— Гаразд, — погодився Ашот, — ходімо попрацюємо, сонце ще високо.

Коли хлопці прийшли до Диявольської стежки, широке обличчя Ашота засяяло самозадоволеною посмішкою.

— Ось бачите, — сказав він, — наша праця не пропала марно. Ми відкрили шлях козам, а вони врятують нас од звіра… — І показав на сліди, залишені козами в глибокому снігу.

— Ходімо швидше, Ашот! Подивимось, чи не відкрили вони нам дорогу? — зрадів Гагік.

Хлопці пройшли далі по стежці. Там, де ще лежав сніг, сліди кіз обривались. Попереду вкритий снігом схил був гладенький, як дзеркало. Внизу зяяло провалля, вгорі була скеля. Дивно… Не з неба ж упали ці кози!..

Звичне око Ашота помітило, що в одному місці на розчищену частину стежки зверху скотився сніг. Значить, кози спустилися з скелі! Ашот уважно оглянув її виступи і радісно вигукнув:

— Зверху прийшли!.. Ну й чорти! З виступу на виступ перескакували. Оце риск!.. Хіба вовк зміг би спуститися по такому урвищу?..

— А чи не спробувати нам цей шлях? — запитав Гагік. Притулившись до скелі, він виставив уперед своє худеньке плече. — Ану, Ашот, стань на мене, спробуємо… Ні, ні, ти важкуватий… Асо, лізь краще ти.

Асо став на плечі Гагіку, схопився рукою за виступ, підтягнувся, вперся ногами і опинився на карнизі посередині скелі.

— Тут є сліди кіз! — крикнув він зверху.

— Простягни руку, чи не дістанеш до верхівки скелі?

— Ні, до верхівки не дістану. Але якщо хтось мене підтримає внизу, тоді, може, й дотягнусь до верхнього ріжка…

Але Асо й сам ледве тримався на цьому кінчику скелі. Хто ж наважився б підставити йому свою спину?.. А коли б і підставив, то тільки б у Асо затремтіли ноги — як обидва втратили б рівновагу.

— Злазь, злазь! — крикнув йому Ашот.

І хлопці знову взялися за лопати. Коли дійшли до тунелю, який наполовину був очищений від снігу, Гагік ще швидше почав викидати сніг у провалля.

— Сонечко моє, Ашот. Виноград у моєму животі став уже вином. Це воно й працює за мене, — жартував Гагік.

Попрацювавши до самих сутінків, хлопці вийшли на другий кінець тунелю.

— Завтра надвечір будемо на кінці стежки…

— А післязавтра вдень вийдемо з ущелини! Умерти б мені за твої сльози, мамочко!.. Потерпи, поки твій навіжений бичок прийде додому… Хлопці, а чи не піти нам зараз на побачення з виноградом?

Товариші здивовано глянули на Гагіка.

— Уночі?

— Ти тільки покажи, де можна поїсти, я й уночі знайду!

Обережно, тримаючись один за одного, Ашот, Гагік і Асо спустилися з стежки в ущелину і бігом, розмахуючи головешками, попрямували до виноградника.

Було вже пізно, коли хлопці повернулися в печеру, і тому переселення в нове житло відклали на ранок. Щодо Шушик, то вона взагалі була проти переселення.

— Роботи на стежці лишилося на день-два, скоро повернемося додому, — говорила вона. — Навіщо нам переселятися в чуже житло?

Той вечір був особливо радісний: питання з їжею майже розв’язане, стежка скоро виведе їх з цього пекла! Асо витяг з-за пояса свою сопілку і почав грати веселі мелодії, а Гагік запропонував навіть потанцювати.

— Хіба тепер до танців? — здивувався Ашот.

— А що ж? Невже тільки після того, як нас заллє потік, ми можемо танцювати?.. Ану, Асо, давай кочарі!..

І, поклавши руки на плечі Ашотові, Гагік почав танцювати, а Шушик і Саркіс, сидячи біля вогнища, дивилися на них і посміхалися.

Але танцюристи дуже скоро втомилися. Тільки сопілка Асо не стихала — то сльози бриніли в ній, то дзвеніли веселощі й завзяття.

Час від часу Асо відривав губи від сопілки і співав. При цьому він скромно відвертався від Шушик і по-курдському прикладав руку до вуха.

Про що він співав? І що було в цій пісні, яка то хвилювала співака, то веселила його, освітлюючи обличчя посмішкою?

— Ти думаєш, ми зрозуміли твоє «іро мні»? — запитав Гагік.

— Це пісня курдів-горян. Зміст її такий: «Доярки, доярки, мабуть, серед вас моя кохана. Якщо серед вас, то передайте їй: «Дівчино, зіронько, вигадай причину, візьми свій карас, приходь до джерела, — погуляємо». Якщо спитає мати: «Чого запізнилась, дочко?» — скажи їй: «Намисто розсипалося, збирала…»

— Молодець, Асо! Ну, а далі що?

— Далі?.. Пісні наших пастухів усі про дівчат, — сховавши обличчя за спину Ашота, сором’язливо відповів Асо.

— Про довговолосих кіз? Добре. Співай і перекладай, — наполягав Гагік, якому дуже сподобались пісні горян — курдів. Од вірменських пастухів він чув здебільшого сумні пісні.

— Гаразд, — погодився Асо, — заспіваю ще одну.

І знову, прикривши правою рукою вухо і заховавши голову в тінь, він заспівав приємним голосом:

Співав він так протяжно і довго, що, здавалось, виконав цілу любовну поему. Та коли переклав, то виявилось, що це всього чотирирядковий вірш. Юнак звертається до дівчини: «О сусіди, якщо ви не знаєте моєї коханої, я скажу вам її прикмети: вона струнка, очі й чоло красиві, обличчя смагляве. І йде вона завжди попереду всіх дівчат».

А дівчина відповідає парубкові: «Сьогодні в село тютюн привезли, і я купила для свого милого. Добре, якщо візьме мій подарунок. Якщо не захоче, додам два поцілунки-тоді, напевно, візьме…»

Шушик від душі сміялась, а пастух від сорому аж упрів і насунув свій ковпак на самісінькі очі. Але співати не перестав, а ще довго розважав товаришів, переносячи їх своїми піснями у світ простодушних пастухів-курдів. Помітивши, нарешті, що в Шушик обважніли повіки, Асо замовк.

— Груші вішати почала, — підморгнув товаришам Гагік і вийшов з печери. Ашот і Асо пішли слідом за ним.

Була ясна ніч. Небо дивилось на землю міріадами блискучих очей — зірок. Вдалині, по схилах Арарату, бігли, вигинаючись, мов змії, вогненні стрічки.

— Це турецькі курди підпалили траву, — сказав Асо. — Батько казав, що на тому березі річки лежать поля, які раніше належали вірменам. Їх захопили турки, але не орють, не сіють, не випасають, навіть траву не косять, і вона виростає така, що вершник губиться в ній. А щоб стара трава не глушила молодої, пастухи-курди кожної осені підпалюють степ. — Асо замовк, потім, після невеликої паузи, вів далі, як дорослий: — У вірменів горя немало було, але й у нас, курдів, не менше. Бачите отой край, де горить? Раніше там було багато курдів. Але турки не давали їм жити. Тоді курди почали боротися з турками, та невдало. Ті їх витіснили до підніжжя Малого Арарату, на іранські землі. Потім турки відрізали десь у себе шмат землі й віддали його Ірану, а взамін узяли той шматок, де оселились курди. Привели туди велике військо, прогнали курдів до берегів Араз-ріки і всіх там перебили… Хто живий лишився — перебрався через річку до нас. Батько мій зустрів кількох таких і розмовляв з ними. Вони й розповіли йому про своє лихо…

— Світає… Ходім у печеру, — тремтячи від холоду, сказав Саркіс. Спираючись на палицю, він теж вийшов подихати свіжим повітрям.

— З чого ти взяв, що вже світає? — запитав Асо у Саркіса.

— А он вранішня зоря зійшла.

Пастух засміявся:

— Це не вранішня зоря, а Кяраван-гиран. Багатьох обдурювала ця зірка. Пам’ятаєш, Ашот, я згадав її тієї ночі, коли нас залив потік? Хотів розповісти, чому її так називають, але не встиг. Кяраван-гиран — це «грабіжник караванів». Часто, коли верблюди ще мирно жують свою жуйку, один з погоничів раптом гукне: «Вранішня зоря зійшла, вставайте, час у дорогу». Не знають погоничі добре зірок і так само, як наш Саркіс, вважають, що ця зірка — вранішня. Вона, правда, теж яскрава, але сходить набагато раніше. Отож караван вирушає в дорогу, а світанку все нема й нема. Грабіжники користуються цим, оточують караван, грабують, убивають погоничів. Тому зірку й називають «грабіжником караванів». Ну, ходім, бо й справді стає холодно.