– Тепер я здогадався, чому сюди приходять кози! – вигукнув Камо. – Як онук мисливця, я можу підтвердити, що в спеку їх сюди приваблює підземний шум води.

– Так воно і є! – радісно закричав Сето, обнімаючи друзів.

– Попадаєте в прірву, гей, ви!… – застеріг їх Грикор. – Недаремно кажуть, що верблюдам завжди хочеться потанцювати на вузенькому місточку… Одійдіть далі!

– Ну, ходімо в печеру… Ні, почекайте! Треба спочатку налякати козу, а то твій дід, Камо, не витримає і підстрелить її. – І Армен, вигукуючи: «Ей, ей, ей!» – скинув у прірву камінь.

Коза здригнулася, наче оглушена громом, потім стрибнула раз, вдруге і зникла в розколинах Чанчакару, злившись своєю рудою шерстю з червонуватим камінням скелі. Тільки по тому, як сипався щебінь з вузеньких стежечок, і можна було уявити собі стрімкий біг тварини.

Розвідники знову повернулися в печеру, ледь стримуючи свою радість, за хлопцями йшов геолог.

Ашот Степанович уважно оглядав печеру. Вистукуючи своїм геологічним молоточком, він то йшов всередину печери, то повертався. Нарешті він сказав хлопцям, які нетерпляче чекали його рішення:

– Почнемо тут пробивати.

Сето підняв лом і ритмічними ударами став довбати каміння.

– Армене, світи! – командував Камо. – Сето, дай тепер і я попрацюю. – І він узяв із рук Сето важкий лом. Грикор старанно вигрібав з видовбаної у скелі ямки дрібне каміння і ссипав його купкою на плоский уламок скелі.

– Небагато, – зауважив він. – Гора моя не більша за кулак.

– А коли буде завбільшки з кавун, тоді можна буде покласти в пробоїну вибухівку, – сказав Ашот Степанович.

Камо, завжди нетерплячий, цього разу хвилювався ще більш, як колись. Він завзято довбав скелю, піт градом лився з нього.

– Зажди, – сказав Грикор, – що ти марно мучишся, як молодий бичок, якого вперше запрягли! Кожна справа вимагає уміння, – додав він повчальним, як у діда Асатура, тоном. – Бий ломом не поспішаючи. Камінь не силою, а вмінням треба брати.

Грикор один час допомагав робітникам у каменоломні ферми, на будівництві скотарника для молочної ферми, він не раз бачив, як ламали і підривали камінь. Взявши лом, він почав бити ним по скелі розміреними ударами, не напружуючись і не поспішаючи. І незабаром купа уламків на плоскому камені почала швидко зростати, а лом заглиблювався в скелю майже на дві п’яді.

– Бачив?… От як треба камінь довбати! – хизуючись, промовив Грикор.

Хлопці засміялись, а Камо зніяковіло посміхнувся.

– Тепер, Камо, – сказав Грикор, – дивись уважно. Оцей жовтий порошок – амонал. Насип його в пробоїну… Так, молодець! Тепер візьмемо цей чорний шнур – це гніт, а це – капсуль. Треба кінець гнота вкласти в капсуль, а капсуль зарити в амонал… і так, вірно… Тепер допоможи зібрати ці уламки. Ними треба закласти пробоїну і добре утрамбувати тупим кінцем лома. А кінець гнота повинен залишитися назовні.

– Ти що? Надумав лекції читати?

Грикора не можна було впізнати. Наче зовсім інша людина, а не вічний жартівник… Він віддавав розпорядження, і Камо з Сето беззаперечно підкорялися.

– Ну, готово! Обережно утрамбовуйте. Усе вірно зроблено, – сказав Ашот Степанович. – Грикоре, кінчай з пробоїною, виводь назовні гніт!

Ашот Степанович уважно оглянув усе ще раз і тоді уже розпорядився:

– Усі йдіть звідси! Зараз підпалюю.

Він запалив сірник і підніс його до гнота. Почувся легкий тріск, спалахнув слабенький голубий вогник і побіг по шнуру до капсуля, зануреного в амонал.

Ашот Степанович поквапливо побіг за хлопцями. Увійшовши в сусідню печеру, вони причаїлись там біля однієї із стінок. Не минуло й хвилини, як пролунав оглушливий вибух. Скеля здригнулася. Задушливий запах вибухівки наповнив повітря.

ВОДОСПАД ВСЕРЕДИНІ СКЕЛІ

Пилюка розкришеного каміння і їдкий запах амоналу заважали дихати.

У темряві, яку слабо прорізало тьмяне світло кишенькового ліхтарика, хлопці обережно пробирались слідом за геологом до того місця, де був закладений заряд.

Брили каміння од вибуху лежали навколо безформними шматками. На місці вибуху утворилась заглибина завбільшки з велику ванну. Кам’яне дно її під ногами у хлопців здригалося так, наче вони стояли на площадці гігантського генератора.

– Ну, вчений брате, що це, по-твоєму? Казан у пеклі кипить чи вода біжить? – звернувся до Армена Грикор.

– І ти в такий час так спокійно жартуєш?… Та тут збожеволіти можна! Дай сюди лом, Се-то! – крикнув Камо.

Його охопила невимовна радість.

Взявши лом, він почав гарячково розбивати ним дно утвореної вибухом заглибини.

– Ану, зупиніться! Тихо, я послухаю. – Грикор ліг і приклав вухо до великого плоского каменя. – Вода, їй-право, вода! Справжня вода – булькає, хлюпоче, вирує, б’є джерелом! Вода, водичка моя люба, я тебе із в’язниці твоєї звільню, на білий світ виведу!… Ех, друже, – поплескав він по плечу Сето, – чого стоїш, рота роззявивши? Радій, радій!

Грикор стрімголов вибіг із печери і, підстрибуючи на одній нозі по самому краю обрива, закричав в ущелину:

– Воду, воду знайшли!

Надівши на кінець палиці папаху, він почав розмахувати нею, – так він робив завжди, намагаючись привернути увагу телят, що розсипалися по луках.

Слідом за Грикором на край печери вибіг Камо і закричав, як божевільний:

– Дідусю, вода! Вода майже поруч!… Канал, той самий канал!…

– Ех, онуче, – обізвався старий, – що мені робити? Можливо, допомогти вам? – додав він, зовсім забувши про «пекло» і про свої жахи.

– Ні, дідусю, зараз ми самі йдемо до вас.

Повернувшись до товаришів, Камо сказав з прикрістю:

– Шкода, що немає у нас більше капсулів! Яка була б радість! Все село кинулось би до Чорних скель… А тепер доведеться ще почекати.

Піднявшись мотузяною драбиною на вершину, наші розвідники спустилися звідти в ущелину.

На радощах ніхто з них не помічав, що ллє дощ.

Камо вже підходив до дерева, коли позаду нього почувся веселий голос:

– Тут, тут! Ми сховались від дощу! – Назустріч їм вибігла Асмік.

В цю ж мить знову вдарив грім такої сили, наче скеля розкололась або зразу вистрілила сотня гармат. Асмік упала, Армен з переляку присів. Те ж саме зробили Грикор, Сето і Ашот Степанович, які йшли за ними. А Камо наче якась невідома сила вгору підкинула: він змахнув руками і розпластався на землі ниць.

Запалений блискавкою, гігантським факелом спалахнув дуб.

Дід-мисливець злякано вибіг з-під скелі, побачив хлопців, які припали до землі, і звів руки до неба:

– О сатаеле^[17], о боже пекла, що ж, яку відповідь я дам батькам цих дітей?… О безжалісний, безсердечний дияволе!…

Асмік лежала, то відкриваючи, то закриваючи рота, схожа на викинуту з води рибку. Однак вона швидко отямилась і, похитуючись, попрямувала до діда. Опритомніли і Ашот Степанович, Сето з Грикором, а трохи пізніше і Камо.

Зніяковілі і злякані, хлопці мовчки дивилися один на одного, на розгублене обличчя діда, на палаюче дерево…

– Мало ноги не витягли, поки воду знайшли. – сказав Грикор.

– Ходімо, ходімо, дітки! – квапив їх дід. Він був блідий як крейда.

Дорогою до села дід Асатур казав:

– Ну що по-вашому, не сатаел вас ударив?

– Якби він нас ударив, – чи залишилися б ми живими? – засміявся Камо.

Старий глянув на хлопця недовірливо. Він все ще не міг позбутися дідівських, темних забобонів.

– А чому ж він дерево вдарив, під яким ви були?

– Ніякого сатаела не існує. Блискавка вдарила. А блискавку притяг мідний глечик, – пояснив Армен. – Для блискавки це найкраща мішень.

– Це, здається, вірно, – все ще вагаючись, почухав потилицю дід. – Небіжчик дід Симон – кума мого Мукела батько – ішов якось під час грози з заступом на плечі, от блискавка і вдарила в заступ… Помер чоловік… Так, значить, ніякого сатани?…

Раптом старий виявив таку бурхливу радість, наче йому подарували весь світ.

– А могла ж бути історія, – сказав Камо. – Якби ми добігли до дуба хвилиною раніше, блискавка не збила б нас з ніг, а певне вбила б… Спробував би тоді бідний Арам Михайлович переконати тітку Сону, що це не сатана зробив!.