Крім того в польських джерелах звертають на себе увагу лєґендарні подробицї в'їзду Болеслава Сьміливого в Київ, по части перенесені на нього з Болеслава Хороброго, по части самостійні, але не певнїйші від тих. В оповіданню найстаршого джерела, Мартина Ґаля, вони складають ся з двох символїчних знаків побіди: удару мечем в ворота і osculum pacis данім Болеславом Ізяславу (Monum. Pol. h. I. с. 409). Аналїз польських джерел що до сього походу див. у Линниченка с. 109 і далї, Karłowicz op. c. 17 і далї, Semkowicz op. c. с. 128-131.
25) Про традиційне уживаннє санок при похоронї див. т. І с. 239.
26) Іпат. с. 127-8, Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ с. 33-4, 75-6.
27) Іпат. с. 136.
28) Іпат. с. 128.
29) Іпат. с. 128, Житиє с. 25.
30) Що Володимир і Туров належали Всеволоду, видно з Науки Мономаха — Лавр. с. 238. Звідти вже виходить, що Поволже (Ростов) належало Всеволоду перед другим вигнаннєм Ізяслава, а з лїтописного оповідання під 1071 р. — що воно належало колись в тих часах Сьвятославу (Іпат. с. 123). Найбільше правдоподібно буде припустити, що Всеволод був відступив Поволже за Волинь і потім взяв його назад, коли Волинь передав Олегу Сьвятославичу, де ми його бачимо по смерти батька (Лавр. с. 238). Переяслав зітав ся за Всеволодом (ibid.); про Чернигів не згадуєть ся, але він не міг, судячи з сього подїлу земель, належати Всеволоду; зрештою инакше про нього певно згадав би Мономах. Татїщев вдравді каже, що Сьвятослав дав Чернигів Всеволоду, а в Переяславі досадив сина Глїба (II с. 127), але се очевидно тільки хибна комбінація, хоч її й приймав дехто з учених (нпр. Соловйов, Поґодін).
31) Лавр. с. 238.
32) Іпат. с. 129.
33) Лавр. с. 238.
34) І с. 341-9.
35) Про руську кампанїю Болеслава див. Małecki Rozkład w dziejach i polityce pierw. Polski, Przewodnik nauk. i liter. 1875, Барсов с. 278-9, Линничевко с. 114 і далї, Семкович ор. с с. 128-30, Андріяшев с. 108-9, Іванов с. 116-9, ще A. Lewicki Obrazki z najdawniejszych dziejόw Przemyśla c. 20. Головно тут справа обертаєть ся коло того, що в оповіданню Длуґоша можна признати певний і що прикрасою, а се само по собі и не може бути рішене напевно, тому й бачимо значне ваганнє в поглядах.
36) arma Teutonici regni propediem experturum.
37) „Се ни въ чтоже єсть, се бо лежить мертво, сего суть кметьє луче, мужи бо ся доищють и болше сего” — Лавр. с. 192 (в Іпат. се місце попсоване).
38) Лямберт у Monum. G. hist. Scr. V p. 219, 230. Трохи пізнїйший Сіґберт з Жамялю незалежно від Лямберта оповідає про Ізяслава під 1073 р.; він не згадує нїчого про посольство до Сьвятослава, каже тільки, що Ізяслав просив помочи у Генриха, але надаремно, бо Генрих був зайнятий своїми справами — Monum. G. h. Scr. VI p. 274 i тамже с. 275 прим. 66.
39) Видані в Historica Russiae monimenta I ч. 1 і 2.
40) 3 посольством Ізяслава до папи пробували недавно звязати мінятюри Трірської псалтири, де Христос коронує Ізяславового сина Ярополка і його жінку коронами: бачили в нїй натяк на субмісію папі, зложену при тім посольстві. Та се дуже гіпотечний і непевний здогад (чи був в тім посольстві саме Ярополк, не знаємо). Див. про се цитовану вище на с. 31 лїтературу сих мінятюр.
41) Bruno De bello Saxonico — Mon. G. hist. Scr. V p. 333, доповненнє у Annalista Saxo ib. VI p. 969; виходить, що послом на Русь був брат маґдебурського архіепископа ґраф Фридрих, а він в посольстві 1075 р. не згадуєть ся, отже се иньше, друге посольство.
42) Татищевь II с. 131. Тут оповідаєть ся, що пїсар Михаіл, з огляду на повстаннє в Болгариї й Криму (в Корсуни), просив помочи у Сьвятослава на сих бунтівників, і Сьвятослав послав сина Глїба й Мономаха на Корсунь, вибирав ся й сам, але вмер, і похід задержано. В лїтописи нашій дїйсно є звістка про якесь повстаннє в Корсуни (Іпат. с. 117, під 1066 р.). Болгари теж дїйсно повстали за Михаіла. Проф. Васїлєвский, що дуже детально й дотепно боронить автентичности сеї звістки в своїх Русско- византійских отрывках, Ж. М. Н. П. 1875, XII, вказує (с. 293), ще на анальоґічну з лїтописною звістку в Essai de Chronographie Byzantine І, 28, Муральта, догадуючись, що вона могла бути взята з паперів Одеріко, але се зістаєть ся непевним. Д. Васїлєвский звязує з сим гіпотетичним епізодом два листи цїс. Михаіла, без дати й адреси, опублїковані з кореспонденції Пселя Сатою (Σάðας, Мεσαιωνική βιβλίоδήκη V p. 385-992). Сата думав, що вони писані до Роберта льомбардського, Васїлєвский догадуєть ся, що вони були писані до Всеволода і що цїсар, сватаючи в однім з сих листів доньку сього незвісного адресата за свого брата, сим шлюбом хотїв здобути поміч від Руси. Все се, як бачимо, дуже гіпотетичне. Лишаєть ся при самій гіпотезї Васїлєвского досить дивним, чому цїсар не звернув ся з анальоґічними плянами до самого Сьвятослава, що по Татїщеву так жваво відозвав ся на візантийський заклик.
43) Житиє Теодосия л. 25-7, Іпат. с. 131-2.
44) Житиє л. 26 об., пор. Патерик с. 113, 119, Іпат. с. 250.
45) В однім збірнику Білозерського Кирилового монастиря, ідентичнім своїм складом із збірником Сьвятослава, передмова читаєть ся: „великый вь црехь Симеонь, желаніемь зЂло вжела...” і т. д. (див. Шевыревъ — ПоЂздка въ Кирило-БЂлоозерскій монастырь II (1850) с. 70).
46) Лавр. с. 239.
47) Болеслав іде сам тільки у Длуґоша (І, с. 355), але то дублєт першого походу.
48) Про Волинь — Лавр. с. 239, що до Новгорода, то в катальогу новгородських князїв при 1 Новгор. л. (с. 66, пор. с. 439) виразно сказано, що Глїб загинув на вигнанню. З автобіоґрафії Мономаха виходить, що Сьвятополк сидїв у Новгородї вже зимою 1077/8 р. (Лавр. с. 239), тим часом як Глїба вбито 30 мая — по Новгородській лїтоп. 1079 р., по Іпат. і Лавр. 1078. Що иньше говорить Патерик (с. 128): тут сьв. Никита дає знати Ізяславу про смерть Глїба і каже посилати доперва на його місце Сьвятополка. Я думаю одначе, що ся звістка Патерика, взагалї дуже недокладного в своїх історичних відомостях і датах, не може бути противставлена звісткам вище наведених джерел. Ще меньше ваги мають слова Длуґоша (І с. 356), що Сьвятополка посаджено в Новгородї по смерти Глїба — се, мабуть, тільки здогад автора. Иньші волости зістали ся без переміни. В Іпатській л. (с. 140), правда, читаємо, що в Смоленську посаджено Ярололка Ізяславича, але се похибка через пропущеннє слів — пор. Лавр. с. 193 і 239.
49) Лавр. 239.
50) Так більш меньш у всїх кодексах лїтописи, але такої ріки нема. Карамзїн (II прим. 135) догадував ся, чи се не Оржиця, і сей здогад повторяєть ся за браком лїпшого досї, але він не дуже правдоподібний.
51) Іпат. с. 140-1.
ВСЕВОЛОД У КИЇВІ. ІЗГОЇ, БОРОТЬБА ЇХ ІЗ ВСЕВОЛОДОМ; НАДЇЛЕНЄ ДАВИДА І РОСТИСЛАВИЧІВ І КОНФЛЇКТ ВСЕВОЛОДА З ЯРОПОЛКОМ, ПОДЇЛ ЯРОПОЛКОВОЇ СПАДЩИНИ. ПОЛОВЕЦЬКІ НАПАДИ. ЗАГРАНИЧНІ ЗНОСИНИ ВСЕВОЛОДА І ВНУТРІШНЯ ДЇЯЛЬНІСТЬ. СМЕРТЬ ВСЕВОЛОДА.
Настав тепер час Всеволоду зібрати на останок овочі з чвертьвікової своєї полїтики: і з збирання руських волостей у трійку, і з вигнання Ізяслава з Київа у двійку, і з своєї вирахованої уступки, коли він відступив Київ Ізяславу. Належачи до трійки, здобув він собі Смоленськ. Від епізоду з вигнаннєм Ізяслава лишив ся йому Чернигів. Тепер, заховавши свою попередню пайку руських земель, він долучив до них ще Київ. Иньші волости Ізяслава зіставив він його синам. Новгород і далї зістав ся Сьвятополку, старшому сину Ізяслава. Меньшому Ізяславичу Ярополку, що був при батьку перед його смертию, Всеволод дав Волинь і Турово- пинське князївство. Сам Всеволод мав тепер Київ, Чернигів, Переяслав — все ядро Руської держави, і ще Смоленськ і Поволже, разом більша половина Ярославової спадщини.