– Адже гас легший за воду, і ніхто з нас не зуміє опустити глек на дно озера, – говорив далі Армен.

– Підв’яжемо до глека камінь. – запропонував Сето.

– Камінь?… Не треба. Гас легший за воду, це так, але глек – важкий. Глек з налитим у нього гасом буде важчий за воду на кілограм, – сказав геолог, швидко підрахувавши в своєму зошиті різницю між питомою вагою гасу і глека.

– Ну, готові ви, нарешті? – нетерпляче спитав Камо.

– Так, тепер можна сказати, що ми готові, – відповів Армен.

– Роздягнемося й ми, – сказав Ашот Степанович своєму товаришу-геологу. – Якщо ми не включимось у такий науковий похід, багато втратимо.

У ВИРІ

Ввійшовши у воду, хлопці вхопилися за колоду з бутлями і попливли до середини озера. Тут крутило воду дуже сильно. З глибини озера піднімались бульбашки, лопались, розбігались колами.

– Ось тут підводна річка і починається, – сказав Сето. – Камо, відв’яжи глечик і дай мені. Я…

– Зажди, спочатку обв’яжемо тебе вірьовкою… Ось так… – І Армен міцно обв’язав Сето вірьовкою. – Тут глибоко? – запитав він.

– Метрів чотири.

Армен на око виміряв вірьовку. В ній було більше п’яти метрів. Одв’язавши глек од колоди, Армен вручив його Сето:

– Ну, можеш вирушати.

– Не бійся, я тебе тримаю за хвіст, – засміявся Грикор, взявши в руки кінець вірьовки, якою був обв’язаний Сето.

– Ти ж, дивись, хвоста мого не впусти, а то знесе мене потоком, – сказав Сето і, обнявши глек лівою рукою, разом з ним пірнув у озеро в тому самому місці, де воно вирувало.

Притримуючись за плавуче дерево, всі з хвилюванням чекали повернення свого відважного товариша.

Кільця вірьовки, одним кінцем якої був обв’язаний Сето, а другий залишився у Грикора, швидко зникли з поверхні води. Нарешті вся вірьовка пішла під воду і натягнулась. Озеро сколихнулося, завирувало. Над його темною глибиною надувались і лопались великі повітряні бульбашки.

– Щось запізнюється… – тривожно сказав Ашот Степанович.

– Ні… Хвіст Сето у мене в руках: почне тонути – витягну, – спробував пожартувати Грикор, але раптом посерйознішав і скрикнув: – Вірьовку тягне в мене з рук! Камо, допоможи, скоріше! Сето тягне мене за собою!

Камо кинувся на допомогу Грикорові і теж ухопився за вірьовку, але вона з силою тягнула їх униз.

Тут і стала хлопцям у пригоді плавуча дідова колода і прив’язані до неї порожні бутлі.

– Хлопці, тримайтесь однією рукою за колоду, а вільною тягніть вірьовку! – кричав Ашот Степанович. – Тягніть не вгору, а вбік!

Спільними зусиллями вони почали тягнути вірьовку.

Нарешті вона наче відірвалася од чогось і пішла легше. Незабаром з води з’явилась голова Сето.

Вчепившись за колоду, Сето впав на неї грудьми. Він важко дихав.

– На берег! – крикнув Камо.

Добравшись до берега, хлопці розтерли, обсушили і одягли товариша.

Коли Сето трохи отямився, Камо нетерпляче запитав його:

– Ну, що ти там під водою зробив?

– Влив гас прямо у отвір, як і треба було. Тільки мало сам за ним не відправився. Добре, що витягли… Гас ще не сплив на поверхню озера?

– Ні краплі.

– От і добре! Значить, потік його поніс із собою весь!… – зрадів Сето. На його блідому обличчі спалахнула посмішка.

– То ми тебе з самого отвору витягли? – тривожно запитав Грикор.

– Із самого отвору… Коли б не Ашот Степанович, вам би мене більше не бачити… А глечик прямо з рук вирвало! Вдарився об каміння, на друзки розбився… Я навіть злякався.

– Ну, все гаразд. Збирайтеся, ходімо! – підганяв юних дослідників Ашот Степанович.

Кам’янистими стежками Далі-Дагу спускалися до Гіллі, йшли мовчки. Всіх турбувала думка: чи вдався їхній дослід? Де ж спливе гас?

ПІДЗЕМНА МАНДРІВКА ГАСУ

На озері Гіллі, в очеретах, на берегах знайомих нам водоймищ, тут і там сиділи хлопці і уважно стежили за водою, не боячись криків «вішала».

А на березі озера, на в’язці очерету, там, де мало не потонув Камо, сидів Арам Михайлович.

Літнє сонце нещадно пекло, безжалісно кусали комарі й мошва. Але терпіння у піонерів було багато. Їм сказали: сидіти і уважно стежити, чи не з’являться на воді сліди гасу, – і вони не спускали з води очей.

Маслянисті плями, що з’являлися на її поверхні, вводили в оману дітей. Аракс, особливо нетерпляча, помітивши таку маслянисту пляму, яка щойно блиснула на сонці, зривалася з місця і голосно кричала:

– Араме Михайловичу, гас, гас!

Сурен, який сидів на другому березі озера, почувши ці крики і побачивши такі ж самі маслянисті плями, зачерпував жменею воду, пробував на смак і морщачись випльовував.

– Що ти вигадуєш! – кричав він їй. – Який же це гас!

Арама Михайловича такі схожі на гас плями в оману ввести не могли. Він знав, що це виділення болотяних рослин, які розкладаються.

Аж ось перед ним в центрі озера з’явились на воді довгі жирні стрічкоподібні смуги. Проте вони були так далеко, що вчитель не міг вирішити, якого вони походження. «Напевне, – подумав Арам Михайлович, – це ті ж самі болотяні виділення».

Через кілька хвилин знизу, з сусідніх острівців, долинули радісні вигуки:

– Гас, гас!…

– І в нас гас!…

– У нас, у нас!…

Озеро відразу ожило, і тільки тепер можна було хоч приблизно встановити, скільки в його очеретах ховалося дітей.

Голоси їхні дзвеніли у всіх кінцях озера. Піонери перегукувались, вимагали один у одного перевірки, старанного дослідження…

Потім пролунав голос Арама Михайловича:

– Тихше! Увага!… Наберіть води з гасом у кухлі і чекайте мене.

І Арам Михайлович почав пробиратися до своїх учнів, які терпляче на нього чекали.

Не витримавши спеки і мошви, побіг у село ще до появи гасу лише один Гурген Миросян.

А в цей час наші юні натуралісти, обливаючись потом, уже ввійшли в село. Уже з півдня звернуло, коли вони, нарешті, стомлені і збуджені, сіли перепочити на камінні коло будинку Сето.

Тут вони й зустрілися з «дезертиром» Гургеном, який втік з озера Гіллі.

Побачивши хлопців, Гурген розгублено зупинився.

Камо покликав його до себе і спитав:

– Ти звідки? З Гіллі?

– Еге…

– Ну, що ви там бачили на озері?

– Гусей, качок… – розгублено відповів хлопчик.

– А вода? Яка була вода? Ти за чим повинен був стежити, га?

Хлопчик мовчав.

– А гас? Гасу на воді не було видно?

– Гас?… А ви що, налили гасу?

– А чого тебе на озеро посилали? Що тобі наказували робити?

– Дивитися на воду… Ну, я й дивився…

Усі засміялися. Армен сумно опустив голову:

– Ми помилилися. Мабуть, ці два озера між собою не сполучаються…

Сето зашарівся. йому здавалося, що всі вважають його винним у тому, що гас не з’явився в Гіллі.

– Я все зробив… Зробив так, як ви сказали мені, – ніби виправдувався він. – Весь гас пішов з потоком води.

– Ти й не винен, Сето, – сказав Камо. – Ми знаємо, що ти зробив усе, що треба було. Що ж зробиш! Мабуть, вода тече в бік Казаху або ще куди-небудь. Напевно, і геологи наші помилились.

– Не обов’язково, щоб вода впадала саме в Гіллі… Може, вона впадає в Севан? Важливо те, що протікає вона під нашими полями, – заперечив Армен.

– Ну й що з того? Чим це цінне для нас? Адже ми все одно не знайдемо річища, не зможемо вивести воду на поверхню…

В цей час до них підійшли Асмік і Грикор, а слідом за ними і дід Асатур.

– Що? Які вісті? – запитала Асмік і, побачивши сумні обличчя хлопців, теж засмутилась.

Та ось на дорозі, що вела до села з озера Гіллі, з’явився віслючок, навантажений двома глечиками з водою. Підганяючи худобину, що важко піднімалася вгору, ззаду йшов брат Сето, Арто.

Мати, як завжди, зустріла Арто докорами:

– Ноги в тебе відсохли, чи що? Де ти так довго шлявся?