— Хай росте, хай замінить батька… — урочисто сказав він.
Ашот, як і його батько, був схильний одухотворяти природу.
Незабаром дубове гілля мирно диміло у вогнищі, а хлопці, сидячи на порозі печери, готували списи. Закутавши в свій одяг Шушик, вони винесли її надвір і посадили біля скелі. Сонце вже заходило, заливаючи своїм промінням мідно-червону скелю й бліде обличчя дівчини.
— Саркіс, де ти знайшов кремінці? — запитав Ашот.
— Я принесу, якщо вони потрібні…
— Ні, тобі не можна ходити, покажи тільки, де вони.
— Он за тим каменем, що зліва… Ні, ви не знайдете. Дай мені палицю… — дружелюбно посміхаючись, промовив хлопець і важко підвівся з місця.
Однією рукою спираючись на Асо, а другою на свого майбутнього списа, Саркіс зашкутильгав до того пасма скель, яке хлопці назвали Крем’яним рудником.
Для більшої безпеки Асо захопив з собою розжарену головешку…
— А як ти себе почуваєш, Шушик? І досі коле в боці? — поцікавився Ашот.
— Ні, вже не коле. Тільки кволість велика.
Дівчині хотілося сказати, що вона просто голодна, і якби була їжа, то вона швидко видужала б. Але, щоб не збільшувати хвилювання товаришів, вона промовчала. Та хлопці й без того розуміли, що тільки їжа може врятувати Шушик.
Коли Шушик ще день-два побуде голодною, тендітний, виснажений організм її не витримає.
— Чим би нам половити куріпок? — запитав раптом Гагік. — Ти, Ашот, якось казав про кінську волосінь, мовляв, якби вона в тебе була, всіх куріпок переловив би.
— Звісно. З волосіні можна сильце зробити. Але де її взяти?
— А це що?.. — І Гагік ніжно доторкнувся до білявого волосся Шушик, що вибилося з-під сірої хустки й лягло на худенькі груди дівчини.
Ашот розсердився.
— Тобі більше нема про що говорити?
— Нічого, Ашот. Якщо треба — відріжте… — Шушик кволо посміхнулася і, важко дихаючи, почала розплітати одну косу. Як схудли за ці дні тоненькі пальці дівчини, як позападали очі. На неї сумно було дивитись. «Помре», — промайнула в голові Ашота страшна думка, і він підхопився з місця:
— Ну, швидше! Асо йде!.. Буде нам…
Гагік швидко відрізав у Шушик пасмо волосся і, передавши його Ашоту, запитально глянув на товариша. «Скажи, чим ще я можу допомогти тобі? — здавалось, запитував його погляд. — Придумай же що-небудь, бо вона гине».
— Якщо робити в три волосини, то, може, й витримає… Тільки зерна нема ніякого: чим привернути увагу куріпок?.. Асо, — звернувся Ашот до пастуха, який щойно підійшов, — чи не знайдуться в твоїй торбині якісь крихти хліба?
Від згадки про хліб у всіх покотилася слина. От коли б у них був хоч шматочок хліба!..
Асо мовчки висипав з кишень каміння і зайшов до печери.
— Оце зброя!.. Погляньте, які гострі — мов голки! — сказав Ашот, мацаючи краї чорних кремінців.
Чорний абсидіан, або чорний кремінь, у народі його називають чорним кігтем, не треба загострювати, його шаруваті шматки, розбиваючись, дають такі ж скалки, як і пляшка з товстого скла.
Взявши палицю — один з майбутніх списів — Ашот надрізав її верхівку, вставив у неї клиночок і в утворений «дзьоб» вклав тупим боком гострий кремінь. Потім вибив клин, «дзьоб» зімкнувся і міцно затиснув камінь.
— Ану, Асо, швидше вірьовку!..
Асо приніс не тільки вірьовку, скручену з розпущеної шерстяної шкарпетки, але й жменьку змішаних з землею крихіт хліба, які він знайшов у торбині.
Ашот міцно обв’язав кінець палиці з затисненим у ньому кременем, підвівся і, піднявши над головою цей саморобний важкий спис, грізно потрусив ним у повітрі. Здавалось, що хлопцеві додалося сили і впевненості.
— Ну, хай тепер приходить твій звір, — заявив він. звертаючись до Саркіса. — Жодний звір не витримає його удару…
Хлопці по черзі брали в руки спис. Справді, зблизька така зброя могла бути навіть страшнішою, ніж пістолет. Кинеш списом з розмаху — ніхто не встоїть.
— Джан! Тепер ми й справді первісними людьми стали… Ашот, піди-но приведи сюди цього кота, побачимо, чи витримає він, — жартував Гагік, очевидно, для того, щоб підбадьорити Шушик. Але, почувши, як важко дівчина дихає, посерйознішав. — Чого ти там возишся, Ашот? Решту списів приготуємо ввечері, ходімо краще по куріпок, бо скоро стемніє.
Сонце вже зайшло, і яскраві барви на скелях ущелини швидко блякли, гасли. Все навкруги стало однотонно-сірим. Одразу стало холодно…
Хлопці занесли Шушик в печеру, поклали біля вогнища на її м’яку «тахту» і, залишивши дівчину на Саркіса, подалися по схилах туди, де щоранку чути було дружні хори куріпок.
Дуже простими, але разом з тим і дотепними виявились сильця, розставлені хлопцями того вечора на терасах гори. Кінці легкої петлі, скрученої з трьох волосинок, Ашот всовував у невелику глиняну грудку. Вночі мороз мав міцно затиснути ці волосинки їв глині.
… Скільки разів, піднімаючись з батьком в гори, Ашот бачив цілі шеренги куріпок, що стояли отак, з волосяними кільцями на шиях, ніби телята, прив’язані до кілочків.! Батько завжди квапив Ашота: «Швидше, Ашот, швидше, бо сонце розігріє глину, куріпки витягнуть з неї петлі і втечуть». Виходить, для куріпок ці грудки глини те саме, що якір для судна. Судно стоїть, поки якір не піднято…
— Ну, яка ж куріпка, по-твоєму, добровільно прийде сюди, щоб всунути голову в петлю? — вислухавши пояснення Ашота, запитав Гагік.
Ашот не відповів. Він нарвав сухої трави, потер її і змішав з крихтами хліба, потім взяв чотири камені і склав з них щось на зразок стін квадратного будиночка. Наверх поклав п’ятий гладенький камінь замість даху. Вузька щілина між двома стінками правила за двері. В цей будинок Ашот поклав глиняну грудочку з затисненими в ній кінцями волосяної петлі, а саму петлю закріпив, як (раму в отворі дверей. Всередину він насипав принаду з трави й крихіт хліба. Хіба не спокуситься голодна зимова куріпка? Відчувши запах їжі, вона, безумовно, просуне голову в щілину, подзьобає крихти… А коли захоче витягнути голову, — волосяна петля здавить їй горло…
Стежачи за роботою Ашота, такі самі будиночки зробили Асо й Гагік.
— Ну, завтра наша Шушик поїсть супу з куріпки! — радісно вигукнув Ашот, витираючи забруднені глиною руки.
— Почекай… Ти краще скажи, скільки треба зловити куріпок, щоб вистачило й для нас? — підморгнувши Асо, запитав Гагік.
— Ходімо. Рибою, яка ще в річці, не торгують. Наловимо, тоді побачимо… — непевно відповів Ашот.
Окрилені надією, наші герої повернулися в печеру. Особливо радів Гагік.
Як і минулої ночі, хлопці довго морочилися з списами, потім встановили варту. До світанку вони по черзі підтримували вогонь і стежили за входом.
Тільки-но розвиднілось — настав двадцять перший ранок їхнього полону — як Гагік почав підганяти товаришів:
— Ходім і принесемо наших курочок!..
Асо підвівся з місця і, взявши з вогнища головешку, вийшов з печери. Слідом за ним вийшли Ашот і Гагік. Хлопці були такі кволі, йшли так поволі, що поки вибрались на гору, сонце вже стояло високо.
— Попались! — вигукнув Гагік, побачивши розкидане навколо силець пір’я, але, зустрівши похмурий погляд Ашота, замовк.
— Чого ти радієш, як теля? Хіба не бачиш, що лисиця забрала нашу здобич?
У хлопців і руки опустились.
— Нічого, ходім по її сліду і зловимо її в лігві, — підбадьорював Гагік. — Напустимо диму. Лисиця задихнеться.
— Ну, задихнеться. А як же ти її витягнеш? А втім, нічого! Хоч і не витягнемо, але задушити треба. Більше не крастиме… Шукаймо слід!
У хлопців знову з’явилась надія. Справді, коли знищити цю злодійку, здобич дістанеться їм! Е! Можна ще якось один день протягнути — назбирати ягід, пташок пошукати. А вже Завтра вранці вони напевне зможуть обскубти куріпок. Адже знайдено простий і легкий спосіб полювання на куріпок!
— Стійте, — крикнув Гагік, — а хіба вдень куріпки не пасуться?
— Навряд… вони, мабуть, помітили нас. Але надвечір можуть прийти, — сказав Ашот.
— Тоді давайте зараз же поставимо сильця, тільки де-небудь в іншому місці. Навіщо нам чекати завтрашнього ранку?..