Чому ж я вижила і вибилася в люди? Звідки я взяла сили, щоб вибратися з життєвої ями і стати кращою?

Мій брат Монті зґвалтував мене, коли мені було одинадцять, — може, це й на краще. Квітка зірвана, битва програна. Немає крові на простирадлах після шлюбної ночі — немає надії здобути собі респектабельного чоловіка. Чоловіки, які надумали одружитися, хочуть бути певними, що вони — перші. Присягаюся, що так само міркує й Александр Кінрос!

Чого я боялася, так це підхопити сифіліс. Усе життя він ходив навколо мене, ховався і підстерігав. Коли Монті взяв мене, він його ще не мав, але рік по тому в нього з’явилися на шкірі виразки. Я не стала чекати. Якщо мою квітку було зірвано, я втекла до Сіднея і знайшла собі старого багача, щоб він мене утримував. У нього не піднімався член, поки я його не посмокчу, — не надто приємне заняття, але надійний спосіб уникнути вагітності. Коли він помер, то залишив мені п’ять тисяч фунтів — як же ж побивалися його родичі, який ґвалт підняли! Сказали, що в гробу мене бачили і що я не отримаю ані гроша. Та коли я зачитала їм його листи і пригрозила, що зачитаю їх у суді, вони вирішили не судитися зі мною. Розплатилися як шовкові. Отак я насмоктала собі купу грошей.

Тож я повернулася до Гілл-Енда з грошима і започаткувала єдиний бізнес, який я знала, — бар та проституція. І невдовзі покохала Суня. Прекрасний чоловік. Знатного походження. Але так само хитрий, як і Александр. Однак він подарував мені безцінний подарунок — сина Лі. Мою дитинку, мою надію, моє майбутнє. І я ніколи не скажу йому, що по материній лінії його предками були невдахи каторжани. Завдяки Александру Кінросу Лі уникне плями на своїй репутації.

Чи здогадується Александр, що я його кохаю? Може. А може, й ні. Можливо, він колись покохає мене. Але є одна добра річ у наших стосунках — на шлюб ніхто з нас не розраховує. Якби ми побралися, він спробував би підкорити мене своїй волі, а я б не стала коритися. Мені вже шкода його майбутню дружину, але водночас я вже ненавиджу її за те, що вона забере його у мене.

Золота жила. Він присягається, що вона там є, присягається, що сьогоднішня виплата — то лише вершечок золотого айсберга, який пливе мені назустріч. Чи вірю я йому? Чи вірю я в нього? Так, тисяча разів „так“! Тому я зроблю, як він бажає: збудую в Кінросі готель з вишуканої цегли і стану шанованою дамою».

Підвівшись з-за туалетного столика, вона пішла вниз на вечерю, поколихуючи масивним шлейфом своєї спідниці.

— У Літгоу роблять прекрасну цеглу, — сказав за вечерею Александр. — Її можуть доставляти звідти на возах, запряжених буйволами. До того часу, коли скінчиться будівництво готелю «Кінрос», у місті вже буде водогін, вода у якому рухатиметься силою власного тяжіння, витікаючи з водосховища. Каналізаційну мережу, напевне, також буде закінчено. Я знайшов ідеальне місце для зрошуваних полів. Бачить Бог, тут удосталь китайців, щоб ці поля давали гарні врожаї. Завдяки очищеним людським відходам — а саме вони використовуватимуться для зрошення — овочі на цих полях будуть украй дешевими. До того ж ці поля знаходитимуться з підвітряного боку міста, і тому вітри здуватимуть геть неприємний запах.

«Він розпатякуватиме про свій бісів Кінрос, аж поки півні не заспівають, — подумала Рубі. — Не жага золота рухає ним, а те, що за допомогою цього золота можна зробити».

Александр вийшов на основну жилу в лютому 1874 року. А за три місяці до цього він почав заглиблюватися у скелю, ретельно слідкуючи, щоб тунель не вийшов за межі його території. Він сам розробляв вузенький отвір заввишки з людський зріст, сам виконував вибухові роботи, сам робив кріпи, сам робив підкопи. Єдиними його помічниками були порохові шашки, підпорки завдовжки в кілька футів та лопата, якою він відкидав роздроблене вибухом камінюччя.

Заглибившись на п’ятдесят футів у підніжжя гори, він натрапив на кварцову жилу в глухому кінці свого тунелю. Сталося це після малопотужного вибуху, що пролунав якось слабко, приглушено. Ця жила, маючи два фути завширшки, піднімалася догори ліворуч і повільно спускалася вниз праворуч. Просіюючи уламки при тусклому світлі гасової лампи, він знайшов у них самородки вперемішку зі сланцями та кварцом. То було справжнісіньке Ельдорадо! У якому ж напрямку копати? Швидко взявшись за роботу, Александр почав відгрібати убік пусту породу. А потім взяв шматок кварцу, вийшов, похитуючись, на яскраве денне світло — і зачудовано уставився на те, що тримав у руці. Боже Всемогутній! Шматок наполовину складався з чистого золота!

Потім він посміхнувся і звів погляд на гору; коліна у нього злегка тремтіли від утоми. Жила йде як угору, так і вниз, подумав він. Вона йде далеко вглиб гори. Це може бути лише одна з кільканадцяти жил — гора Кінрос буквально напхана золотом. Байстрюк, народжений від невідомого батька, скоро матиме таку силу та владу у цій країні, що зможе оптом скупати та продавати урядовців та цілі уряди. Посмішка згасла; Александр заплакав.

А коли сльози висохли, він поглянув на південний схід, у напрямку Кінрос-тауна, який не помре, ні. Він стане як Гульґонґ — з мощеними вулицями, з імпозантними будівлями. Опера? А чому б ні? Це буде прекрасне місто, над яким вивищуватиметься гора з чистого золота! Його сини та сини його синів з гордістю нестимуть ім’я Кінрос.

Наступного дня він зібрав разом Сунь Чжоу, Чарльза Дьюї та Рубі Костеван, щоб продемонструвати їм свою знахідку.

— Це просто апокаліптично! — скрикнув Чарльз, і його очі округлилися від здивування. — Мабуть, саме тут Господь залишив гроші для перебудови світу після того, як він його знищить! Заради всього сущого, Александре! Це схоже на пиріг з ізюмом! На Транкі-Крик золото розпорошене у кварці так дрібно, що його там майже не видно, а тут, здається, золота більше, аніж кварцу!

— Апокаліпсис, кажете? — задумливо мовив Александр. — Що ж, гарна назва для цього місця і для нашої справи. Копальня «Апокаліпсис», підприємство «Апокаліпсис». Дякую, Чарльзе.

— Я — партнер? — занепокоєно спитав Чарльз.

— Якби ти не був партнером, я б тебе не позвав.

— Скільки грошей тобі потрібно?

— Для початку — основний фонд завбільшки принаймні сто тисяч фунтів, по десять тисяч за акцію. Я маю намір купити сім акцій, щоб зберегти контроль над компанією, але якщо хтось із вас забажає купити дві акції, то це просто збільшить наш капітал. Партнерство обмежується нами чотирма, пропорційно кількості акцій, якими кожен з нас володітиме.

— Я був би радий бачити тебе керівником, навіть якщо ти не будеш основним тримачем акцій, — сказав Чарльз. — Я куплю дві акції.

— І я теж придбаю дві акції, — зголосився Сунь, і ніздрі його радісно затрепетали.

— А мені — одна акція, — сказала Рубі.

— Ні, для тебе — дві акції. Одну придбаєш ти, а друга — для Лі, ти будеш нею розпоряджатися, поки він не досягне повноліття.

— Ні, Александре! — Рубі вхопилася за серце, надто вражена, щоб розсердитися. — Не треба бути таким щедрим!

— Я хочу бути таким, як я хочу. — Він повернувся і вивів усіх на сліпуче сонце, а потім сказав, звертаючись до Рубі: — Я маю передчуття стосовно твого сина. Що йому відведена роль у підприємстві «Апокаліпсис». Чарльзе, дякую за вдалу назву. Це не подарунок, моя люба. Це — капіталовкладення.

— А навіщо нам так багато основного капіталу? — спитався Чарльз, швидко прикинувши, як йому зібрати двадцять тисяч фунтів.

— Тому що копальня «Апокаліпсис» буде експлуатуватися з абсолютним професіоналізмом від самого початку. Тут знадобляться шахтарі, підривники, теслі, млинарі — принаймні сто найманих працівників, до того ж найнятих за гарну платню, — пояснив Александр, походжаючи туди-сюди. — Я не маю ані найменшого бажання стати мішенню нападок зловмисників, які спеціалізуються на тому, що сіють невдоволення серед робітників. Мені потрібні кільканадцять потужних подрібнювачів, десяток дробарок, а також достатня кількість ртуті, щоб упоратися з обсягом золота, яке видобуватиметься. У Літгоу багато вугілля, але звивистий підйом робить його транспортування до Сіднея таким дорогим, що його видобувники не можуть конкурувати з північними або південними родовищами вугілля. Ми негайно ж розпочнемо будівництво приватної залізниці зі стандартною колією від Літгоу до Кінроса. Чому, спитаєте ви? А тому, що придбаємо вугільну шахту біля Літгоу і возитимемо звідти наше власне вугілля. Спалення деревини — непотрібне марнотратство. Таким чином ми матимемо газ для освітлення міста, вугілля для парових двигунів та кокс для сепараційних реторт. Ми більше не користуватимемося чорним порохом: я невдовзі привезу нове шведське чудо під назвою «динаміт».