1 Серед тих вище згаданих «нецензурних місць» Шевченкового щоденника маємо таку замітку, з приводу множества церков в східній Росії: «Головний вузол старої внутрішньої політики — се пра- вославіє. «Неудобозабываемый Тормазъ» по глупости своїй хотів стягти сей ослаблений вузол, та перетяг: він тепер на однім волоску тримається». (Тормаз по росийськи гальмо, так прозвав звісний росийський публицист Герцен царя Миколая, і Шевченко залюбки вживає се призвище в своїм щоденнику.
2 Дослідники здогадуються, що сей термін Шевченко став вживати під впливом історії Візантії Гіббона, досить популярної тоді між поступовим росийським Громадянством.
142
стихійно вражінням церковної поезії та естетиці православного обряду.
Звісний його вірш (1860 р.) «Світе ясний, Світе тихий, Світе вольний, несповитий! За щож тебе, світе-брате, в твоїй добрій, теплій хаті оковано, одурено, кадилами окурено, багряницями закрито і розпятієм добито?» — де поет закликає Христа встати на знищеннє культу, котрим його окружено: «Стрепенися, та над нами просвітися! просвітися!.. Будем, брате, з багряниць онучі драти, а з кадил люльки курити, явленими піч топити, кропилами будем, брате, нову хату вимітати». В недавно опублікованих «нецензурних місцях» Шевченкового щоденника 1857 р. знаходимо докладнійші ілюстрації сих його настроїв. Відвідуючи церкви Нижнього Новгорода він записує: «Війшов я до притвору і з перестраху спинився. Мене перестрашило якесь препогане чудо-диво намальоване на трьохаршинній округлій дошці. Зпочатку я думав, що се індійський Ману чи Вишну заблукав до християнського капища — поласувати ладану та оливки. Хотів війти до самої церкви, коли двері відчинились і вийшла пишно, шиковно вбрана пані, вже не дуже свіжа і звернувшись до намальованого чуда-дива тричі побожно й кокетно перехрестилась і вийшла. Лицемірка! Ідолопоклонниця! і напевно, (грубий вираз опущено в друку). І чи одна? Міліони подібних до неї, безмисних, зіпсованих ідолопоклонниць. Де ж християнки? Де християне? Де безплотна ідея добра і чистоти? Скорше в шинку, ніж у сих зогиже- них скотських капищах». А потім в Москві надибавши оригінал образу, що так його злякав в Нижнім, він завважає: «Нерукотворний менструальний образ, котрого копія мене колись перелякала в церкві Георгія,— оригінал сеї індійської огиди (безобразія) міститься в соборі і ціниться як старинність. Можливо що се оригінальний індійський монстр». При московських проходах читаємо: «Зайшов до собору (катедри) послухати архиєрейської півчі. Дивно, чи се з непривички, чи так воно єсть — се певнійше — але в архиєрейській службі з усею її обстановою і взагалі в декора-
143
ції показалось мині щось тибетське або япанське. І при сій маріонетковій комедії читається Євангеліє. Найпоганій- ший контраст!» При слідстві переведенім в 1859 р. про против релігійні виступи. Шевченка, коли він їздив по Київщині, шукаючи собі осідку, оден селянин росповів, як Шевченко перед ним грубо вилаяв «Господа Саваоеа» і сказав, що вірить він тільки в Ісуса Христа.
«Візантийським Савовом» означав він ненавистну йому церковну реліґЧю, тим часом як в Ісусі й його Матери для нього концентрувалась релігія людського, глибоко людського страждання, що була властивим нервом його поезії. Як тепло переповідає він легенду про Іржавецьку ікону, про ту «Матір Божу, що плаче за козаками». А його ода до неї в «Марії» («Все упованіє на тебе, мій пресвітлий раю, на милосердіє твоє все упованіє моє на тебе, мати, возлагаю, святая сило всіх святих, пренепорочная, благая!») Чи не належить вона до найкращих взірців релігійної лірики, які коли небудь бачив світ?
Як поет, Шевченко ніколи не постаравсь скристалізувати свого релігійного світогляду й звести jioro до якоїсь системи, тому контрасти між його богохульними висловами про офіціяльного Бога і повними щирого релігійного почуття висказами, де він говорить про свого власного Бога — про той «світ ясний, невечерній» що не переставав осявати його душу,— вони збивали з пантелику дослідників, які підходили до його ідеольоїЧї, чи його настроїв з занадто упрощеною й узькою мірою: атеіст чи православний? Одні записували його до деістів або раціоналістів, иньші до православних чи церковних християн, і з здивованнєм спинялись перед суперечностями, які з такої клясіфікації виникали. В дійсности маємо в нім одну з відмін того, як бачимо, дуже поширеного в нашій новочасній освіченій верстві, але ріжнородного і ніколи не уодностайненого не церковного християнства, чи ще ширше не церковної-реліг'ійности. Шевченко, як одна з найбільш ґ'еніяльних, інтуїтивних натур нашої суспіль-
144
ности, варт з сього погляду пильного і глибокого студіювання !.
Се студіюваннє, я думаю, вияснить, що Шевченко не переставав бути в згоді з собою, як такий не церковний християнин, і тоді як він з гнівними докорами або глузуваннями звертавсь до церковного Бога, а заразом до свого приятеля на вість про понесену ним тяжку родинну утрату писав: «Вір глибоко, розумно!», та сердито насмівався з «паничів», які занадто легко, на його погляд росправлялися з релігійними фільософічними, історичними і національними питаннями («і ми не ми, і я не я»), і тоді як записував у свому щоденнику під днем Петра-Павла:
«Сьогодня святкуеться память двох найбільших вістни- ків любови і згоди. Великий празник в християнськім світі! А у нас кольосальне піянство з нагоди храму. Ой, святі, великі, верховні апостоли! Коли б ви знали, як ми закаляли, як скалічили проголошену вами просту прекрасну, світлу істину! Ви напророчили лжеучителів і ваше пророцтво справдилось. В святе імя ваше, так звані учителі вселенські побились наче пяні мужики на нікейськім вселенськім соборі. В імя ваше римські папи обертали кулею земною і в імя ваше засновували інквізіцію та жахливе автодафе. В ваше ж імя ми поклоняємось огидним суздальським ідолам і справляємо на честь вашу препогану вакханалію».
З иньших кирило-методіївців незвичайно інтересний для нашої теми твір дав Костомаров — провідник і авторитет Товариства в питаннях історичних, так як Шевченко на релігійнім підкладі розвивав головно мотиви соціяльного протесту. Костомаров зложив для товариства — для ширен- ня між інтелігенцією і народом, народню, чи національну біблію — «Книгу Битія Українського народу», що могла б, дій-
1 Досі найважнійше, що маємо до сеї справи, се студія Драгома- нова «Шевченко, українофіли і соціялізм», написана з такого власне досить упрощеного становища. Деякі влучні критичні замітки до неї подав А. Ніковський при київськім виданні 1914 р. (видавництва «Криниця»).
145
сно, здобути великий вплив на розвій і політичної і релігійної гадки,— тільки ж в стадії ще свого останнього редактування була захоплена урядом, так що ні одна копія її не пройшла здається між громадянство. Замовчано, забуто, і аж в пя- десятилітні роковини Шевченкової смерти, 1911 р., зявились перші докладнійші відомости про сей твір. їх зараз же цензура сконфісковала, і тільки 1918 р. опублікований він був в цілости й став загальним добром вже не знарядом агітації, чи релігійного або національного виховання, яким мав бути по замислу кирило-методіївців, а тільки історичним документом незвичайно цікавим для історії української релігійної думки. Але досі він з сього боку зовсім не розяс- нений, як і загалом мало простудіований, через тяжкі обставини українського наукового життя останних літ.
Не вияснено добре й обсяг власної праці Костомарова над сим твором, що носить його ім’я в останній редакції, і без сумніву богато прийняв в себе його поглядів, хоч нераз мабуть переходив і через кирило-митодіївське товариство при своїм формуванню (недавно висловлена була гадка, що весь революційний зміст сього твору походив від Шевченка). В паперах захоплених урядом знайшлися й власноручні начерки його зроблені Костомаровим, але досі не прочитані в цілости (письмо Костомарова дуже не читке). Через се не вияснене й инь- ше інтересне питаннє: що війшло до сього твору з польських джерел. В «Книзі Битія» є богато подібного з анальог'ічним твором Міцкевіча: «Книгами народу Польського і паломництва польського», написаними 1833 р. і тоді ж опублікованими. Костомаров на допитах оповідав, що йому колись на Волини попав до рук дуже подібний український твір під заг. «Подні- стрянка», і він старавсь дійти, чи був се взірець Міцкевічового твору, чи навпаки — перерібка з нього. Сі пояснення він кілька разів давав і міняв на допитах — можливо, що старавсь тим зменьшити свою участь в укладанню захопленої у нього «Книги Битія», і досі се питаннє лишається не проясненим.