Живійша солїдарність інтересів князїв кінчила ся тамже, де кінчали ся родинні звязки. Тому наука й відкликуєгь ся до сих родинних звязків. Але вони не вічні. Вже Ярославове поученнє говорить тільки про братів і поминає дальшого свояка — полоцького князя, поминає братанича Володимира. Але щож буде, коли взагалї місто „синів одного батька і матери” заступлять брати стриєчні, далї брати в других і третїх? Полїтична наука Ярослава чи лїтописця мовчить про се, вона безрадна. Правда, житє висуне нові мотиви: ідею княжого рода, династії; на місце „братів від одного батька і матери” виступлять „внуки одного дїда”; вирине ідея „отчини” цїлого княжого рода, на котру він має виключне право і в своїх інтересах мусить пильнувати його цїлости. Але сї звязки будуть ще слабші, розумієть ся, нїж братство від одного батька і матери руських князїв.

Та поки ще „отчина”, здобута „великим трудом дїдів і батьків”, стане спільною, ідеальною власністю цїлого роду, вона довго ще буде предметом змагань поодиноких князїв до „єдиновластства”, до сполучення її цїлої в одних руках. На очах історії, за сьвіжої памяти династії, двічи вже мало се місце, що роздїлені землї Київської держави злучали ся в руках одного князя. Сей прецедент надавав охоту все до нових проб, і вони робили ся, й осягали певні результати, тільки все з довшими перервами і все в меньш повній формі здїйсняли ся сї проби єдиновластства. Володимир зібрав землї Київської держави протягом семи лїт від смерти свого батька і володїв ними протягом тридцяти пяти лїт. У Ярослава минуло двадцять два роки від смерти батька, поки він став „єдиновластцем”, але Полоцьк і далї зістав ся по за землями Ярослава, і він його до смерти не встиг прилучити до своїх володїнь, над котрими в цїлости князював сїмнадцять лїт. Двадцять чотири роки по смерти Ярослава його син Всеволод „перея всю власть Рускую” ²), але крім Полоцька йому неналежали Волинь і Туров, Муром і Тмутаракань, а його панованнє над сею сполученою державою, над зібраними землями було дуже непевне, хистке, хоч і протягнуло ся пятнадцять лїт. Його син Мономах не міг задержати вже в своїх руках великої Чернигівської волости, а хоч здобув Туров, Минськ і Волинь (але без Галичини), то останнїй важний здобуток — прилученнє волини стало ся тільки сїм літ перед його смертию, двадцять пять лїт від смерти його батька. Мономахович Мстислав був останнїм на сїм полї, здобувши на короткий час Полоцьк і Курськ; але він не володїв і половиною земель держави Св. Володимира, та й князював над ними лише кілька років.

Отже тенденція збирання в одно земель Руської держави, концентрична енерґія давала себе знати — робила виразно ще більш як столїтє від смерти Володимира, але виразно ж таки ослаблювала ся і сходила до зера. Інтересно було б вказати ті перешкоди, що ослабляли сю енерґію, приглушали її.

Перша, елєментарна причина — розмноженнє княжої династії. З родини Сьвятослава зацїлїв тільки один Володимир, з Володимирової пішло вже дві династії: Ярослава й Ізяслава, з Ярославової лишило ся аж пять! Розумієть ся, турецький спосіб, практикований сьвятополком, по части й Володимиром (розумію убийство Ярополка), міг би зарадити сьому розмноженню, але міняли ся погляди й вимоги суспільности. Після проклонів на голову Каіна — Сьвятополка і канонїзації його братів протягом цїлих віків між князями Володимирової династії не знаходило ся охочого повторити Сьвятополкову різню ³). Правда, траплялось і далї не одному князю наложити головою в боротьбі, але в бою; трапляло ся, що князїв вигоняли, брали в неволю, держали вязнями, але не різали їх як баранів, і в результатї вже при кінцї XI в. можна нарахувати кілька десятків князїв з династії Володимира В., і число їх росте далї неустанно.

Се була чисто зверхня, фізична перешкода, але була й більше глубока, внутрішня — у впливі самих земель, у відносинах їх до князїв. Столїтє перед тим земля могла спокійно дивитись на те як їх князя з київської династії ріже иньший князь з тієї ж династії, або навпаки. Звязки земель з Київською державою були зовсїм механїчні, поверховні. Земля жила тодї „своїм житєм”, і його не відберали сї переміни в династії; землї ще мали попри неї своїх питоменних князїв, або що найменьше — свою повну автономію. Але столїтє минуло не дурно, звязки зміцнились тай поглубились; зубці державної машини князївсько-дружинного режіму все глубше й глубше заходили у внутрішній склад земель. Землям все труднїйше було лишати ся пасивним сьвідком державних перемін — вони брали вже їх за живе. Але втягнені близше в систему державних відносин, вони попробували не тільки приладити ся до них, але й приладити їх відповідно до своїх інтересів. І сї змагання земель, чи властиво тих земських верств, що тримали в своїх руках провід в землї, стрічались із змаганнями самих князїв. Князї, в міру того, як династія розросталась, на удїли дробились, як княжі скарби пустїли, в своїх безконечних „которах” все меньше могли опиратись на самій своїй дружинї або спроваджених зза моря ватагах Варягів; ті дружини ставали все меньші, а коштовних варязьких ватаг приходилось і зовсїм зректи ся. Князї мусїли шукати опори в самій своїй землї, запобігати її симпатій, щоб втягнути в круг своїх інтересів, і для того готові були приладити ся до вимог, до бажань самої землї, чи там її впливових, міродайних сфер і елєментів.

І от сї змагання землї, стрічаючись з княжими, приходать до компромісу земської автономії з новою династією, з князївсько-дружинним устроєм — компромісу, що довго, а часом і на все лишав ся не сформулованим, але не вважаючи на те відчував ся обома сторонами й впливав на їх обопільні відносини. Князївсько-дружинний устрій льокалїзуєть ся, з династії Володимира В. витворюєть ся ряд місцевих, „земських” династий, що тримають ся в своїх землях не силою і страхом київського кулака, а звязані повними внутрішніми звязками, симпатіями з своєю землею, операють ся на місцеві елєменти, а ті уважають сю династію за свою питоменну і готові стати в її оборонї. Історія полоцьких князїв, історія відокремлення Турово-пинської землї від Київа дають дуже релїєфні приклади таких внутрішнїх звязків князя і землї; але в меньш визначних проявах ота солїдарність дає себе відчувати майже в кождій землї, і ся солїдарність князя і землї, опір земель мусїли в дуже сильній мірі невтралїзовати і невтралїзовали дїйсно змагання князїв — спадкоємцїв київської концентраційної полїтики, до єдиновластства.

Але ся участь земель в княжих відносинах — то тільки один з проявів розбудженої в сї часи активности землї. Серед розкладу руської державної системи, серед неустанної боротьби князїв, в міру того як вони, слабнучи, пробували опертись на силах самої землї, втягнути її в свої полїтичні справи, земля (властиво все говорю за певні провідні елєменти її громади) не тільки починає брати активну участь в заграничній полїтиці, але й здобуває собі більш або меньш впливову ролю в своїй полїтичній управі. Не скрізь се було однаково, в залежности від спеціальних обставин історичного процесу в кождій з них; в одних громада і її орґан-віче приберали більший вплив, в других меньший. Декотрі землї, як Новгород, Псков стають в дїйсности попросту републїками, в иньших громадський елємент проявляє себе досить слабо — як у Чернигівщинї, Галичинї; в иньших, як в Київі, він грає дуже важну ролю, хоч перша роля належить князївсько-дружинному елєменту. Але загалом взявши два столїтя по смерти Ярослава характеризують ся сильним, загальним розвоєм сього громадського — вічевого елєменту, і головно в сих двох явищах: в проявах і повільнім завмиранню концентраційної енерґії серед боротьби з змаганнями земель, та в розвою земського (вічевого) елєменту і його комбінаціях з князївсько-дружинним — полягає головний зміст полїтичної історії земель Київської держави, котру ми будемо тепер слїдити аж до повного пережиття й упадку Київа.

Примітки

¹) Іпат. с. 113.

²) Іпат. с. 143.