— Може, почнемо, Ашот-джан?

Ашот прочинив двері печери:

— Е, хлопче, надворі ще ніч!

— Яка там ніч! Он куріпчин півень уже два рази проспівав!.. Асо, вийди надвір, подивись по зірках — чи не час?..

Асо, зіщулившись, вийшов і тут же повернувся.

— Вранішня зірка ще не зійшла, — оголосив він.

— Ох, наївний пастух! Не може навіть збрехати для такого випадку! — почухав потилицю Гагік.

Але кому хотілося зважати на зірки, коли від вогнища тягнуло приємним запахом хашу, аж голова паморочилась? Навіть байдужий останнім часом Саркіс і той жадібно поглядав на горщик.

— Добре, почнемо. І їжте досхочу. Ми підемо шукати звіра, і невідомо, коли повернемось, — сказав Ашот.

— А можна не йти? — невпевнено запитав Саркіс. — Хто знає, що може статися!

— Не можна! Не знайшовши барса живим або мертвим, ми не можемо спокійно жити. Хіба це не ясно?

Якби не було тут дівчини, Асо й Гагік, можливо, заперечували б, а так довелося погодитись.

Коли, нарешті, розвиднілось і з-за гір виглянуло сонце, Ашот узяв свою зброю і патетичним тоном сказав:

— Ходімо, всі ходімо!.. Ми повинні повернутися в село з шкурою барса!

Підбадьорені цією перспективою, хлопці озброїлись усім, що В них було — списами, дрючками, кам’яними молотками, сокирою — і вийшли з печери.

Колону замикали Шушик і Саркіс, і не можна сказати, щоб у їхніх серцях не було страху. Чому ж цього разу Ашот не запропонував їм лишитися дома? «Може, хоче і нас навчити бути сміливими», — подумала Шушик.

Гагік крокував хоробро, як півень, що виходить на бійку. Всі зрозуміли, що він підбадьорює себе. А сам Гагік думав: «Треба ж хоч раз і мені бути першим!.. Справа честі!» І, обганяючи товаришів, ще й покрикував на них:

— Чого ви так позгиналися? Сміливіше йдіть за мною.

Шушик здивовано й запитливо дивилася на нього. Чи це той Гагік?.. Дівчина часто лишалась у печері біля вогнища і не помітила, як, зустрічаючись з небезпекою, хлопець поступово загартувався й змужнів.

Так полонені Барсової ущелини спустилися до виноградника і тут зупинились: на снігу виднілися сліди. барса, що вели до скель.

Усі мовчали, всім було страшно.

— Давайте спочатку потренуємося в киданні списа. Можливо, знадобиться, — запропонував Ашот.

— Значить, ви будете битися з барсом? — злякано прошепотіла Шушик. — Чому ж Ашот казав, що звір уже мертвий?

— Та він, мабуть, здох, — сказав Ашот. — Бачиш сліди крові на снігу? Але… хтозна? Починаймо. Хай нашою мішенню буде отой камінь. Кидатимемо з п’ятнадцяти кроків.

Він саме приготувався метнути свого списа, коли Гагік схопив його за руку:

— Ех ти, голова! Гострий кінець списа затупиться!

— Ой, правильно! Ну, а яку ж іншу ціль вибрати?

— У снігову бабу… Ні, навіщо! У снігового барса.

— Оце розумно!

За кілька хвилин хлопці зліпили з снігу якесь чотириноге, швидше схоже на барана, ніж на барса, чудовисько, і почали кидати в нього списи.

От так штука!.. З п’яти кидків тільки одне влучання. Такого сумного результату ніхто не чекав.

— Вище, Гагік, вище! Кидай так, щоб спис у повітрі робив дугу, тоді влучиш у ціль. А в тебе він пролітає над ціллю, — повчав товариша Ашот.

Асо мовчав, нікому не робив зауважень, хоч кидав найкраще, дуже влучно. Ну, та йому не звикати: завжди палицями й каміннями жбурляв у кіз.

Шушик спостерігала, як точно влучав Асо, і мовчки милувалась хлопцем. Вона знала, що Ашоту неприємна будь-яка перевага Асо над ним.

А втім, потренувавшись, Ашот навчився добре кидати. Через півгодини його спис, хоч і не щоразу, але все-таки влучав у «барса». Щодо Гагіка й Саркіса, то вони так і не досягли якихось успіхів, і коли зрідка й влучали в ціль, то удари їхні були дуже слабкі — спис навіть не протикав снігової товщі.

Проте Гагіка ця обставина зовсім не бентежила. Він весело метушився. Останніми днями хлопець помітно округлився від достатку їжі, його очі знову заблищали; хлопцеві хотілося бігати й скакати, як молодому лошаті!

— Ашот, я просто з жиру дурію! Кидай списа, давай поборемось…

— Іншим разом! Ходімо!..

Кров’яними слідами слідопити обережно спустилися вниз і дійшли до нижнього краю стрімких скель, що замикали ущелину. Звідси сліди вели праворуч до печери, круглий вхід якої був прикритий гілками шипшини. На колючих гілках зависло пасмо шерсті; барс, очевидно, проліз всередину.

Мандрівники зупинились і несміливо глянули на свого ватажка. Чекали, що він скаже. Товариші не сумнівалися в його відважності й винахідливості, але чорна паща печери і таємнича тиша навколо наводили на них жах.

За знаком Ашота всі поклали головешки на гілки шипшини, яка разом з покладеним на неї сушняком загорілась і почала диміти.

— Одійдіть далі від входу, — знаком розпорядився Ашот, а сам з сокирою став збоку біля отвору, наче вбивця, що підстерігає свою жертву.

Розрахунок Ашота був простий. Не витримавши диму, звір повинен буде вийти з свого лігва або задихнутися в ньому.

Шушик заховалася за виступом скелі і тремтячи стояла з головешкою в руках, а Саркіс з кам’яним молотком на плечі причаївся трохи далі від неї. У хлопця так смикалась велика кругла голова, наче його трясла лихоманка. А Гагік усе ще бадьорився, підморгував товаришам, вдавано посміхався. Ашот, хоч і побоювався, зовні був, як і належало ватажкові, спокійний і стриманий.

Припавши до скелі зліва і справа від входу в печеру, юні герої напружено чекали. Дим клубами тягло в печеру, але звідти не було чути жодного звуку.

Поступово всі заспокоїлись, напружений стан минув. Почало згасати й вогнище.

— Значить, здох, — оголосив Ашот. — З печери ж він не виходив.

— А що б він нам міг зробити? — хоробрився Гагік. — Нічогісінько! Може, піти туди й здерти з нього шкуру?

Ашот добродушно посміхнувся. Коли б не було Шушик, він сказав би цьому хороброму Назарові…

А хоробрий Назар всунув у дірку печери свою палицю, постукав нею об стіни і крикнув:

— Ей, ти! Виходь, я по твою душу прийшов!..

Підбадьорені вигуками Гагіка, Шушик і Саркіс вийшли з своєї схованки.

— Асо, наламай гілля! — крикнув Ашот.

Через кілька хвилин мандрівники з палаючими гілками ялинки в руках зайшли в печеру.

— Ідіть, не бійтесь, — заохочував товаришів Ашот. — Вогню жоден звір не витримає.

Вузький хід печери вів у коридор, який круто піднімався вгору. Він то розширювався, утворюючи просторі камери, то звужувався так, що хлопці ледве пролазили.

Подекуди хід розгалужувався, і частина відгалужень закінчувалась тупиками. На долівці й серед каміння то тут, то там жовтіли смужки глини, а з стелі звисали вапнякові утворення — сталактити.

По всій печері, в бокових розгалуженнях і особливо в западинах стіни, валялись кістки різних тварин.

З першої камери, де кісток було найбільше, боковий хід вів кудись вглибину, але проникнути туди наші герої не могли — він був занадто вузький.

Коли Ашот освітив смолоскипом середину цього грота, всі остовпіли від здивування і страху: скільки тут білих кісток, черепів великих і малих тварин, гіллястих рогів, голів таких тварин, що давно вимерли. Що це? Кладовище тварин?..

Та ось гілки ялинки зашипіли й погасли, мандрівники опинились у темряві. Лише десь далеко ззаду було видно тьмяну смужку світла, що пробивалося крізь вхідний отвір.

Настала гнітюча тиша.

— Повернемось, — сказав Ашот.

Навпомацки вони якось вибралися з печери, і Ашот зараз же послав Асо по скіпки із смолистого коріння ялини — колись хлопці приготували їх, щоб освітлювати свою печеру.

Незабаром Асо приніс оберемок скіпок, і Ашот почав зв’язувати їх по дві й по три, щоб краще горіли. Саме тоді з-за високого каменя висунулась голова Гагіка. Чекаючи, поки повернеться Асо, хлопець вирішив пошукати в кущах ягоди.

— Асо, поглянь, що я знайшов! — покликав він пастуха, показуючи гілку, що зігнулася від важких ягід горобини.

Асо підійшов до Гагіка. Поки Ашот готував смолоскипи, Саркіс наважився ще раз спробувати відговорити товариша від небезпечного діла.