— Ей, хлопче, ти б спочатку зварив її, а тоді приніс! — зрадів Ашот, розглядівши в руках пастуха черепаху. — О, яка велика! Земляна… Вони завжди більші, ніж водяні.
Дивлячись на Гагіка, який серйозно почав зважувати на руці черепаху, Ашот на мить задумався, а потім ніби сам до себе сказав:
— Дивно… У нас черепахи завжди в садах живуть… Що їм тут, у Барсовій ущелині, робити?
— В садах? Чому тільки в садах? — здивувався Гагік.
— Там виноград!.. Адже черепахи їдять виноград. Виходить, і тут є виноград?..
— Щоб ти скис… Виноград!.. Та тут і кавуни на деревах ростуть. Хіба ти не бачив? — в’їдливо сказав Гагік.
Але Ашот не звертав уваги на слова товариша. В голові хлопця одна за одною виникали різні думки. Якщо в цих місцях багато горобців, то тут, мабуть, жили й люди. Горобці завжди оселяються по сусідству з людьми. Коли ж тут хтось жив, то, можливо, виростив десь і сад, плодами якого харчувалися черепаха і їжак… Їжаки завжди живуть поблизу садів. І горіхове дерево, напевно, посадила людина.
Поки Ашот розмірковував над цією загадкою природи, Гагік взявся «за діло», його мало цікавили «взаємозв’язки явищ у природі», про які завжди любив поговорити Ашот! Коли вже потрапила в руки здобич — треба негайно готувати з неї обід.
— Так я віднесу черепаху до вогнища, тут нічого з нею, робити… — весело підсумував Гагік.
— Добре, йди, а я ще трохи попрацюю.
— Ні, ходімо всі разом.
— Я не хочу дивитись на твоє куховарство…
І Ашот знову взявся за лопату. Асо теж вирішив попрацювати.
Десь через годину з печери до них долинув голос Гагіка:
— Ашот, Асо, ідіть! Суп із баранчика готовий!.. Ідіть, а то не залишиться для вас…
Проте ця хитрість не вдалася! Шушик прокинулась і, побачивши біля вогнища порожній панцир черепахи, обурилась:
— Варите всяку гидоту і називаєте супом з баранчика!..
І як Гагік не умовляв дівчину покуштувати суп, нічого не виходило. Тільки після того, як Ашот, повернувшись з стежки, розхвалив суп із черепахи, сказавши, що в деяких країнах він вважається кращим, ніж суп з баранини, дівчина трохи заспокоїлась. Гагік, правда, мало повірив у те, що розповідав Ашот, але залюбки взявся за ложку.
Здалася, нарешті, й Шушик. Смачний суп сам здобув собі визнання.
— Послухай, Ашот, як же це так, — висловив своє здивування Гагік. — Сніг випав глибокий, а черепахи не заснули. Чому?
— Сніг то випав, але ж тварина відчуває, що ще не зима, — пояснив Ашот. — Можливо, відчуває по погоді або з того, як гріє сонце. Батько розповідав, що бувають зими, коли до січня не випадає сніг, але ведмідь все-таки вкладається спати. Виходить, він узнає зиму за якимись іншими ознаками або інстинктивно відчуває…
Ашот був знову в своїй стихії. Він вгамував голод, тема розмови до душі — чого ж не поговорити! І хлопець розповів товаришам багато цікавого про явища природи.
Дикі кози, наприклад, паруються в перші дні грудня, а діти в них з’являються в теплі, весняні дні. І цього правила вони ніколи не зраджують, навіть коли сніг несподівано випаде у вересні і вся осінь буде снігова. Ні, нічим їх не зіб’єш з пантелику, кози свій час знають, бо якщо козенята з’являться на світ зимою, вони можуть загинути від морозів…
— Тому й черепахи не поснули, хоч і випав сніг. Зрозуміли? — запитав Ашот.
— От і добре, що не поснули. Я їх завтра всіх переловлю, — похвастався Гагік.
Наївшись, він ставав ще більшим оптимістом.
Проте виконати свою обіцянку Гагікові не довелося: непередбачені обставини примусили його наступного дня сидіти зіщулившись в кутку печери з головешкою в руках.
Коли хлопці, пообідавши, знову пішли працювати на стежку, а Шушик дрімала, Бойнах, що досі лежав нерухомо біля вогнища, раптом підхопився і відступив у глиб печери. Саркіс помітив, що собака тремтів усім тілом. Тієї ж хвилини на порозі печери показались дві великі рябі лапи, а за ними і вся постать якогось великого звіра, схожого на кота. Звір загородив собою весь вхід. Понюхавши повітря, він роздратовано поворушив вусами, випустив пазури і тихо промурчав.
Саркіс, охоплений жахом, інстинктивно вихопив з вогню головешку й кинув нею у звіра. Той відскочив назад і зник, а Саркіс аж позеленів од жаху.
— Що це було?.. Що?.. — прокинувшись, запитала Шушик, але відповіді не почула.
Саркіс мовчав, наче в нього одібрало мову.
Розділ дванадцятий
Про те, як у серцях полонених Барсової ущелини то спалахувала, то згасала надія
Поява звіра зразу переплутала всі плани і режим дня мандрівників. Ашот намагався бути безтурботним і твердив, що хворих товаришів відвідав середньоазіатський кіт — манул. Але Саркіс з цим не погоджувався.
— Який там кіт! Звір був такий завбільшки, як тигр.
До «перевиборів» Ашот зухвало кинув би: «Боягузові й кіт може здатися тигром». Але тепер він змовчав.
— У наших місцях я не зустрічав тигрів, — простодушно зауважив Асо. — Може, це була рись? Саркіс, а не було в нього кісточок на кінчиках вух?
— Ні, вуха в нього такі, як у кота, — ріжком, а голова кругла.
Який же тут міг бути звір? Чи не барс?.. Ясно одно: хто б це не був, треба бути обережним…
Мабуть, хижак, добре наївшись, заснув у своєму лігві й проспав той самий снігопад, який заніс єдиний вихід з ущелини, а тепер опинився в полоні так само, як і вони. Найімовірніше, що для звіра тут не лишилося ніякої їжі. Адже ще в перші снігопади кози втекли! Тепер він може переслідувати і людей… Якщо звір наважився серед білого дня сунути морду в печеру, то це означає, що від голоду він став безстрашним, нахабним! Так принаймні думав Ашот.
Отже, до небезпеки померти з голоду додалася ще одна — стати поживою якогось хижака.
Хлопці перенесли вогнище ближче до входу в печеру, але скоро в них закінчилось паливо. Треба було пошукати його в дубняку.
— Боятись нема чого, — підбадьорював себе й товаришів Ашот. — Саркіс, ти поклади в вогонь оце сире гілля, хай піднімається дим… Не бійся, до вогню не підійде навіть лев… Ходімо помаленьку. Добре, що вода не знесла нашої важкої зброї. Візьмемо її, знадобиться…
Озброївшись кам’яною сокирою, молотом і палицею, взявши в руки по головешці, хлопці боязко вийшли з печери.
Навкруги було так сонячно і спокійно, що страх у них почав розвіюватись. Сонце, що хилилось до вкритих нічним снігом схилів Великого Арарату, кидало на землю свої м’які, теплі промені, і під ними ніби сльозилися гори, на виступах яких ще лежав сніг.
Усе аж сяяло яскравим світлом. Хіба могло в цьому сліпучому світі існувати зло? Хіба міг тут причаїтися звір?..
У дубняку з обережності хлопці відразу ж розпалили вогнище. Потім почали обламувати гілки дубків. З досвіду хлопці вже знали, що гілля дуба, яке росте на сонячних схилах, не гнучке, особливо старе. Тому вони всі гуртом чіплялися за вузлуваті, криві, порослі мохом гілки і, коли гілляка ламалась під їх вагою, раділи, забувши на мить і про голод, і про звіра.
Дубове гілля — погане паливо. Воно майже не дає полум’я, а дим його гіркий і задушливий. Але що зробиш, коли ягідні кущі й низькорослі деревця такі міцні й гнучкі, що їх не зламаєш.
Натомившись, хлопці посідали під дубом відпочити, і Ашот сказав:
— Тепер без списів нам ке обійтись. Коли в ущелині з’явився звір, у нас повинна бути така зброя, щоб ми могли влучити в нього ще здалеку… Ось хороші списи! — Він показав на цілий кущ молодих дубових паростків, що вигиналися навколо трухлявого корча. Як п’ять братів, плечем до плеча стояли ці деревця, готуючись до боротьби з бурею, що часто навідувалась у Барсову ущелину. Але чотири з них стали жертвами гострого ножа Асо. А коли черга дійшла й до п’ятого, Ашот схопив пастуха за руку.