– Розумію вас, спробуємо і ми так робити, – згодився геолог.

Розмовляючи, вони підійшли до будинку діда Асатура. Майже одночасно з ними прийшли і юні натуралісти.

Побачивши незнайомих людей, старий спочатку занепокоївся (з причин, відомих тільки авторові і читачам: адже в селі Лчаван поки що ніхто не знає таємниці скарбу!).

– Наргіз, поглянь, що це за люди? Чого їм треба? – стурбовано звернувся він до дружини.

А Наргіз була уже на подвір’ї і цілувала свого внука Камо.

Дізнавшись про мету приходу гостей, дід Асатур підбадьорився, запросив сісти.

– Це правда, – сказав він. – Покійний кум Мукел – нехай йому земля пухом! – казав, що чув від дідів, нібито у нас тут було багато води, але вона провалилась крізь землю, пропала… Тільки коли це було, де було, – ніхто не знає. Залишилась нам від дідів наших тільки легенда одна. Була, розповідається в тій легенді, у народу вода, та заволодів нею, відняв злий вішап…

– Легенда? – пожвавішав геолог. – Про воду легенда? Ти знаєш її, дідусю? Ану, розкажи нам.

– Знаю, як не знати! – І дід самовдоволено погладив свою білу бороду.

– Дідусю, розкажи, розкажи!

Дід Асатур присів на лаву і, як завжди перед розповіддю, почав набивати тютюном свою улюблену люльку.

Всі оточили старого, з цікавістю чекаючи його оповідання.

ЛЕГЕНДА ПРО ВОДУ

– Кажуть, – почав дід Асатур, – що в давні часи наш край був такий, де вовк і вівця мирно паслися поряд. З далеких гір збігала в цей край прозора, холодна річка, зрошувала поля і сади, і все навколо було вкрите пишною зеленню. Хліба і плодів було доволі. В ті далекі дні, кажуть, не було ні багатих, ні бідних, всі жили у достатках. Люди не знали, що таке нужда. Ніхто не віднімав у них плоди їхньої праці, а вода, що збігала з гірських вершин, давала життя навіть сухим, безплідним схилам, де і каміння, завдяки їй, покривалося зеленню.

Але якось улітку люди побачили, що води стало менше, її не вистачало полям. І той, у кого було більше сили, захопив більше води. Врожай у нього був кращий, і він став багатшим і сильнішим за тих, кому не вистачало води. У них врожай був менший, і вони збідніли. З того часу багатії стали хазяями води і віднімали у народу цей дар природи.

А води у бідняків щодалі меншало. Поля і сади у народу сохли і гинули, і люди почали повставати і вимагали своєї частки води. Тоді багачі озброїли своїх слуг-велетнів, поставивши їх біля джерел і наказавши не підпускати до них людей. «Ваша частка води, – сказали вони людям, – гине на шляху з гір. Підіть подивіться, хто поглинає її…»

Люди взяли заступи й кирки і піднялися у гори. Ішли вони, йшли і нарешті побачили, як вода вируючим потоком вливається в скелі, а звідти виходить знову, але вже тоненьким, безсилим струмком… Почали розбивати скелі: треба ж дізнатись, куди дівається вода!

Працювали люди дні і ночі. Нарешті перед ними відкрилася печера – велика-велика, ні кінця, ні краю не видно… Запалили люди смолоскипи, освітили печеру-і що ж бачать: в одному з її кутків сидить страшний-престрашний вішап, і річка вливається в його величезну пащу. Поглинає вішап всю річку, і тільки краплями вода збігає з губ потвори і витікає з печери. І ще бачать люди, як вішап щохвилини росте, ширшає, роздувається…

Побачивши людей, чудовисько затрусилося, метнуло полум’я з очей, загриміло громовим голосом: «Забирайтеся геть, а то проковтну всіх!»

Злякані, розгублені, пішли назад люди. А за ними гуркіт, грім: це вішап величезним камінням загороджував вхід до свого житла.

Повернулися люди в село і вирішили поставити в горах кам’яну статую, що зображає вішапа. Щороку приносили йому жертви, благаючи дати води для полів трохи більше тієї, що збігає з його губ.

Так, довічною мрією про воду, передаючи її з покоління в покоління, і живе народ. Живе і не втрачає надії, що прийде час, коли він буде таким сильним, що не носитиме жертви вішапу, розриє скелі, знайде потвору і знесе їй голову, що знову буде багато води, і вона, як раніше, служитиме людям…

– Значить, наша річка і є те, що залишає нам вішап, що збігає з його губ? – запитав Грикор.

– Ходімо знайдемо вішапа, скрутимо йому голову! – захвилювався Камо, йому не подобався цей вішап навіть у легенді!

Посміхнувшись, геолог Ашот Степанович сказав:

– Ця легенда має дуже глибокий зміст. В нашій країні давно вже розбили голову вішапу – це зробила Жовтнева революція. Джерело народного життя, народного щастя відкрите і вирує тепер. Але ця легенда говорить нам і про інше- про те, що вода тут була і пропала.

А Арам Михайлович додав:

– Легенда, яку ми почули від діда Асатура, передається з покоління в покоління. Вона має прихований зміст. Народ, створюючи легенди і казки, насправді передає наступним поколінням відомості про те, що було, користується матеріалом свого часу, хоч і одягає її у фантастичні форми. Треба розгадати зміст нашої легенди. Давайте ж і візьмемося за це!…

ЗЕЛЕНА ПЛЯМА

У супроводі колгоспників і наших знайомих дітей геологи зійшли на Далі-Даг. Вони обшукали всі стрімчаки, всі її ущелини та улоговини. Води не було й сліду!

Побачивши де-небудь кілька сухих очеретинок, усі поспішали до них, сподіваючись біля них знайти воду – не міг же вирости очерет на сухому місці!… Помітивши зелені кущики, бігли до них, оглядали і рили навколо – адже не можуть вони рости без вологи!…

Якось, коли діти з геологами, стомившись від довгих і безнадійних пошуків, збиралися вже повернутись додому, Армен раптом звернув увагу на зелену пляму на одному з схилів Далі-Дагу. Вона була дуже далеко – значно вище від вершин Чорних скель – і, як оазис у пустелі, різко виділялася на сірому, випаленому фоні гори.

– Там є вода, хлопці, – сказав Ашот Степанович. – Без води не може бути такої свіжої зелені на цих вершинах.

– Коли б там була вода, її було б видно. Та й що там – невеличкий зелений клаптик, як хустка! – заперечив Камо.

– Я ж не кажу, що там джерело… Але навіть цей клаптик, який би він не був малий, мусить живитись водою.

– Вам дай волю, до ночі голодним ходитимеш! – забурчав Грикор. – Ти, Камо, хоч би рушницю у діда взяв – підстрелив би, в найгіршому разі, отого шуліку.

– Потерпи, Грикоре, дорогий! Як знайдемо воду, преміюємо тебе гускою з нашої ферми.

– І дозволите мені самому її з’їсти?

– Самому.

– По руках, коли так!

Камо простягнув Грикорові руку.

– Ну, готуй гуску: там вода, ясно. Хіба ж ви не бачите, яка зелень! – І Грикор, лукаво посміхнувшись, став підніматися на гору.

Підйом був важкий, але всі швидко подолали його і підійшли до того місця, яке здалеку здавалося зеленою плямою. Це й був зелений клаптик землі, завбільшки як хустка або розгорнута газета, але справді вкритий густою, соковитою зеленню.

Грикор ліг і приклав вухо до землі.

– Що ти робиш? Встань, спробуємо копати, – сказав Камо.

– Тсс!… – погрозив йому Грикор пальцем. – Тсс!…

– Що ти там чуєш?

– Тсс… Коріння – буль-буль-буль – воду п’є і примовляє: «О-ох, о-ох, о-ох, як приємно!» Рийте!

Заступами і кирками розрили землю. Під зеленою травою був рідкий, вологий грунт.

– Вода!… Слово твоє міцне? – спитав Грикор, викидаючи лопатою мокру землю. – Одержу гуску?

– Коли це та вода, що давно зникла, що поля зрошувала, гуску одержиш. І не тільки гуску, а й інші нагороди. Всі ми одержимо: і від колгоспу, і від держави. А коли це звичайне джерело – чим воно нам допоможе?…

Викопавши яму майже на півтора метра глибиною, хлопці знайшли воду. Це був слабенький струмочок. Не маючи сили піднятись на поверхню, він живив вологою лише тонкий шар грунту.

– Цей струмочок, звичайно, повинен мати і джерело – там, всередині гори, – сказав Ашот Степанович. – Він десь тут, під землею. Але це джерело не має нічого спільного з водою царя Сардура. Воно дуже мале для того, щоб давати воду селу.