Прикипівши до своїх місць і затамувавши подих, Асо й Гагік стежили за кожним кроком Ашота. Недалеко він одійшов, коли трапилось те, чого так боялися. Палиця, здалося Ашотоіві, у щось вперлася, та коли він став на це місце, нога провалилась. Під снігом була порожнеча; видно, карниз тут обривався.
Хлопець не втримався і впав обличчям у сніг. Першою скотилася вниз палиця, а слідом за нею посунувся по краю скелі й Ашот. Він повис, ухопившись за якийсь виступ, і, здавалось, от-от зірветься в прірву.
— Тримайся, тримайся! — перелякано крикнув Гагік і побіг уперед. Ашот і сам розумів, що може статись, якщо він випустить камінь, за який тримався. «Коли б тільки камінь не відірвався», — холонучи думав хлопець.
Асо побачив, як у Гагіка тремтять ноги і цокотять від хвилювання зуби, і зрозумів, що в такому стані той може все зіпсувати. І звідки тільки з’явилися в пастуха тоді спокій і витримка?..
— Пусти, я піду вперед! — сказав Асо і обережно, наче дика коза, оббіг Гагіка, нахилився й схопив Ашота за плече.
Тут наспів і Гагік. Він ухопився за друге плече Ашота, хоч і досі страшенно тремтів.
— Чекай, Ашот, не ворушись, а то й нас потягнеш за собою, — зовні спокійно командував Асо. — Ну, Гагік, міцніше упрись ногою в скелю. Уперся? Тепер давай тягти разом. Раз… два… Тягни!.. Тягни!..
— Сядьмо, а то на радощах попадаймо вниз, — першим опам’ятався Гагік.
Хлопці повідали і довго мовчали, прислухаючись, як б’ються їх схвильовані серця.
Поступово друзі заспокоїлись. Але перед очима Гагіка все ще стояла недавня страшна картина.
— Ну, ви повертайтесь, а я все-таки піду, — вперто сказав Ашот, підводячись.
Переляканий Гагік схопив його за руку.
— Хоч ти й головний серед нас, але цього разу нам підкоришся, — твердо заявив він. — Не пустимо.
Ашот розгублено зупинився. Свобода була за двадцять кроків звідси. А позаду — зима, холодна, голодна зима. Неминуча загибель…
Ні, хоч рачки, але він все-таки пролізе ці двадцять кроків!
Проте нещодавно пережитий смертельний страх змусив Ашота підкоритися волі товаришів.
Протоптаною стежкою хлопці повертались у Барсову ущелину. Хурделиця дужчала, вітер загрожував скинути їх у провалля…
Хлопці добралися до тунелю. Тут було вже повно снігу, а вітер намітав його й намітав…
— Ну, поки глюкоза струмує в наших жилах, сміливіше проходьте через тунель, — підбадьорював Гагік товаришів. — Не бійтесь, я йду слідом за вами!..
Та боротьба з стихією виявилась нелегкою. Мов кроти, пробиралися хлопці вперед, розгрібаючи руками сніг. Нарешті вийшли з тунелю, але просуватися далі стало неможливо: надворі стемніло, стежки не було видно. Тільки хурделиця завивала у печерах.
Праворуч від стежки в скелі чорніла западина.
— Переночуємо тут, — запропонував Ашот. Це була та сама западина, де вони провели свою першу ніч в ущелині.
Хлопці сяк-так влізли туди і, притулившись один до одного, просиділи тремтячи до ранку. Вони знали, що, поки йде сніг, замерзнути не можна. Адже в цей час земля ніби вкрита ковдрою з хмар. Холод з світового простору не прорветься крізь них.
Звичайно, доля наших героїв цієї ночі була дуже незавидна, проте вони не втрачали надії, тим більше, що не вперше проводили так ніч. А той, хто побував під градом, дощу не боїться.
Часом, коли завірюха трохи вщухала, знизу, з ущелини, долинали тривожні вигуки Саркіса:
— Ашот, Гагік, де ви?..
— Ми тут, тут! — кричав щосили Ашот.
— Ідіть, чого ви не йдете?.. — долинав голос Саркіса.
— Дорогу замело! Спіть!.. Спіть, ми прийдемо завтра! Спіть спокійно!..
Жахливою була ця снігова буряна ніч. Сніг падав не перестаючи. Він засипав усі щілини, западини. Як же можна було просуватись серед скель тією стежкою, по якій і в гарну погоду не без жаху ступав навіть відомий мисливець Арам?
Стомлені й голодні, Ашот, Гагік і Асо насилу розчистили стежку і спустились, нарешті, в ущелину, де їх чекав Саркіс. Хлопець мало не плакав, що сили не дозволили йому протоптати доріжку товаришам і принести їжу.
А Шушик аж охрипла, так кричала хлопцям, щоб вони не поспішали, спускались обережно. Дівчина починала плакати від однієї тільки думки, що хто-небудь з них може посковзнутись і скотитися з скелі.
Тривожний це був день, сповнений великих переживань і хвилювань.
— Ну, як ви? — співчутливо запитував у товаришів Саркіс. — Ми всю ніч не могли заснути…
— Живі, але почуваємо себе поганенько, — кволо посміхнувся Ашот. У нього нила спина, ламало кістки, боліла голова. Не краще почували себе і його товариші. У Гагіка кололо їв боці, і він важко дихав, а в Асо заклякли ноги від холоду.
— Але це дурниці! Нагріємось — усе минеться, — втішав Ашот. — А як ти почуваєш себе, Шушик?
— Непогано… А де ти розпанахав штани?..
Набиваючи рот виноградом, який сьогодні здавався особливо смачним, Гагік вирішив перебити розмову Ашота з Саркісом.
— Добре, що стежку знов засипало, — сказав він. — Уяви собі, Саркіс, що ми знайшли будинок, і не звичайний, а справжній палац! З дверима, вікном… Чудово можна перезимувати!.. І в цьому палаці повнісінько літаючих шашликів. А наш розумний Ашот хоче відмовитись від усього цього і вирушати в село. Ні, я такої дурниці не зроблю. Я покину цю ущелину тільки тоді, коли з’їм останнього кажана.
— Правда, Ашот?.. Дім у нас є?.. — нічого не розумів Саркіс.
— Звісно, є. Перезимуємо, не бійтесь…
Розділ двадцятий
Про те, як полонені Барсової ущелини провели перший день зими
Отже, юні мандрівники потрапили ще в більшу біду і цього разу остаточно лишилися замурованими в Барсовій ущелині. Всі сподівання на повернення додому розбила одна ніч. Тепер до весни вони мали жити в полоні. Чекати звідкілясь допомоги не можна: кому спаде на думку шукати їх у цій забутій людьми ущелині?
Проте наші герої не почували себе такими пригніченими, як раніше. Тоді страх і безнадійність охопили їх раптово, та й самі вони були мало пристосовані до нових умов життя. Мандрівники зазнали багатьох злигоднів у цій ущелині, але всі лишилися живі, здорові, навіть змужніли й загартувалися. Тепер можна було сміливо дивитись у вічі морозній зимі! Вони мали великий досвід у боротьбі з природою, звикли до суворого життя, до холоду й знегод. І якщо досі Барсова ущелина не зламала їхньої волі до перемоги, то тепер вони й поготів витримають.
Про все це сказав своїм друзям Ашот. І сказав твердо, ясно.
— Нам треба приготуватись провести тут зиму, — вів далі він. — Для цього насамперед потрібна витримка й воля. Коли буде воля, знайдеться й їжа. Зараз у нас є виноград. Знайдемо ще щось. Що саме-не знаю, але знайдемо! Завтра перейдемо в нове житло…
— Уточни: в зимове житло, бо поки що ми на дачі, — сказав Гагік.
Житло господаря виноградника набуло в очах зимівників особливої цінності — від нього, можна сказати, сьогодні дуже багато залежало. Адже там могли залишитися якісь, хоч примітивні, домашні речі, знаряддя, посуд та інше…
Взявши в оберемок смолистих ялинових гілок для скіпок, Ашот вийшов з печери. За ним рушили Асо і Гагік.
Розмахуючи головешками, хлопці спустилися в ущелину, дістались до кам’яних сходів і незабаром уже піднімалися в печеру. З’єднавши докупи головешки й роздмухавши їх, вони добре освітили печеру. Перше, що впало їм у очі, був закурений мідний казанок.
— Ось у чому готував собі їжу господар саду. А це — його тарілка. — Ашот підняв глиняну миску, що лежала в кутку.
Казанок! Миска! Невимовна радість охопила хлопців. Тепер у них є в чому і сніг розтоплювати і обід варити.