Темницький Володимир (24 липня 1879 — 1938) — правник, громадсько-політичний і державний діяч, жур- наліст, літератор.

Народився в селі Хлопівці, нині Гусятинського району на Тернопільщині. Співзасновник організації «Молода Україна» (1900–1902), редактор її однойменного часопи- су. Від серпня 1914-го — член Бойової Управи УСС і Головної Української Ради (створені у Львові, потім Загальна Українська Рада діяла у Відні). Співпрацював із Союзом Визволення України. 1919 — віце-міністр закор- донних справ УНР у кабінеті В. Чехівського, міністр за- кордонних справ у кабінеті Б. Мартоса. З 1923 року про- живав у Галичині. Друкував статті на політичні теми в українських газетах.

Токаржевський-Карашевич Ян (Іван-Степан-Марія) (24 червня 1885, с. Чабанівка Ушицького повіту Подільської губернії, нині Кам’янець-Подільського райо- ну  Хмельницької  області  —   18   листопада  1954, м. Лондон) — український політичний і дипломатичний діяч, історик-геральдист. Князь.

11 червня 1918 року гетьман Скоропадський затвердив постанову про призначення Токаржевського радником Українського посольства у Відні.

У січні 1922-го його призначено віце-міністром закор- донних справ і керівником міністерства Української Народної Республіки в екзилі. На цій посаді він залишав- ся до 3 вересня 1924 року, коли, за його словами, «…подав- ся до демісії і виїхав з Тарнова через Прагу до Франції. З того часу ніколи жадної урядової посади не займав».

У 1924–1936 рр. перебував у Франції. На цей період припадає його активна громадська і публіцистична діяль- ність. Насамперед намагався принести якнайбільшу користь українській визвольній справі. Токаржевський був членом комітету «Франція — Схід» і редактором бюле- теню «Франція — Україна», генеральним секретарем Французького товариства українознавства.

Його серце перестало битися 18 листопада 1954 року. На цвинтарі Gunnersbury в Лондоні зібралось багато людей, щоб попрощатися з великим українським патріо- том та чудовою людиною. Прийшов вклонитись і гетьма- нич Данило Скоропадський.

7 липня 1978-го Токаржевського-Карашевича перепо- ховали в українському пантеоні в Бавнд-Бруку в Нью- Джерсі.

Цегельський Лонгин (29 серпня 1875 – 13 грудня 1950) — український громадсько-політичний діяч, дип- ломат, адвокат, журналіст, видавець. Нащадок двох дав- ніх священицьких родів Цегельських та  Дзеровичів. З 1886-го навчався в Академічній гімназії у   Львові. У 1989-му вступив до Львівського університету на юри- дичний факультет, проте незабаром повністю присвятив себе політичній та журналістській діяльності.

У 1900–1902 рр. був членом проводу та одним з редак- торів журналу «Молода Україна».

У 1911–1918 рр. був обраний депутатом до австрійської Державної Ради від УНДП, а 1913-го став послом до Галицького сейму.

Першого грудня 1918 року разом з Д. Левицьким під- писав у Фастові від імені Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР передвступний договір з Директорією УНР про об’єднання ЗУНР і УНР в єдину Українську дер- жаву. Автором тексту цього договору був Л. Цегель- ський.

У січні-лютому 1919 року — секретар без портфеля і керівник секретаріату зовнішніх справ в уряді Сидора Голубовича. У складі делегації Наддністрянської України брав участь в урочистому проголошенні злуки ЗУНР з УНР та в роботі Трудового конгресу України.

22 січня 1919 року призначений заступником міністра зовнішніх справ Української Народної Республіки.

Того ж дня Л. Цегельському була надана честь зачита- ти Акт злуки між ЗУНР і УНР біля пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві.

У 1920–1921 рр. — представник уряду ЗУНР у США, де й залишився та брав участь у політичному і культурному житті української еміграції (серед інших співтворець УККА). Працював у газеті «Америка», з 1943 — її редак- тор. Помер у Філадельфії.

Шемет Сергій (1875, м. Лубни, тепер Полтавська область — 1957, м. Мельбурн, Австралія) — походить зі старовинного шляхетського роду Шеметів-Кежгайло. Землевласник із Полтавщини, брат Володимира та Миколи Шеметів, громадський і політичний діяч, вида- вець у Лубнах газети «Хлібороб» (1905), один із засновни- ків Української партії хліборобів-демократів у Лубнах (1917). Був за українізацію гетьманського уряду, але проти повстання проти нього у листопаді 1918-го.

На еміграції з 1919 року, де разом з В. Липинським про- вадив активну діяльність у монархістському Україн- ському союзі хліборобів-державників (1920), співробітник журналу «Хліборобська Україна» (1920–1925) та інших гетьманських видань.

Особистий секретар П. Скоропадського та член Ради Присяжних.

На еміграції перебував у Тарнові, Відні, Берліні, Парижі, Австралії, де й помер.

ШтейнгельФедір(ТеодорШтайнгайль) (1870–1946) — політичний і культурний діяч, дипломат, член першої Державної Думи. Член ТУП, посол у Берліні.

Народився Федір (Теодор) 9 грудня 1870 року в родині інженера, статського радника Рудольфа Васильовича Штейнгеля, барона, вихідця з Остзейського краю Німеччини.

У 1890-х роках навчався на природничому відділені фізико-математичного факультету Варшавського універ- ситету.

Барон Штейнгель родом з міста Городка на Волині. Закінчив Київський університет. У 1902 році заснував у

Іван Корсак

Городку музей з цінними археологічними, історичними і етнографічними збірками з Волині, розкопував могильни- ки княжої доби у Студинці на Рівненщині. У 1906 році — член першої Державної Думи від м. Києва, належав до української парламентарної фракції. Член ТУП, товариш голови Українського наукового товариства в Києві. За гетьманату посол Української Держави в Берліні (1918), підтримував добрі зв’язки з дипломатами нейтральних держав (Іспанії і Голландії). З 1940-го жив неподалік Дрездена.

Юркевич Лев (1884–1917 або 1918, Москва) — соціал- демократичний діяч і письменник, син заможного лікаря з гурту «українців польської культури», що виник під впливом Володимира Антоновича. З 1904-го — член РУП. У 1907 році виїхав за кордон і там закінчив університетсь- ку освіту, розпочату 1903-го в Київському університеті. Після смерті батька (1911) жив на Заході (здебільшого у Франції); значну спадщину використовував на підтримку української соціал-демократичної преси («Наш Голос», Л. 1910–1911;  «Дзвін»,  К.,  1913–1914),  друкувався    в

«Дзвоні» під псевдонімом Л. Рибалка.

Ярошевський Богдан — один із засновників Української соціалістичної партії (УСП), яка постала й діяла на Правобережжі. Він і був її керівником. УСП взяла собі за зразок не російські соціалістичні партії, а Польську соціалістичну партію (ІІСП), якою кермував Ю. Пілсуд- ський

P.S. Штрихи підготовлено за матеріалами «Вікі- педії», книги «В’ячеслав Липинський. Листування» (за  редакцією  Я.  Пеленського),  матеріалів   радіо

«Свобода» та інших джерел.

«Я ХОЧУ, ЩОБ БУЛА  УКРАЇНА...»

В’ячеслав Липинський у нашій історії й у романі Івана Корсака

«Моє українство — це українство моєї верстви, яким я хочу врятувати цю верству од загибелі і зробити її потрібною

для нашої землі, для нашого народу».

В. Липинський у листі до О. Назарука

«Я єсть кость од кости і кров від крови польської шляхти, що на Україні живе і єсть українська в тисячу разів більше,

ніж ці, що себе за репрезентантів народу у нас на Наддніпрянщині вважають».

В. Липинський

Доводиться почати з преамбули.

Як відомо, книги мають свою передісторію.

Поінколи вона має епічно розгорнуті в часі й у просто- рі сюжети. Незрідка в ній фігурує чимало людей, хоча найголовнішою дійовою особою і творцем, ясна річ, полишається автор, який силою своєї уяви й таланту вос- кресив, бува, навіть із непам’яті тих, хто топтав ряст задовго до нашої появи на цьому світі, хто мав високі благородні поривання і кого вела в житті висока місія, продиктована чи не самими небесами.