7. Лїтература Волини й Побужа.
Лїтература давньої Волини не дуже бідна, хоч і має деякі значні прогалини. Окрім загальних праць, вичислених в прим. 1, згадаю з давнїйшого: С. Руссова волнскія записки, Спб., 1809, Максимовича Волынь до XI в. — Кіевлянинъ, II, 1842, Матеріалы для исторіи края (волинського) и зтнографіи В. Комашка, А. Перлштейна і М. Вербицького — Волын. губ. вЂдом. 1854, Карашевича Очеркъ православной церкви на Волыни, 1867, Крушинского Историческій очеркъ Волыни, 1867, Петрова Краткія свЂдЂнія о монастыряхъ Волынской епархіи, въ настоящее время не существующихъ, 1867 (Волын. еп. вЂд.). З новійшого насамперед треба згадати дві спеціальні моноґрафії: А. Андріяшева і П. Іванова і популярну публїкацію проф. Петрова (про них див. в прим. 1).
Спеціальнїйші працї: для Забужа — Крижановського Забужная Русь (статя загального характеру, передрукована в II т. його Собранія сочиненій, 1890), Лонгинова Червенскіе городы, историческій очеркъ, въ связи съ этнографіей и топографіей Червонной Руси, Варш., 1885 — книжка інтересна зібраним в нїй матеріалом, але написана хаотично й ненауково; популярна компіляція проф. Петрова Холмская Русь, Спб., 1887. Для Побожа — П. Молчановського Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ до 1434 г., К., 1885.
Досить значна спеціальна лїтература русько-польських відносин Волини й Галичини XII-XIII в. — окрім працї Линниченка (що кінчить ся останньою чвертею XII в. і для другої половини XII в. дає дуже мало), Бальцера й иньших, вичислених в прим. 1, ще спеціальнїйше: Szaraniewicz Die Нуpatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur österreichischen Geschichte, Льв., 1872, K. Górski Stosunki Kazimierza Sprawiedliwego z Rusią, Льв., 1875 (з час. Przewodnik naukowy i literacki, (за мало критичне), L. Droba Stosunki Leszka Białego z Rusią i Węgrami, 1881 (Rozprawy i sprawozdania wydziału hist-filozof. akademii, т. XIII) (лїпше від попереднього).
Загальна лїтература історичної ґеоґрафії Волини вказана в прим. 1 (головнїйше: мапа Антоновича, витяги Самоквасова, опись Волини Теодоровича). З поодиноких городів дещо більшу лїтературу мають лише Володимир, Луцьк і Холм. Про старий Володимир — Памятники старины въ западныхъ губерніяхъ, зош. I-II, 1868, Дверницкого Археологическія нзслЂдованія въ г. ВладимірЂ волынскомъ и его окрестностяхъ (Кіев. Старина 1887, І), йогож Памятники древняго православія въ г. ВладимірЂ Волынскомъ, К. 1889, Левицкого Историческое описаніе Владимиръ-волынскаго храма построеннаго въ пол. XII в. кн. Мстиславомъ Изяславичемъ, К., 1892, И. С. — Мстиславовъ храмъ Успенія Божіей Матери во ВладимірЂ Вол., Спб., 1896. Про Холм статї в VII і VIII Памятників старины въ западныхъ губерніяхъ: Іловайского Даніилъ галицкій и начало Холма, Хрусцевича Г. Холмъ, й ин.; статя Іловайского (зовсїм поверховна) передрукована в II т. його Исторических сочиненій (1897); де що інтереснїйші передруковані тамже резюме його реферата і заміток до нього ґр. Уварова про лїтописну опись холмської катедри. Про Луцьк статя д. О. Левицького Луцкая старина в V т. київських Чтеній; книжка Стоцкого Łuck starożytny i dzisiejszy, Краків, 1876, дає также мало, як і згадані (в прим. 1) працї його про Волинь взагалї.
8. Справа окупації Поляками Берестейсько-Дорогичинської землї при кінцї XII віку і васальних князївств польських на Руси.
Справа ся дуже неясна, і я тому мушу трохи близше коло неї спинити ся. Звістки про сю окупацію ідуть з двох джерел: з згаданого (на с. 367) оповідання про кн. Василька дорогицького у Татїщева (III 247), і з оповідань Кадлубка (Monumenta Poloniae hist. II c. 397 і 421). Татїщев під p. 1181 оповідає про війну Василька Ярополчича князя дорогицького, як він його називає, з Володимиром Володаревичом кн. минським. Володимир минський зайняв був Берестє; за помочию Поляків. Василько вигнав його з Берестя, але „бояв ся тут лишити ся" і посадив у Берестю свого зятя, мазовецького князя, а сам вернув ся назад. Володимир прийшов одначе новим походома, відібрав Берестє й самого Василька з його польськими помічними полками побив на Нурі. Василько потім утїк до свого тестя Лєшка, а той відібрав Дорогичинську волость від Володимира й прогнав його в Берестє "за Буг" (отже Берестє, по гадцї Татїщева принаймнї, не належало до Ярополкової волости). Але що Василько не мав чим заплатити тестеви за його поміч, тож мусїв віддати йому свою волость; по смерти ж Лєшка "Поляки" (Татїщев відріжняє „Мазовшан" і „Поляків") все відібрали від Лєшкових дїтей.
Се оповіданнє має загальне довірє в сучасній історіоґрафії, й дїйсно не може бути сумнїву, що Татїщев його в цїлости з пальця не виссав, але також не може бути сумнїву і у тім, що не все в сїм оповіданню іде з тої затраченої лїтописної звістки. Нецеремонність Татїщева в переповіданню джерел загально звістна, і вже a priori треба було б прийняти можливість змін „від себе" і в сїй звістцї, але і без того деякі подробицї його оповідання самі зраджують себе, особливо в русько-польських відносинах.
Татїщев говорить про Лєшка — виходило б на Лєшка мазовецького, сина Болеслава Кучерявого († 1186), але сей Лєшко не міг бути тестем Василька, бо вмер занадто молодим і дїтей не мав. Не можна також віднайти між польськими князями і Василькового зятя, що сидїв у Берестю. Бальцер для виратування Татїщевського оповідання припускає що Василько був оженений з донькою Болеслава Кучерявого (ad hoc припущеною), і на сїй підставі Лєшко називав ся його зятем, а Казимир Справедливий, яко стрий Лєшка, міг бути названий тестем Василька, "хоч не в близшім значінню того слова" (Genealogia c. 189). Се дуже круте об'ясненнє (вивід такої назви тестя вповнї неможливий супроти прийнятої в наших лїтописях термінольоґії для фамілїйних відносин) прийняте таким основним знавцем польських династичних відносин для виратування Татїщевських звісток, найлїпше показує їх непевність.
Таким чином цїла історія, що Дорогичин в 1180-х рр. був забраний Лєшком (ще раз зазначую, що оповіданнє Татїщева не розтягає сеї окупації на Берестє, як се робить ся у ріжних новійших інтерпретаторів сеї звістки), а по його смерти відібраний від його дїтей якимсь польським князем, набирає досить непевного осьвітлення, а при тім не знаходить потвердження і в иньших відомостях. Для потвердження Татїщевого оповідання звичайно відкликують ся до Кадлубка, і навпаки. Кадлубев, що писав в першій половинї XIII в., був би добрим сьвідком, коли б не його нещаслива бомбастична манєра, супроти котрої треба в його словах добре відріжняти те, що він дїйсно знав, і те, що він додав „для прикраси" свого оповідання; з огляду на се треба його оповіданнє приймати більше меньше з такою ж обережністю як і Татїщевське.
Даючи загальний погляд на князюваннє Казимира Справедливого, Кадлубек каже (c. 397): Sed et Russiae nonnullos iubet accedere provincias: Premisliensem cum oppidis contingentibus, Wladimiriensem cum ducatus integritate, Brescze cum omni suorum incolatu, Drohiczyn cum suorum universitate — і по сїм наступає риторичний опис слави Казимира, котрої одним з доказів, очевидно, має служити сей реєстр „прилучених" до Польщі руських земель. Розумієть ся, вложити реальний зміст в сей реєстр не легко. Бєльовский, видаючи Кадлубка, пробував се зробити і так толкував його: звістка про Перемищину належить до обставин по смерти Ярослава Осмомисла, слова про Володимирське князївство належить звязати з словами Кадлубка (c. 433), що Роман завдячав своє князївство Казимиру, apud quem paene a cunabulis educatus, eodemque quo fungitur ab eo principatu est institutus (Бєльовский хоче се розуміти про Володимирське князївство, котре мовляв Роман дістав завдяки Казимиру), вкінцї звістку про Берестє і Доригичин він звязував з оповіданнєм Татїщева. Але очевидна річ, що анї Перемищина (тут правдоподібно треба розуміти Галичину взагалї), анї Володимирщина в дїйсности анї прилучені, анї підбиті Поляками за Казимира не були, і сей реєстр Кадлубка — гіперболїчне прибільшеннє участи Поляків у руських справах: поміч, давана Поляками галицькому або володимирському князю, перетворяєть ся в „прилученнє" (iubet accedere) сих земель до Польщі. Очевидно, що з тим і слова Кадлубка про Берестє й Дорогичин тратять на значінню: поміч Поляків Васильку дорогичинському в його боротьбі з Володимиром минським (в такім скондензованім видї нїщо не перешкоджає прийняти оповідання Татїщева) вже вистала б Кадлубкови для того, аби й сї округи додати до прилучених до Польщі за Казимира.