працюватиме в департаменті ісповідань