В супереч сій етноґрафічно-областній течії, що розбивала суспільно-полїтичний і культурно-економічний процес східнього Словянства на його етноґрафічні й територіальні складники, протягом останнього десятолїтя появляєть ся ряд праць, що змагають до того, аби представити суспільно-полїтичну еволюцію давньої Руси в можливо простїйшій схемі, головно на основі суспільно-економічній — такі нпр. талановиті й популярні Очерки по исторіи русской культуры П. Милюкова (виходять від р. 1896, досї три томи); Н. Рожкова Обзоръ русской исторіи съ соціологической точки зрЂнія, ч. І Кіевская Русь (съ VI до конца XII вЂка), 1903 (і йогож коротше: Городъ и деревня въ русской исторіи, краткій очеркъ экономической исторіи Россіи, 1902); В. Ключевского Курсъ русской исторіи, ч. I, 1904. Всї вони одначе Київську Русь трактують досить коротко, і в сїм короткім, сумаричнім трактованню, характеристичнім взагалї для новійших курсів історії Росії (нпр. в новім курсі петербурського професора Платонова — Лекціи по русской исторіи, Спб., 1904, Київській Руси присьвячено всього півтретя аркуша, на 37 аркушів цїлого курса), проявляєть ся не тільки ослабленнє заінтересовання Київською Русию, але очевидно — й зріст сьвідомости — іще невисловленої голосно, але вже відчутої, — слабшої звязи сеї Київської Руси з історією великоросийського народа і його державного житя .
Не так інтензивно, як історія поодиноких земель Київської держави ішло моноґрафічне розробленнє ріжних сторін її полїтичного житя. Полишаючи на боцї лїтературу устрою Київської держави (вона наведена в т. III), вкажу лїтературу відносин Київської держави до її сусїдів. Для історії відносин Руси до степних орд маємо, окрім старої й неважної, зробленої на підставі Поґодіна статї Самчевского: „Торки, БерендЂи и Черные Клобуки" (Архивъ истор.-юрид. свЂд., II ч. І), іще статю Арістова "О землЂ Половецкой" (ИзвЂстія НЂжинскаго института, 1877) і моноґрафію Голубовского „ПеченЂги, Торки и Половцы до нашествія Татаръ", 1884 — головна праця для сих справ. Для русько-польських відносин є недокінчена праця Линниченка: „Взаимныя отношенія Руси и Польши", т. І — до кінця XII в., 1884; доповненнєм до неї, головно що до шлюбних звязків, служить Genealogia Piastów Осв. Бальцера, 1895. Русько-польськими відносинами XI в. займаєть ся й нова книжка Т. Войцєховского Szkice historyczne jedynastego wieku, 1904, але тїльки принагідно, і без поглублення. Для русько-угорських зносин маємо моноґрафію Ґрота Изъ исторіи Угріи и славянства в XII в., 1889, де зносини Угорщини з Русю обговорені головно від 1141 до 1176. Для зносин з Візантиєю й землями західньої Европи не маємо нових і повних оглядів; окрім старої працї Вількена Über die Verhältnisse der Russen zum Byzantinischen Reiche in dem Zeitraum vom IX bis zum XII Jarh. (Abhandlungen der Berliner Akademie 1829 р.), нового (але дуже недбало уложеного) конспекта Лопарьова: Греки и Русь, 1898, і досить неповного огляду П. Скобельського Згадки о Руси в жерелах нїмецьких Х і XII ст. (Справозданє академічної ґімназії, 1881), зносини з Заходом, о скільки вони операють ся о церковні справи, оглядає нова праця проф. Абрагама: Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego na Rusi, 1904; розкішне видавництво ак. Шлюмберже (Schlumberger) L' epopée byzantine à la fin du dixiéme siéde, доведене тепер до p. 1057 (т. І, 1896, до р. 988, т. II, 1900, до р. 1025, т. III, 1905, до р. 1057) дає погляд і на русько-візантийські відносини, але без пожаданого поглублення.
В помічних історії науках для сього періода зроблено досить небогато, виключивши тільки історичну ґеоґрафію. Перше місце займають тут і досї роботи Поґодїна — його „ИзслЂдованія, замЂчанія и лекціи по русской исторіи"; з них до XI — XIII в. належать т. IV-VIІ Тут подані систематично зведені, по ріжним питанням лїтописні звістки; інтересні головно: словар князїв у VI томі, також хронольоґічні таблицї подїй XII в. і катальоґ руських-городів у IV томі. Хронольоґію Поґодїн ширше обробляв п. т. „Хронологическій указатель древней русской исторіи", він друкував ся в Записках одеського історичного товариства, потім у VII т. II ч. Учених Записок II отд. Академіи наукъ. Хронольоґію Галицько-волинської лїтописи обробив я в статї Хронольоґія подїй Галицько-волинської лїтописи (в Записках Наук. тов. ім. Шевченка т. 41, і осібно, 1901) — тут і хронольоґічна таблиця. Досї не стратили значіння деякі хронольоґічні уваги в нотках Карамзїна і Арцибашева, окрім того треба згадати тут іще дві працї: Muralt Essai de Chronographie byzantine, 1855 і 1871, і Bonnel Russisch-livländische Chronographie, 1862. Нарештї тут ще можна згадати недавню статю Покроского Кометы въ русскихъ лЂтописяхъ (Міръ Божій, 1903, IV) (дати комет служать часом до контролї й спростовання лїтописних дат — табличка їх є і у Поґодїна).
Для ґенеальоґії окрім поґодинського катальоґа маємо ще ґенеальоґічні катальоґи Хмырова Алфавитно-справочный перечень государей русскихъ и замЂчательнЂйшихь особъ ихъ крови, 1870, і Перечень удЂльныхъ князей русскихъ, 1871 (мало приступні і зроблені досить недбало), ґенеальоґічні таблицї Карамзїна й Строєва в книзї: „Ключь къ Исторіи Карамзина", 1844, в Історії Соловйова, і згадану ґенеальоґічну працю Зотова про чернигівських князїв. Окрім того кінець сього періоду захоплює ґенеальоґічна праця Екземплярского: „Великіе и удЂльные князья СЂверной Руси въ татарскій періодъ", 1889.
Для історичної ґеоґрафії зроблено найбільше. Окрім катальоґа в ИзслЂдованіях Поґодіна маємо загальну "Географію начальной лЂтописи Барсова" (2 вид. 1885) і йогож „Географическій словарь Русской земли (IX-XIV ст.)", 1865, далї — „Географическо-историческій словарь Россійской имперіи" Семенова і Słownik geograficzny ziem Polskich i innych krajów słowiańskich Сулїмєрского, Хлєбовского і Валєвского (стає богатшим доперва в дальших томах). У всїх майже новійших моноґрафіях поодиноких земель більш-меньш просторі роздїли присьвячені історичній ґеоґрафії. Нарештї маємо описи поодиноких країв з особливою увагою для історії осад, як Филарета „Историко-статистическое описаніе Черниговской епархіи", I-VII, 1852-8, і таке ж „Ист.-стат. описаніе Харьковской епархіи" I-III, 1857, його-ж; Антоновича „Археологическая карта Кіевской губерніи", 1895, і такаж „Археологическая карта Волынской губ." 1900, СЂцинского „Археологическая карта Подольской губ.", 1901 (відбитки з Трудів XI з'їзда); Похилевича „Сказанія о населенныхъ мЂстахь Кіевской губерніи" 1864 (початок їx видано новим виданнєм, 1887 р.); Теодоровича „Историко-статистическое описаніе церквей и приходовъ Волынской епархіи" т.І-V (не скінчене, виходить від 1888); Сборникъ топографическихъ свЂдЂній о курганахъ и городищахъ въ Росcіи — Волынская губернія, 1888, оброблена Самоквасовим (лїтоґрафоване виданнє петербурської археольоґічної комісії): подібна збірка відомостей з Чернигівської ґубернїї при його ж книжцї: "Древніе города Россіи", 1873. Дві серії Стецкого Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym, I-II, 1864, i Zboru i stepu, obrazy i pamiątki, 1888, для давнього періода не дають майже нїчого. Дуже старанно зроблене Историко-статистическое описаніе Подольской епархії спинило ся на першім томі, 1895 р. Спеціальнїйші моноґрафії вказані в відповідних місцях сього тому.
2. Джерела й лїтература кампанїї 1018 р. (до c. 12).
Для історії війни 1018 р. і походу Болеслава з Сьвятополком на Русь ми маємо окрім Сказания т. зв. Якова і лїтописи ще чужі джерела.
Перше місце між ними займає оповіданнє Тітмара, в кн. VIII гл. 16 його хронїки, і згадка в кн. VII гл. 48. Тітмар, епископ мерзебурський, писав сю частину хронїки по горячим слїдам подїй: він умер 1/XII 1018 (є тут ваганнє в датї року, але 1018 р. майже певний). 1017 р. описав він подїї сього року, між ними війну Ярослава з Болеславом (VII, 48), а вже перед смертию переглядаючи, дописав тут і про похід Болеслава 1018 р., і оповіданнє про Володимира. Сї вісти він мав, очевидно, від тих Нїмцїв, що ходили від імператора з Болеславом на Русь, і з реляції, присланої Болеславом імператору з Київа (він звгадує про се посольство в VIII, 16), а що до своєї правдивости Тітмар взагалї має добру славу. Се все надає його оповіданню велику вагу. В головнім воно згоджуєть ся з Сказаниєм, але додає до нього цїлий ряд подробиць. Про Тітмара і час написання його хронїки розвідка Kurze: Abfassungszeit und Entstehungsweise der Chronik Thietmars — гановерський Neues Archiv für deutsche Geschichte т. XIV, Wattenbach Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 355 і далї, до вичисленої у нього лїтератури треба додати ще: Фортинского Титмаръ Мерзебургскій и его хроника, 1872, і Голубовского: Хроника Дитмара какъ источникъ для русской исторіи (київ. Унив. Изв. 1878). Текст Тітмара в Monumenta Germ. hist. Scr. III; звідти те що належить до Словянщини передруковано в Monum. Роl. hist. І; нове виданнє, з инакшим подїлом глав — Курце, Гановер, 1889; я тримав ся давнього подїлу.