Асо навмання йшов уперед, і ось, нарешті, крихітна, ще мокра тваринка опинилася в його руках.
— Брру, бру, бу… — м’яко, наче колискову пісеньку, наспівував пастух новонародженому і зігрівав його коло своїх грудей.
Скоро можна було бачити таку картину. Під скелею, на стежці, горіло вогнище, від якого повільно клубочився дим. Біля вогню сидів Асо, обнімаючи маленьке біленьке, з чорною мордочкою ягня, а поряд мирно стояла Чорнуха і лизала своє малятко. Правда, від кожного руху Асо вівця здригалась і злякано відстрибувала назад. Та хіба вона могла покинути ягня? І хіба могла Чорнуха не довіряти людині, яка так ніжно пестила й зігрівала її дитя?
Асо поставив перед Чорнухою воду в глечику. Вівця, яка щойно окотилася, почала жадібно пити. Напившись, вона вихопила у хлопця з рук пучок трави, з’їла і підвела голову, щоб її погладили. Так потроху в ній оживали колишні звички, відновлювалась втрачена приязнь до людей.
— Дай-но я тебе видою, Чорнухо, шкода мені твого ягняти, — умовляв її Асо.
Але цього, вівця не захотіла: не зовсім ще довіряла. Адже своїх дітей їй доводилося захищати їв боротьбі. Правда, тут, в ущелині, вона не зустрічала найзапеклішого ворога овечого роду — вовка. Зате часом з-за гребеня гори до неї долинав і турбував її незнайомий запах і страшний рев. Очевидно, це було тоді, коли сюди приходив барс. Щоосени в Барсовій ущелині поселявся ведмідь. Але його Чорнуха не дуже боялась. Вона бачила, що звір весь час проводив під деревами, збираючи падалки.
Найбільше лякали її орли. Мовчки, нерухомо сиділи вони на камінні, вичікуючи, коли ягня одійде від матері. Ло, ло, ло, ло…
Ніжно й журливо звучала сопілка Асо, тривога поступово покидала тварину, вона заспокоювалась.
Умовляннями й ласкою Асо зумів привернути до себе Чорнуху. Він підніс до її дійок ягня, і те почало ссати, швидко крутячи хвостиком.
Коли ягнятко наїлося, Асо перев’язав новонародженому пупок і замість креоліну припалив його попелом, щоб ніяка зараза не пристала.
З ягням на руках хлопець почав повільно спускатися вниз.
Витягнувши вперед голову, Чорнуха йшла за ним. Іноді вона мекала і оглядалась. Почуття її роздвоїлися. Старші ягнята здивовано дивились услід, не розуміючи, чому мати кидає їх і покірно йде за якоюсь незнайомою і підозрілою істотою. Проте й вони обережно, тримаючись якнайдалі від матері, все-таки пішли тією ж стежкою, що вела в ущелину.
З краю стежки, там, де вона починала спускатися вниз, ягнята побачили, як мати зупинилась перед якоюсь печерою. Тут вона оглянулася, замекала — чи то кликала їх за собою, чи то прощалась — і слідом за людиною ступила всередину…
Висунувши голову з-за скелі, сумним поглядом проводжали її молодий баран і вівця.
Коли Асо ввійшов у печеру, там нікого не було. Незабаром повернулась Шушик. Дівчина вражено зупинилася на порозі.
— Ой, яке ж ти хороше! — радісно закричала вона, побачивши ягнятко.
Чорнуха злякано підхопилася з місця, підбігла до ягняти й стала над ним. Так роблять вівці-матері, побачивши орла.
— Тихше, Шушик, не лякай… Давай приготуємо для маленького м’яке місце.
Незабаром зручне гніздо з моху й сухої трави було готове, і в нього поклали ягнятко. Мати, спершу дуже стурбована, нарешті начебто все зрозуміла й заспокоїлась. Вона, здається, була задоволена: адже тепер її дитині не загрожував ні холод, ні ворог.
— Зараз, хушке, я почастую тебе чимось таким, чого ти, мабуть, ніколи в житті не їла. На, добре вимий. — І Асо простягнув Шушик тонкий, прозорий баранячий міхур, який він приніс з Вівчарні.
Дівчина старанно помила цей міхур.
— Ну, а тепер стань на коліна й тримай, поки я надою.
Чорнуха спочатку дуже неохоче дозволила Асо подоїти себе. Але вим’я її було повне молока, і, звільняючись від нього, вівця відчувала приємне полегшення.
— Ти нічого ягняті не залишив…
— Це молозиво — перше молоко. Ягняті його багато не дають, може захворіти, — пояснив пастух, показуючи дівчині важку жовтувату масу в міхурі. — Поглянь тепер, що я робитиму.
— Ой, — злякалася Шушик, — згорить, і виллється молоко!
— Ні, воно вже скисло, затверділо, як сир, — посміхаючись заспокоїв дівчину Асо.
Якийсь час вони сиділи мовчки, дивились на вогонь.
— Асо, скільки років твоїй маленькій племінниці? — порушила мовчання Шушик.
— Адлаї?.. Їй уже два роки, — відповів Асо з теплом у голосі.
— Вона тепер бігає за вівцями з лозинкою в руках і, напевно, запитує в мами: «Де ж наш Асо?», — сказала Шушик і пошкодувала: на очах у хлопця виступили сльози.
— Так, я за нею дуже скучив… Коли б ти знала, яка вона мила дівчинка!.. Уже тепер візьме голову вівці й каже мамі: «Дій, дій». Хорошою дояркою буде. «Хорошою дояркою буде» — це найвища похвала в устах курда.
— Підійде до матері: «Мамо, змішай молоко з мацуном[27], погодуй мене». Змішають, дадуть. А вона: «А тепер відділіи мацун від молока, не хочу змішане».
Шушик беззвучно сміялась. Вони знову задумались, дивлячись на вогонь. І знову дівчина запитала:
— А чого це ви так її назвали — Адлаї? У курдів, здається, такого імені нема.
— Нема, — підтвердив Асо. — Це ім’я нове. «Адлаї» означає «мир». Зараз багато курдів на Алагезі називає так своїх дочок.
— Хороше ім’я. Красиве, розумне, — ствердила Шушик і подивилась на вогонь. «Чи не час?..» — хотіла запитати, але стрималась. Незручно… Не така вже вона ненажера, як Гагік…
Але Асо й без того розумів її стан: хто може спокійно всидіти біля вогню, коли там достигає така смачна їжа?
— А як ви потрапили в наше село, Асо? Я давно хотіла тебе запитати.
— Ми втекли сюди з вірменами з підніжжя Арарату. Ми — курди-єзіди, а є ще курди-мусульмани. Турки підняли курдів-мусульман проти вірменів, а наші діди заступились — адже ми завжди з вірменами по-братському жили. Ну, турецькі паші почали бити і вірменів, і нас. І тоді ми разом втекли. Перейшли Араз[28], і тут нас російські війська взяли під свій захист. Так ми врятувалися від турецьких ятаганів. Сам я, звичайно, нічого цього не бачив. Про все це розповів мені батько. Тепер наші курди побраталися з вірменами, працюють на фермах. До нас добре ставляться. Незабаром я буду вчитись у вірменській школі.
— Ти вже добре розмовляєш по-вірменському, і вчитися неважко буде, — сказала Шушик. — Я тобі допоможу, хочеш?..
— А чому б ні! Я так хочу вчитись! І старатимусь, — відповів Асо, на знак згоди доторкуючись рукою до правого ока. Хлопцеві хотілося ще сказати, що він дуже вдячний Шушик за її тепле ставлення до нього, але посоромився…
— Вважатиму це своїм обов’язком, — і Шушик теж доторкнулась рукою до ока. — Ну як, по-курдському чи по-вірменському вийшло?
— По-курдському, — посміхнувся Асо. — Ну, мабуть, уже час, — хлопець поворушив палпчкою у вогнищі і витягнув обсмалений, аж коричневий, міхур.
— Хіба це можна їсти? Самісінький попіл, сажа! — відсунулась Шушик.
Асо добродушно посміхнувся.
— Хто ж їсть у такому вигляді! Почекай, я зараз приготую. Побачиш, що це таке. Дай-но зошита!..
Він зняв шкірку з міхура, поклав на зошит схожу на облуплене яйце масу й розрізав її на дві частини.
— А тепер їж. Ми це називаємо «сулуг» і завжди готуємо на пасовиську. Покуштуй! Хіба може бути щось смачніше?
І справді, чудовою була ця проста їжа пастухів. Шушик охоче з’їла б усе до крихти, якби їй не було соромно…
— Чого ж ти, Асо? їж!.. — умовляла вона пастуха.
— Е, я стільки його їв… Навесні ми щодня робимо сулуг… Їж, їж сама.
І, щоб дівчина не соромилась, Асо вийшов з печери, ніби для того, щоб нарізати лози.
Але Шушик не могла думати тільки про себе. Вона розділила молозиво на п’ять рівних частин, посолила свою і з’їла.