не вигубило віри в своє, як у добре вимурованій сільській

печі, коли вигас вогонь, але тепло ще дише.

– А як православ’я тутешнє, що на думці в душпастирів,

особливо поза армією? – нове запитання міністр

раз по разу не втомлювався перекидати через свій книжковий

частокіл.

Якби ж то була однозначна відповідь у отця Пащевського…

Зустрічався з такими він, як пам’ятний архімандрит

Смарагд, що при одній згадці про богослужіння

українською мовою шипітиме і шкварчатиме, мов хто

з кухлика на розпечений черінь воду хлюпнув, а злі іскри

з очей летітимуть, як від точила. Куди рідше траплялись

такі, як Олександр Іноземцев, сибіряк, аж із тобольського

краю. Він якось відчув душу тутешнього парафіянина,

служить тільки Богові й людям – то про нього розказуватиме

молодий священик, що по висвяті їхатиме у

свою парафію.

– Тебе покликав народ, – передавав священик слова

наставлення Іноземцева. – Покликав для праці на

ниві Його, на добро твого многостраждального народу.

Не жалій себе. Дай все для нього. Я горджуся вами,

молодими священиками-патріотами. Я дякую Господеві,

що він посилає вас… Ми повинні разом створити

Іван КОРСАК40

Запорізьку Січ, ви, як пишеться, на паланках, а я в центрі

Січі. Чести української не продавай за шмат, як ви

кажете, панської ковбаси. Будь гордий з того, чим ти є.

Люблю вас, молодих і сильних духом та багатих любов’ю

до своєї Батьківщини, до своєї землі. З Богом у путь, на

праве діло, Боже діло…

Спохмурів і насупився міністр ісповідань, як став

говорити отець Пащевський про частеньку невизначеність,

а то й розгубленість серед якоїсь частки православного

духівництва.

– Кордони совалися взад-вперед, межі єпархій зміщалися,

– отець Павло з цікавістю біг очима корінцями

книг на столі в Івана Івановича. – Досвітком приходський

священик прокидається і не знає інколи, як звати

буде сьогоднішнього владику свого, і що він від нього

почує. А з українською богослужебною літературою взагалі

чорний день…

– Ту біду ми давно відчуваємо, – професор став гортати

ваговитого записника, мов десь там нотувалася на

проблему вичерпна відповідь. – Дещо, ви пам’ятаєте, ми

робили. Але саме зараз у нас нагальна потреба власного

видавництва. Українізацію марне стримати, а духовенство

в масі своїй, вельми московське, мало свідоме нашого

руху.

У двері постукали, і помічник міністра, привітавшись

мовчки кивком голови, поклав на стіл свіжу пошту.

– Нам треба розіслати ті книги у недільні школи, у

редакції газет, громадським організаціям, – перегортав

уголос думки Огієнко, як нещодавно гортав свого грубого

записника, і одночасно розрізував принесеного конверта.

– Ось підтвердження нашій розмові.

Професор простягнув Пащевському аркуша, й

отець Павло швидко побіг очима вздовж рядків. «Ці

 41

книги піднесли нас на дусі і заохотили до подальшої щирої

роботи. Українці в Америці читають їх з найбільшим

заінтересуванням. Найважливіше те, що вашими виданнями

заінтересувалися галичани, а це ще один знак, що

наша побіда не за горами»…

– То вдячний лист Івана Гундика з-за океану, – Огієнко

перейняв назад аркуша. – Але у видавничій справі

в таборах, я гадаю, також неміряний обшир роботи.

– А ще душпастирські курси, і то невідкладно відкрити

маємо, – виклав першу з думок, з якими прийшов

до міністра отець Пащевський.

– Допомога дітям українських біженців, – додав своє

професор.

– Висвята нових священиків…

Вони впівголоса викладали свої думки, мовби аркуш

на стіл клали поверх аркуша, тих аркушів на тісному й

без того столі була ціла стопа, але й ще не кінець.

– Сповіщати про наше церковне життя в Україну та

за кордон, інші держави.

– Зав’язати зносини зі Вселенським Патріархом.

– Звернутися до провідництва українських православних

приходів у Канаді й Америці з настійним закликом

порятувати тут українських дітей…

Лягали на стіл думки-аркуші, які видавались Пащевському

чомусь жовтими, бо стільки на них гіркого

писано… Щоправда, їх не кидали з безтурботною легкістю,

кому і яка цікавіша спаде, бо обоє цілком собі звіт

давали: ні на кого сподіватися, самим те і робити.

І робилося. Одна за одною виходять книжки Івана

Огієнка: «Українська вимова богослужбового тексту. Правила

і зразки вимови», «Український православний молитовник

», «Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську

», «Світовий рух за утворення живої національної

Іван КОРСАК42

церкви», «Українська Пересопницька Євангелія 1556 р».

До цієї серії долучилися й інші знані автори. Професор

В. Біднов видає «Українську справу на Вкраїні», І. Пеленський

– «Український церковний стиль», книги йдуть

на Холмщину, Волинь, Галичину, через священиків потрапляють

в табори інтернованих вояків УНР в Румунії,

Чехії, інших держав. Частенько доводиться Іванові Огієнку

бути за автора, редактора, коректора, ще й наглянути

оком, чи втрапляють ті книги за своїм призначенням.

І адреса видавництва вказувалася точна: Тарнів, готель

«Брістоль» кімната № 6…

Свої клопоти отця Павла чекали вже за порогом,

клопоти заради тої землі, чий подих з того боку вітер

хіба принесе, тої землі, про яку говорив Олександр Іноземцев,

землі, де в дитинстві досвітком пролопотіти так

радо босоніж до ставка, аж виляскуватимуть по стежці

підошви, де пахне, як ніколи не здатен вже пахнути перший

огірок, зірваний власноруч на грядці, а рання черешня

розтане в роті швидше за найсолодшого цукерка;

заради тої землі, яка далеко, та люди її, його побратими,

тут – за колючим дротом, виснажені й бліді, бо рум’янець

на щоках хіба засвітиться з туберкульозу, нажитого

на фронтах і вже в таборах; і він, отець Павло, на ці клопоти

присуджений без права на апеляцію.

6

Повільно, з трудом читав свій указ єпископ Діонисій,

сапаючи та на хвильку змовкаючи час від часу, мов спинявся

в далекій дорозі на перепочинок, – давня хвороба

допікала владиці. А як дочитав той указ єпископ про

призначення архімандрита Смарагда ректором Холмської

семінарії з тимчасовим перебуванням у Кременці,

 43

то подякував отець Смарагд так сухо, що присутні мимоволі

аж перезирнулися.

– Я й до цього виконував ректорські обов’язки, – завершив

десь з докором у голосі Смарагд, мовбито саме

владика Діонисій був винуватцем у тому.

Скалку під ніготь архімандриту, власне, загнали ще

раніше в Москві, біль від тої скалки ніяк не хотів минати.

Вернулися, думав отець, нарешті по розум, але час через

те він згаяв, мав би досі сягнути вищого. Смарагд був

певен, що вартує того, попри образу, ніде й ніколи він

навіть на мить не похитнувся, і крок не ступив від зазначеного

московським синодом. Він ніколи не вчинить так,

як може вчинити, скажімо, єпископ Черкаський Назарій