Та все пятнадцятьлїтнє князюваннє Всеволода в Київі пішло на те лише, аби охоронити зібрані землї, відбити ся від позбавлених земель князїв, так званих в історії князїв-ізгоїв. Се термін історичний. Церковний устав з іменем кн. Всеволода Мстиславича — що жив в першій половинї XII в. (самий устав одначе має слїди пізнїйшої перерібки), вичисляє катеґорії ізгоїв — людей поминених на сьвітовім пирі, що не зайняли становища в суспільности або стратили його: попових синів, що не вивчили ся, пущених на волю рабів, збанкротованих купцїв, і князь прикладає сей термін і до княжих відносин, та причислює до ізгоїв ще князїв сиріт: „а се и четвертоє изгойство и къ себЂ приложимь — аще князь осиротЂєтъ”. В сїм княжім ізгойстві пробували бачити правний інститут — явище родового права ¹). В дїйсности не було тут нїякого права, а тільки практика надужить: волости сиріт-князїв забирали ся старшими свояками, що потім, коли сї сироти виростали, не мали нїякої охоти звертати спадкоємцям — „отчичам” тих волостей, тим більше що така сирітська волость тим часом перемінила инодї вже кількох хазяїв, була проміняна, відібрана і т. и., отже прийшло ся б переводити великі короводи, інтересовані князї, beati possideates, того не хотїли — і князю-ізгою приходилось силоміць здобувати собі батьківські чи взагалї якісь волости.

Таких ізгойських родин за Всеволода, після того як Борис Вячеславич наложив головою, було на Руси три: три Сьвятославичі — Роман, Олег, Давид і Ярослав (ще малий); два Ігоревичі — Давид з невідомим на імя братом, і три Ростиславичі — Рюрик, Володар і Василько. Всеволод і Ярополк Ізяславич оба мали по ізгойській волости — оден Чернигів, другий Волинь, тому були природними союзниками. Головно боротьбу з ізгоями веде Всеволод, чи властиво його син — енерґічний, зручний, нестомний Мономах, що від довшого часу заступав і виручав батька: Всеволод хоч був ще не старий (як він сїдав на київський стіл, було йому тільки 48 лїт), але взагалї не визначав ся енерґією. Ізгої головно оперують половецькою помічю; при тім вони мали прихильників в деяких землях. Всеволод з Мономахом то пробують приборкати ізгоїв оружно, то придобрити їх якоюсь уступкою, і так серед сих неустаних війн, умов та всяких короводів проходить цїле князївство Всеволода, без яких небудь виразних результатїв. В тім і головний зміст сих пятнадцяти років його пановання в Київі.

Після останньої неудачі Олега (1078 р.) боротьбу з Всеволодом поновив старший Сьвятославич Роман, вибравши ся походом з половецькою ордою) на Переяславщину (1079). Але Всеволод, перестрівши його, встиг перетягнути Половцїв на свій бік, так що вони вбили Романа й вернулись ²). Олега ж, очевидно під впливом Всеволода, ухопили тмутороканські Хозари, передали Грекам, і там його увязнили — очевидно також на бажаннє Всеволода, що стояв в тїсних звязях з царгородським двором. В сїм візантийськім вязненню сей небезпечний для Всеволода претендент пробув чотири роки (між иньшим два роки він перебував на острові Родосї, де бачив і оповідає про се руський подорожник до Єрусалима ігумен Данило) ³). Ізгойське гнїздо — Тмуторокань зістало ся без хазяїна, і Всеволод послав туди свого посадника. Але вакувало воно не довго. 1081 p. прибігли туди Давид Ігорович з Володарем Ростиславичом, звідки й як — не знати. По анальоґії з пізнїйшими заходами Ростиславичів можна догадуватись, що й тепер була якась боротьба, що Давид і Володар попробували відібрати від Ярополка Волинь — цїлу, чи може яку частину, але се їм не удалось, і вони мусїли тїкати й удались до Тмутороканя. Вони вигнали звідси Всеволодового посадника і осїли ся в Тмутороканю, але теж не надовго: 1083 р. вернувсь із заслання Олег, і Давид з Володарем зістались знову без нїчого.

Давид одначе занадто скоро допік Всеволоду та змусив його до уступки. Він напав на Олешє, важну київську торговельну стацію на нижнїм Днїпрі, поарештовав купцїв, „Гречників” або „Греків”, і позабирав їх майно. Се робило таку шкоду київській торговлї, що Всеволод постановив якось заспокоїти Давида: він дав йому волость на границї Волини й Київщини, „вдасть єму Дорогобужь”. Пізнїйше ся так звана Погорина стала суперечною територією між Київським і Волинським князївством; кому вона належала — Всеволоду чи Ярополку, на певно не знати, але по всякій правдоподобности не Всеволоду, а Ярополку ⁴). Та хоч би належала вона навіть Всеволоду, то Давид, як претендент на Волинь, по своїм батьку був дуже ненаручнм і немилим сусїдом Ярополку. Але як раз тодї, здаєть ся, прийшло ся Ярополку понести иньшу страту — се вже напевно, що вона дотикала його власних земель. Стало ся се так: того самого року два брати Ростиславичі, сини Ростислава Володимировича, мабуть Рюрик і Василько, що жили в Володимирі (чи волею, чи неволею — в полонї, — не знати), втїкли звідси, скориставши з подорожі Ярополка у Київ на великдень; потім зібравши ватаги, теж не знати які і де, вони напали на Володимир і вигнали звідти Ярополка. Всеволод оборонив його: він кілька разів посилав Мономаха, і то вкінцї вигнав Ростиславичів, та привернув Володимир Ярополку ⁵). Але вкінцї, щоб заспокоїти Ростиславичів, Всеволод віддав їм Галичину, що перед тим, разом з Волинею належала до Ярополка. Се було початком відокремлення Галицького князївства, тому над сим фактом треба застановити ся трохи.

Вище вже я згадував, що ще батько Ростиславичів мабуть якийсь час мав Галичину. На сю гадку наводять факти, що Ростиславичі тримають ся разом з Давидом Ігоревичом — претендентом на Волинь, крутять ся все коло Ярополка, дістають нарештї Галичину, і на тім заспокоюють ся, так що й на Любецькім з'їздї сї волости потверджено їм. При загальній тенденції князїв — здобути свої отчини (сей принціп отчин був основою й любецьких постанов) — стає дуже правдоподібним, що Галичина була отчиною для Ростиславичів, і тому вони її як раз добивали ся.

Вкінцї вони її дістали. В любецьких постановах, як вони передані в лїтописи, говорить ся виразно, що Ростиславичі дістали сї галицькі волости (з них названо Перемишль і Теребовль) від Всеволода ⁶). В 1087 р., як видно з оповідання про смерть Ярополка, Рюрик Ростиславич вже сидїв у Перемишлі, та й у Звенигородї, мабуть, був котрийсь з його братів ⁷). Значить Галичину віддано Ростиславичам перед 1087 р. Найвідповіднїйшим для сього моментом була війна Ярополка з Ростиславичами 1084 р. Правда, можна припустити, що Ростиславичі були дістали Галичину від Всеволода ще перед тим, але що потім, завівши війну з Ярополком, попали були в неволю, землї стратили, і в 1084 р. на ново їх дістали; але на се нема нїяких натяків в наших джерелах. Тому певнїйше буде прийняти р. 1084 датою першого надання, тим більше, що як раз після сього попсовали ся відносини Ярополка до Всеволода ⁸). У всякім разї роки 1079-87 — се той час, коли Галичина відокремила ся від Волини в руках Ростиславичів.

Мономах пише в свої автобіоґрафії, що війну 1084 р. він закінчив повним порозуміннєм з Ярополком. Передача Галичини мусїла статись отже за згодою Ярополка. Але він не міг переболїти сеї утрати, і гнїв його обернувсь на інїціятора сеї уступки — Всеволода. Становище Ярополка, обсадженого тепер з двох боків ворогами дїйсно було не веселе: з одного боку Ростиславичі, з другого претендент на Волинь Давид Ігоревич. Але тим меньше можна було йому сварити ся з Всеволодом. Лїтопись каже, що його підбивали на Всеволода лихі дорадники; дорадники, дїйсно, були не мудрі, але й сам Ярополк, котрого лїтопись ⁹) вправдї дуже похваляє за христіянські чесноти („кротокъ, смиренъ, братолюбивъ и нищелюбецъ, десятину дая отъ всихъ скотъ своихъ святЂй Богородици, и отъ жита на вся лЂта”, але видко не може похвалити за розвагу ¹⁰), міг би зміркувати, що сидячи в ізгойській волости, він мусить до кінця триматись із Всеволодом. Всеволоду міг він закинути хиба тільки те, що той, задоволяючи ізгоїв його коштом, не спішив ся задоволяти тих, що претендовали на його власну Чернигівщину. Всеволод дїйсно мусїв мати тодї сей плян: задоволивши иньших ізгоїв чужим коштом, ослабити головних своїх ворогів-Сьвятославичів і позбавити їх сил для боротьби.