— Одна з причин полягає в тому, татку, що якісь ідіоти намотують генератори послідовно, а їх треба намотувати паралельно. Ось побачиш, татку! Одного дня промисловості знадобиться така висока напруга і такі трансформатори, які зможе забезпечити лише змінний струм.

Ця доброзичлива суперечка тривала й далі, а Елізабет сиділа і слухала цю дійсно дивовижну молоду жінку, чиї знання та розуміння математики набагато перевищували знання та розуміння батька і чиє знання механіки взагалі було феноменальним. Принаймні в особі Нелл Александр мав споріднену душу; вона знала, яким ключиком можна добратися до його суті. Граніт і граніт. Згодом, подумала Елізабет, їхні доброзичливі суперечки переростуть у титанічні битви. Усе іще попереду.

Навівши свій пізній приїзд як виправдання, Александр відклав побачення з Анною на наступний ранок.

— Анна стривожена і невдоволена, — пояснила Елізабет Александру, коли проводила його до дитячої кімнати. — Вона хоче, щоб з нею була Джейд, а ми ж ніяк не можемо пояснити їй, чому Джейд не може з нею бути.

Вигляд меншої доньки шокував Александра. Він побачив давно забуту красу, нормальне обличчя, яке його уява під час відсутності встигла спотворити і перетворити на щось стигматичне, розпухлий живіт, що вибивався з-під широкого халата.

Але вона впізнала його, кілька разів повторила «тато», а потім знову почала завивати через те, що з нею не було Джейд. Коли Крильце Метелика спробувала заспокоїти її, Анна грубо відштовхнула няньку. Коли завивання та схлипування посилилися, Александр вийшов, не в змозі терпіти сильний сморід вагітної жінки, яка не слідкувала за собою і, у своєму теперішньому пригніченому стані, не дозволяла робити це іншим.

— Який жах, — мовив він у коридорі.

— Та отож.

— Коли приїздить молодий Вайлер?

— За три тижні. А тим часом сер Едвард потурбується про його пацієнтів у Сіднеї.

— Він привезе з собою акушерку?

— Ні, він каже, що з цим завданням прекрасно впорається Мінні Колінз.

— Я так розумію, що Анна не дозволяє Нелл підходити до себе.

Елізабет тяжко зітхнула.

— Так воно і є.

Перейми почалися в Анни через два дні, після того як наприкінці квітня прибув доктор Симон Вайлер; від початку й до кінця кожного нападу переймів вона верещала, несамовито борсалася і пручалася так сильно, що гінекологу довелося її зв’язати. Ані йому, ані Мінні Колінз не вдалося переконати бідолашну Анну в необхідності допомагати, заспокоїтися і виконувати накази. Усе, що знала Анна, — це що вона страждала від страшного болю, досі їй невідомого, і протестувала проти нього гучними, несамовитими і безперервними криками.

Коли перейми увійшли в останню стадію, доктор Вайлер удався до хлороформу і через двадцять хвилин видобув з дітородного каналу міцну й велику дівчинку. Її колір був рожевий та здоровий, легені — у прекрасному стані. Елізабет, яка теж допомагала, мимоволі посміхнулася появі цієї нової людинки, такої небажаної і, до цього моменту, непотрібної. Але крихітне немовлятко не було винувате в обставинах свого народження, і його не можна було за це карати.

Коли йому повідомили про успішне закінчення пологових мук Анни, її батько лише невдоволено буркнув.

— Як її назвати? — спитала Елізабет.

— Називай як хочеш, — коротко кинув Александр.

Елізабет придумала ім’я Марі-Ізабель, через дефіс, і це ім’я протрималося, лише поки Анна лежала напівпритомна і виснажена. Хоча такий стан продовжувався не більше шести годин: хоч яким би неадекватним не був розумовий потенціал Анни, вона була фізично сильною та мала прекрасне здоров’я. Ситуацію ускладнило те, що молоко у неї почало вироблятися у великій кількості.

— Дайте їй немовля, нехай його годує, — сказав доктор Вайлер акушерці.

— Але ж вона не знає, як це робити! — вжахнулася Мінні.

— Але ж треба спробувати, Мінні. Давай.

Відкинувши пелюшки з обличчя немовляти, Мінні подала згорточок Анні, яка лежала, підперта подушками. Спочатку Анна здивувалася, потім придивилася до зморщеного маленького личка і широко посміхнулася.

— Лялька! — скрикнула вона. — Лялька, лялька!

— Твоя рідна лялька, Анна, — сказав доктор Вайлер, кліпаючи від сліз. — Прикладіть Доллі[2] до грудей, Мінні.

Мінні розстебнула сорочку на шиї Анни, оголила їй одну грудь, потім підняла Анні руки і притиснула Анну й дитину одне до одного. Коли ротик немовляти знайшов сосок і присмоктався до нього, обличчя Анни змінилося.

— Лялька! — скрикнула вона. — Лялька! Моя лялька! Добре!

Отак уперше вона вимовила слово, що позначало абстрактне поняття.

Елізабет і Крильце Метелика, які стояли напоготові, дивилися одна на одну, не підозрюючи навіть, що плачуть. Тепер Анна забуде про Джейд, бо в неї є власна, рідна лялька і між ними утворився зв’язок.

Тому коли сер Александр Кінрос реєстрував народження своєї онучки в міській канцелярії, він записав її ім’я як Доллі Кінрос. У пункті для батька він записав: «С. О’Доннел».

— Здається, Бог карає мене байстрюками, — сказав він Рубі, коли зайшов до неї по дорозі додому. Потім помовчав, знизав плечима і саркастично додав: — Не кажучи вже про дівчат.

Рубі взяла до уваги слова, сказані Александром по приїзді, і стала худнути, але не дуже швидко; позбавлена дівчачої еластичності, її шкіра обвисла під підборіддям і під очима, які знову почали визирати з-за пампушок-щік. Але її груди залишилися такими ж пружкими та стоячими, як, власне, і сідниці, спокусливі, як завжди. «Доколи ці мої принади будуть в нормі, я зможу його утримати, — подумала Рубі. — Але мої менструації стають усе скупішими, а волосся тоншає й випадає. Мине небагато часу, і я стану старою шкапою».

— Розкажи мені: що ти робив за кордоном, куди їздив? — спитала Рубі після любовних утіх, які, здавалося, сподобалися Александру не менше, аніж раніше. — Перед від’їздом ти був іще більш скритний, аніж зазвичай.

Він сів у ліжку, обхопив коліна руками і сперся на них підборіддям.

— Я їздив на пошуки, — відповів Александр після довгої паузи. — На пошуки Онорії Браун.

— І твої пошуки увінчалися успіхом? — спитала вона, і в роті у неї раптом пересохло.

— Ні. Я сподівався, що, можливо, запліднив її і що вона народила мені сина на отій стоакровій фермі в Індіані. Але сьогоднішні власники придбали її у попередніх власників, а ті — ще в інших… І ніхто з них не пам’ятав Онорії Браун. Тож я найняв приватного детектива з пінкертонівської агенції і наказав йому знайти її. Новини наздогнали мене в Англії. Вона вийшла заміж за якогось чолов’ягу і перебралася до Чикаго 1866 року, і дітей на той час у неї не було. Опісля з’явилися діти, але 1879 року вона померла, і її чоловік-удівець оженився вдруге рік по тому. Її діти розбіглися хто куди — мабуть, тому що не вподобали своєї мачухи. Коли детектив запитав мене, чи треба розшукати її дітей, я сказав, що не треба, і заплатив йому за роботу.

— Ох, Александре! — зітхнула Рубі. Вона встала з ліжка і надягнула халат з рюшами. — А чим ти іще займався?

— Я про це вже доповів письмово раді директорів, Рубі.

— Міг би й мені розповісти. — Коли вона заговорила знову, голос у неї злегка затремтів. — Ти нічого не чув про Лі?

— А, звісно, чув. — Александр почав вдягатися. — Він гарненько влаштувався, між іншим: роз’їжджає з візитами до своїх колишніх шкільних друзів по різних азійських краях. Якось я планував завезти плем’я індійців з передгір’я Гімалаїв на шахту в Цейлоні, але Лі вклинився першим і відправив цю братію на розвідку діамантів у лісах неподалік. Син місцевого раджі дуже допоміг Лі в тому, що забезпечив йому підтримку батька у цій оборудці — звісно, не за просто так. А за половину прибутків, що саме по собі не так уже й погано. Після цього Лі подався до Англії і зустрівся там з Модлінґом в Англійському банку — я бачу, для цих британських закладів не існує такого поняття, як пенсійний вік. Модлінґу зараз майже стільки років, скільки самому банку. Тепер він — член правління завдяки його роботі з підприємством «Апокаліпсис Ентерпрайз». Як і я, Лі зацікавився новими сталевими лінкорами, а особливо — їхніми двигунами. Є такий чоловік на ім’я Парсонс, який розробляє новий тип парового двигуна. Він називає його турбіною.