– Як багато їх було тут! – здивувалась Асмік.

– Мабуть, отара колгоспних овець пройшла. Не може бути так багато диких кіз! – сказав Камо.

Дід багатозначно посміхнувся:

– Тут, на Далі-Дагу, я раз налічив двісті в одній отарі. Дикі кози звичайно приходять на водопій на світанку і ввечері, але коли нема небезпеки і поблизу є вода – у спеку приходять і опівдні. Шум води і запах солі не дадуть їм спокою.

– І сіль хіба пахне? – здивувався Грикор.

– Ще й як! Дикі тварини, ті, що траву їдять, божеволіють без солі, хворіють, коли нема солі. І м’ясо дичини, позбавленої солі, не має смаку. Аякже? Дика коза запах солі здалеку чує.

– А вовки скоріше запах м’яса почують, ніж солі, – розумно зауважив Грикор.

– Молодець! Кожний чує те, що йому треба, – підтвердив дід, прямуючи до кущів тернику.

За ним пішли хлопці і Асмік. Вони сховалися в кущах і стали чекати.

– Добре! – сказав дід. – Вітер від джерела, в наш бік. Кози нас не почують. Ну й молодці ви, славне джерело відшукали! Нехай же й життя ваше буде таким довгим, як струмок! – казав дід, з захопленням дивлячись на виблискуючу поверхню води.

І справді, на фоні завмерлої природи це джерело, що радісно дзюрчало, було самим життям.

НАЙКРАСИВІШІ ЖИТЕЛІ ДАЛІ-ДАГУ

Чекати довелось довго.

Сонце пекло немилосердно, але бажання побачити диких кіз пересилювало все.

Навколо панувала тиша. Тільки джмелі гули над головами хлопців та вітер час від часу доносив з Гіллі голос невгамовного водяника: «болт… бо-олт… болт!…»

Нарешті почувся легкий шурхіт каміння. Дід приклав палець до губ і прислухався. Потім ледве помітним кивком голови він показав своїм юним супутникам на гребінь протилежного схилу і таємниче посміхнувся.

У Асмік від здивування широко розкрились очі, і вона б знову скрикнула, якби Камо не затулив їй долонею рот.

Там, на тлі голубого неба, з-за кам’янистого гребеня, раптом піднялись великі, схожі на дві криві шаблі в піхвах, роги… Це був великий козел. Поставивши передні ноги на камінь, велично підвівши голову, пін був схожий на чудову статую.

Козел довго стояв, оглядаючи місцевість, принюхувався Потім, востаннє вдихнувши повітря, він не поспішаючи зійшов зі свого постаменту і зник за виступом.

– Бачили? – уривчастим від хвилювання голосом запитав дід. – Це був розвідник. Зараз він пішов сказати товаришам, що небезпеки немає.

– Чому ж ти його не забив? – розгарячився Грикор. – Таку здобич з рук випустив!

Старий подивився на нього сердито.

– Тільки нечесна рука може підняти зброю на таку тварину! – обурився він.

– Чому? Що він таке, цей козел?

– Що він таке?… Коли б тут, біля джерела, сидів у засідці мисливець, вовк, барс – хто б був першою жертвою? Він. Однак, незважаючи на це, він іде, щоб розвідати, чи нема небезпеки для товаришів, чи вільний шлях! Тільки нечесна рука може підняти зброю на таку тварину! – повторив дід.

Але тут знову почувся шурхіт, ніби камінці посипались, і старий мисливець остережливо поклав палець на губи.

На гребені, за яким тільки-но зник козел-розвідник, чітко вимальовуючись на тлі неба, з’явилось безліч «шабель» – великих козлячих рогів. Важко похитуючи ними, ціла отара козлів, легко перестрибуючи з каменя на камінь, кинулась до холодного джерела.

Козлів було так багато, що, здавалось, їм не буде кінця… Все нові й нові ряди їх піднімались з-за гребеня.

Козли швидко оточили джерело, і за воду та сіль між ними почалась боротьба. Вони штовхали один одного своїми велетенськими рогами, намагаючись стати ближче до води.

Всі тварини були рудуватого кольору, з темною смугою, яка тягнулась вздовж спини, від голови до хвоста. У багатьох темна смуга проходила поперек спини і грудей, ніби оперізуючи. Дивлячись на них, Армен думав: «А які б чудові гібриди вийшли від помісі цих диких тварин із свійськими!»

Козли напились, полизали солі і, підвівши голови, стали розглядатися навколо – чи не бачив хто їх, чи не сидить хто-небудь у засідці біля джерела?

Дикі тварини довго не залишаються біля води. Найнебезпечніше для них місце у природі – це місце біля джерела. Біля води завжди ховаються хижаки. Ось чому, незважаючи на те, що зелень, яка росла навколо джерела, і манила їх, жоден козел не нахилився, щоб зірвати кілька травинок. Напившись, вони зразу ж повернулись назад, тим самим шляхом, яким прийшли. Перебирались на той бік гребеня і зникали. Стрибки їхні були такі легкі, що, здавалося, тварини, не торкаючись землі, пливли в повітрі…

Коли отара зникла, з-за гребеня гори довго ще виглядала голова козла з уже знайомими нашим хлопцям величезними рогами. Це був козел-розвідник. Він повинен був залишитись тут до того часу, поки не піде вся отара. Тільки переконавшись, що їм нічого не загрожує, він сплигнув з каменя і пішов слідом за всіма.

Хлопці полегшено зітхнули.

– Ну от, а ти кажеш – стріляй! – ще раз докорив старий Грикорові.

– Добре, але ж ти міг убити не цього козла, а іншого, хіба їх мало було біля води? – сказав Камо.

– Коли тварини п’ють, убивати не можна – жаль. Наша приказка каже, що і змія не вжалить того, хто п’є воду. Таке-то, мої любі!… Мисливці хоч і проливають кров, але і в них душа є, совість є. А зараз козлів і взагалі вбивати не можна, забороняється.

– Дідусю, а чому тут були тільки козли? – спитав Армен з цікавістю. – Жодної кози, жодного козенятка.

– Справді, як навмисне, тільки козли. Чому це так, дідусю? – приєдналась до Армена Асмік.

Дід лукаво посміхнувся і погладив бороду.

– А звідки мені знати! – сказав він, підморгнувши Грикорові.

Завдав дід загадку!…

Першим порушив мовчанку Армен:

– Козли завжди так ходять, окремими отарами?

– Ні, чому ж завжди? З червня до початку грудня, і все.

– А потім?

– Потім змішуються з козами в одну отару. Так разом і ходять до того часу, поки не народяться козенята. А як тільки козенята трохи підростуть, матері забирають їх і тікають далі від батьків. Так, віддалік од них, і живуть у скелях з дітьми.

– Тікають від батьків? – здивувався Камо.

– Еге ж, тікають, як від вовків… Тсс!… – раптом прошепотів дід і підняв палець.

На гребені, за яким зникли козли, несподівано знову з’явилась голова з величезними рогами, що здалися хлопцям вдвічі більшими, ніж роги козла-розвідника. Але тепер це був білий козел і такий великий, як бичок. Оглянувши улоговину, козел зник.

Дід Асатур, охоплений мисливським запалом, тремтів, як у пропасниці.

– Бачили, бачили? – повторював він. – Йому вже, певно, років дванадцять, а роги в нього аршини два!… – збуджено шепотів дід. – Старий уже. Такі старі козли зустрічаються рідко. Після восьми років вони звичайно дуже старіють і стають поживою для вовків. Або заховаються у яку-небудь темну печеру і помруть там, далеко від усіх…

– Звідки ти знаєш, скільки козлові років? – запитав Камо.

– А по кільцях на рогах. Кожного року – нове.

– А чому він такий білий?

– Старенький став, як я, – погладив дід свою білу бороду. – Тихше, хлопці! Друге стадо йде воду пити.

– А з цієї отари уб’єш хоч одного? – запитав діда Грикор, погладжуючи свою уявну бороду: на Сході завжди так роблять, коли щось просять.

– Заборонено! – коротко відповів дід.

Почувся тупіт багатьох копитець. До джерела спустився білий вожак, за ним слідом велике стадо козлів. Дорога була розвідана, і козли йшли, не зупиняючись, не оглядаючись, прямо до води. Рудуваті, вони були кольору навкружнього каміння, а темні смуги на деяких з них нагадували темні прошарки на схилах Далі-Дагу.

Не встигли козли напитися й піти, і білий вожак ще стояв на гребені, охороняючи безпеку отари, як знизу, з улоговини, долинув шурхіт. Із глибини кущів вибігли і легкими стрибками помчали до води рудувато-червоні, стрункі, тонконогі тварини з маленькими голівками на гнучкій шиї, прикрашеними гострими ріжками.