«Союз земельних власників») створили опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочали підготовку до дер- жавного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського проголошено Гетьманом.

У червні 1918 року В’ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави. Послом Липинський залишався і після повалення Гетьманату. Хоч був «переконаним при- бічником гетьманської форми правління», він все-таки

вважав, що у складні для нації часи слід відкинути всі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події на батьківщині, процес «самоспа- лення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), зокрема розстріл полковника П. Болбочана, стали безпосе- редньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, й після короткого пере- бування в санаторії «Гутенбрун» у Бадені оселився в Рай- хенау, гірському містечку в Нижній Австрії.

У Райхенау В. Липинський прожив майже безвиїзно до осені 1926 року за винятком коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і перебування у Берліні у 1921-му. Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність. Там була опрацьована  монографія

«Україна на переломі. 1656–1659», звідти він керував діяльністю Українського союзу хліборобів-державників. Також В’ячеслав Липинський видавав неперіодичні збір- ники «Хліборобська Україна» (1920–1925), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборо- бів» (окремо виданий 1926 року).

У листопаді 1926-го В. Липинський за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна пра- цювати у новоствореному Українському науковому інсти- туті як його дійсний член. Берлінський клімат та часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми несприятливо впливали на фізичний стан його здоров’я і психологічний спокій. За порадою лікарів Липинський покинув працю в інституті й повернувся до Австрії, де оселився у гірській місцевості Бадег поблизу Граца (1928).

Саме у цей час загострилися суперечності між Павлом Скоропадським та В’ячеславом Липинським. Липинсь- кий фактично розірвав свої стосунки із Скоропадським. Український союз хліборобів-державників розколовся. Прихильники Гетьмана об’єдналися у Союз гетьманців- державників, а прихильники В. Липинського створили Братство українських класократів-монархістів, гетьман- ців (1930).

Після загострення хронічної легеневої хвороби та сер- цевого нападу 26 квітня 1931-го В. Липинського перевез- ли до санаторію «Віннервальде», де він помер 14 червня 1931 року.

Похований В’ячеслав Липинський у Затурцях на Волині.

Основні праці:

«Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909)

«Z dziejów Ukrainy» (1912)

«Україна на переломі. 1657–1659» (1920)

«Листи до братів-хліборобів» (написана в 1919–1926 рр., видана 1926-го у Відні)

«Покликання «Варягів» чи організація хліборобів» (1925)

«Релігія і церква в історії України» (1925)

Михальчук Кость (21 грудня 1840 (2 січня 1841 н. ст.), с. Зозулинці, Вінницька область — 7 квітня (20  квіт- ня н. ст.) 1914, м. Київ) — визначний мовознавець та етно- граф, член київської «Старої Громади», дійсний член НТШ у Львові, Українського наукового товариства у Києві, Історичного товариства Нестора-Літописця. У своїй праці «Наречия, поднаречия и говоры Южной России» («Труды» за ред. П. Чубинського, Т. 7) виступив основопо- ложником української діалектології. Автор багатьох праць з мовознавства (історичної фонетики й морфології, генези української мови тощо).

Окуневський Ярослав (5 березня 1860, м. Радівці (Буковина) — 24 жовтня 1929, м. Городенка) — військо- вий лікар, український громадський та військовий діяч, письменник, дійсний член НТШ, адмірал флоту Австро- Угорської імперії. Кавалер найвищих нагород Австро- Угорщини, Іспанії та Китаю.

Зробив рідкісну для українця в Австро-Угорщині вій- ськову кар’єру: став адміралом, очолював медичну служ- бу австрійського військово-морського флоту. Саме Ярослав Окуневський розробив медичний статут флоту,

який з невеликими змінами і нині чинний в багатьох євро- пейських країнах.

Згодом жертвував великі суми на створення Легіону Українських Січових стрільців. Очолював санітарну місію ЗУНР у Відні, був головнокомандувачем у санітарних справах Державного Секретаріату ЗУНР.

Я. Окуневський відомий і як письменник. Написав дво- томник «Листи з чужини».

Полтавець-Остряниця Іван (26 вересня 1890–1957) — український військовий та політичний діяч, ультраконсер- ватор, монархіст-гетьманець.

Ад’ютант гетьмана Скоропадського. Генеральний писар Української Держави (1918).

Наприкінці 1920 р. знайшов притулок у  Мюнхені. У 1942 році відійшов від політичної діяльності. Помер в Мюнхені 1957 року.

Скоропис-Йолтуховський Олександр (1880–1950) — український громадський, політичний та державний діяч, публіцист, автор розвідок на економічні і політичні теми. У роки Першої світової війни — провідний діяч Союзу Визволення України, за часів УНР — губернський комі- сар, а за Української Держави — губернський староста Холмщини та Підляшшя. В еміграції — один із засновни- ків, ідеологів та провідних діячів гетьманського руху, співзасновник та член кураторії Українського наукового інституту в Берліні.

Після 1920 року Скоропис-Йолтуховський перебував спочатку в Австрії (пізніше він переїхав до Берліна), де швидко знайшов однодумців — В’ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка, Сергія Шемета, які й утворили ініціа- тивну групу Українського союзу хліборобів-державників. Того ж року спільними зусиллями цих діячів було видано перше число свого органу — неперіодичного видання

«Хліборобська Україна». Протягом 1930-х років Олек- сандр  Скоропис-Йолтуховський  продовжував провадити

активну громадську та наукову діяльність. Залишався на керівних посадах у гетьманському русі (як член президії Гетьманської ради) до 1945 року, коли його арештувала радянська військова контррозвідка. Помер Скоропис- Йолтуховський 1950 року на засланні у Темниківському таборі (Мордовія).

Степанківський Володимир (1885–1957) — громадсь- кий і політичний діяч, журналіст.

Родом зі Східного Поділля. Був членом РУП і УСДРП (1904 року — член ЦК), з 1907-го на еміграції в Швейцарії, Парижі (у 1909-му — співзасновник Української громади) й Лондоні; дописувач до   «Ради»,

«Діла» та органів УСДРП.

З 1911 та переважно під час Першої світової війни Степанківський розвинув жваву інформаційну діяль- ність про Україну, заснував у Лозанні Українське бюро та видавав тижневик «L’Ukraine» (1915–1920) і неперіо- дичне «The Ukraine», а в Берні у співпраці з Д. Донцовим

«Korrespondenz der Nationalitäten Russlands» (1916– 1917), також французькою і англійською  мовами). У 1918-му перебував деякий час на Україні, але пізніше знову емігрував до Лозанни. У середині 1920-х pp. виїхав до США і відійшов від українського організованого життя.

Степанківський переклав українською мовою «Кому- ністичний маніфест» К. Маркса (1905), брошуру «The Russian Phot to Seize Galicia» (1914), написав низку інфор- маційних публікацій, склав словник «The American- Ukrainian Nautical Dictionary» (1953).

Суковкін Михайло — громадський і політичний діяч на Київщині. До 1917 року голова Київського губернського земства, по революції — Київський губернський комісар (до кінця літа 1917-го), був у добрих стосунках з українськими національними колами. За гетьманату — посол Української Держави в Туреччині (1918). Після занепаду гетьманату посів ворожу позицію до української державності.