19) Так згідно оповідають угорські компіляції XIV-XV в. — перерібки старої угорської хронїки, що не заховала ся в первісній формі — Chronicon Budense (ed. Podhradczky p. 90, 102, 107), Marci Chronica (ed. Toldy c. 47, 49, 50), Туроц — вид. Швандтнера гл. 39 і 48. Симон Кеза (XIII в.) знає тільки, що Андрій і Лєвента удавали ся на Русь, але не були приняті a duce Lodomerie з огляду на їх ворога — угорського короля Петра, а про їх матїр і т. и. нїчого не знає (с. 113-114, ed. Endlicher). Про відносини сих джерел див. Marczali Ungarns Geschichts- quellen іш Zeitalter der Arpaden с. 39 i далї, Kaindl Studien zu den Tingrarischen Geschichtsquellen, VII-XI (Archiv für öster. Geschichte т. 85 i 88). Імени Андреївої жінки анї її батька сї джерела не подають. Bonfinius Rerum ungaricarum decades (1581) p. 199 зве її Аґмундою, a з легкої руки Прая (Dissertationes historico-criticae p. 130) пішло, що вона була донька Ярослава й на Руси звала ся Анастасия — Карамзїн II с. 19, Соловйов І с. 208, і ще новійше — нпр. у Ґрота Мадьяры и Славяне въ прошломъ (1893) с. 16.

20) Особливо Псель с. 144, пор. Скілїци е. 551 (як низше).

21) Cedreni II, 464.

22) VIIІ. 16.

23) Cedreni II. 478-9.

24) Про наші джерела що до сеї війни і деякі суперечности див. прим. 3.

25) Іпат. 113.

ЗАКОНОДАТНА ДЇЯЛЬНІСТЬ ЯРОСЛАВА, КУЛЬТУРНІ ЗАХОДИ: МОНАСТИРІ, ОСЬВІТА І ЦЕРКОВНІ СПРАВИ; БУДІВНИЦТВО; МОНЕТА. СМЕРТЬ ЯРОСЛАВА; ПОДЇЛ ЙОГО СПАДЩИНИ.

У внутрішнїй полїтицї, як бачили ми, полїтична система Руської держави далї операла ся на династичній основі, тепер відсьвіженій, бо на місце родини Володимировичів по всїх землях, окрім Полоцька, посаджено синів Ярослава. Дружинна верства, де сильні домішки чужі, варязькі, значно ще невтралїзовали льокальні елєменти, далї розтекала ся по цїлій Руській державі, вяжучи її сьвідомістю своєї одности. Як далї, київське право і законодавство впливало на право і практику цїлого простору держави, відмінюючи місцеве звичайове право, а змагання коло дальшого розширення нової релїґії та візантийської культури зміцняли заложені Володимиром культурні звязки. Взагалї „єдиновластство” Ярослава, що в однїх землях зайняло в сумі коло двадцати лїт, а в иньших ще далеко більше, було дальшим, дуже сильним поступом в еволюції внутрішнїх звязків, внутрішньої одности земель Руської держави, заложеної Володимиром. Воно і не принесло, не додало до них нїчого нового, розвивало тільки попереднє, служило, як я вже сказав, дальшим продовженнєм Володимирового князювання, а положеннє наше тепер о стільки лїпше, що з Ярославових часів знаємо ми про внутрішню полїтику правительства далеко більше й певнїйше, як з Володимирових.

Про законодатну дїяльність Володимира, ми, пригадаймо, маємо властиво тільки оповіданнє про уставленнє і знесеннє кари смерти за убийства, та непевну церковну уставу. З Ярославом справа стоїть инакше; маємо не лише кілька зовсїм певних його законів і розпоряджень, але ще його особа займає спеціальне, виїмкове місце в традиції нашого давнього законодавства, покриваючи собою давнїйші і пізнїйші стадиї його розвою. Руський правний кодекс „Правда руська” від дуже давнього часу — напевно від XIII в., без ріжницї давнїйших і новійших частин уважаєть ся „уставом”, або „судом” Ярослава (Судъ Ярославль Володимирица”, як надписаний він у кодексі Кормчої XIII в.), і в традиції звязуєть ся з переходом Ярослава з Новгорода до Київа: відсилаючи новгородське військо до дому, Ярослав передав їм „Правду”, поручаючи їм тримати ся сих законів: „по сей грамотЂ ходите, яко списахъ вамь, такоже держите” 1). Се розумієть ся, льокальна новгородська традиція, але погляд на Руську Правду як на закони Ярослава ледви чи можна уважати спеціально новгородським. Тут до певної міри мусїло вплинути становище Ярослава як патріярха нової княжої династії і останнього „єдиновластьця” Руської держави, подібно як практика „за великого князя Витовта” була протягом віків виходною точкою для реґляментації всяких відносин в. кн. Литовського. Але окрім того мусимо прийняти, що Ярослав таки дїйсно зазначив себе в сфері нормовання державних відносин і звичайового права чимсь особливим. Воно й зрозуміло, бо Ярослав має уже до роботи з більше уставленими державними відносинами нїж його батько.

Не запускаючи ся в річеву аналїзу (на се буде місце далї) 2), я зазначу тільки, що всї редакції Руської Правди, які маємо, не були офіціальними кодифікаціями, а приватними, більше або меньше повними збірками правних норм. Найстарша редакція (перші 17 параґрафів коротшої Руської Правди, по загально прийнятому подїлу) може належати не пізнїйше як першій половинї Ярославового правлїння: право, в нїй скодифіковане, може бути навіть старше від Ярослава. Друга редакція, чи так звана Руська Правда Ярославичів, зладжена десь в перших роках по смерти Ярослава, містить право часів Ярослава, з деякими змінами його синів — місцями зазначеними, місцями, бути може, не зазначеними. Ми таким чином не маємо кодексу, де б було представлене в чистім видї право Ярослава, завсїди одначе, на підставі сих двох редакцій можна виробити собі певне понятє про право часів Ярослава (головно право карне). Тяжко тільки вказати, що внесено було в се право законодавством чи практикою Ярослава. Ми майже не маємо вказівок в сїм напрямі, знаємо властиво тільки про заведеннє ним кари смерти, знесеної його синами 3). Маємо ще „урок Ярославль” вирникам: таксу, що нормує натуралїї, які має право побирати судовий урядник-вирник, і час, протягом котрого він може вимагати виживлення від місцевої людности 4). В декотрих кодексах іменем Ярослава надписуєть ся й иньша, спеціальна такса: поплат осьменникам (міській полїції) при мощенню мостів у Новгородї; дїйсно, в тім нема нїчого неможливого, що й ся такса належить Ярославу 5). Правдоподібно і більше анальоґічно таке мусїло вже істнувати за часів Ярослава, а мали вони на меті, очевидно, оборону громади від надужить княжої дружини, — факт дуже характерний.

Крім сих вповнї автентичних документів Ярославової законодатної дїяльности маємо ще оден дуже інтересний, але вже зовсїм непевний, кажу про т. зв. Церковну уставу Ярослава. Вона має предметом церковний суд, головно в справах моральности і супружих відносинах вірних взагалї; відома вона тільки в пізнїх рукописях (найстарша XV в.) і нема про неї ранїйших згадок. Що в теперішнїм видї вона не може належати до часів Ярослава, в тім не може бути найменьшої непевности; чи була вона простим фальсифікатом, чи опираєть ся на якійсь традиції про Ярославову уставу, чи нарештї мала в основі дїйсно якусь Ярославову хартію, пізнїйше розширену і змодіфіковану, се все ще питання невияснені, бо й сама устава далї близше не аналїзована.

В розвою християнства і звязаної з ним візантійської христіянської культури наша лїтопись констатує великий поступ за часів Ярослава, завдяки його заходам; а писала ся вона тодї, коли память про князюваннє Ярослава була ще сьвіжа на Руси. „За Ярослава віра христіянська почала плодитись і ширити ся”, каже лїтопись 6), і зазначає два моменти, що вплинули на її дальший розвій. Оден — се початок монашого житя: „почали множити ся чорноризцї, і почали істнувати монастирі”. То був і в Візантії час особливого розвою монашества, коли воно в очах суспільности являлось, щоб так сказати, нормальною формою христіянського житя, тим часом як сьвітське житє уважалось тільки нездарною імітацією правдивого христіянського жития. Тож розповсюдненнє й на Руси монашества, на тодїшній погляд, мало бути невідмінною умовою доброго розвою христіянства. По словам лїтописи, Ярослав мав особливе замилованнє до монахів („излиха бЂ любяче черноризьци”), і за його часів почали засновувати ся монастирі; се потверджує й Іларіон в своїм образї христіянського жития на Руси („монастыреве на горахъ сташа”), і Нестор (в Житиї Теодосия), але докдаднїйших відомостей про сї монастирі не маємо, окрім монастирів св. Георгія і св. Ірини, поставлених в Київі, в сусїдстві митрополїї, в честь христіянських патронів Ярослава і його жінки. Монастирі сї одначе не мали важного значіння. За те на останнї роки Ярослава припадають початки (тодї ще не показні) славного пізнїйше київського Печерського монастиря.