Нічого не сказавши вчителеві, хлопці пішли на Чанчакар без нього. В їхніх серцях, як і в кожному юному серці, горіло бажання самим зробити таке відкриття, яке могло б здивувати всіх.

ЗНАХІДКА В КРУГЛОМУ ГРОТІ

Наступного дня рано-вранці Армен, Грикор і Камо стояли на вершині Чанчакару. Біля розорених гнізд ще літали бджоли. Хлопці з великими труднощами спустилися по мотузяній драбині в найбільшу печеру.

Цього разу вони вирішили оглянути все уважніше. Коли проходили вузьким коридором, що вів до «Печери постелей», Грикор зупинив Камо:

– Подивись, тут ліворуч є дірка, наче борсукова нора.

При блідому світлі кишенькового ліхтарика вони побачили вузенький прохід. На стінах його залишилися сліди лома, яким колись гут пробивали шлях жителі печери.

Камо слизнув у цю щілину.

– За мною, хлопці! – скомандував він. – Тільки плазом.

Вони ще не встигли влізти в прохід, як почувся стогін Грикора:

– Ой, цей проклятий камінь! Сліпий він, чи що? Не бачить, що людина йде!…

– Що таке? Стукнувся лобом?

– Еге ж. Та який ще міцний камінь, будь він тричі неладний!

Камо і Армен розсміялися. Дивний хлопець цей Грикор: боляче йому, а він усе жартує! Вони не знали, правда, що в Грикора зараз з очей течуть сльози, а на лобі набігла велика гуля. Які тут жарти! Але гумор у Грикора був від природи, і без жарту він розмовляти не міг.

Пройшовши кілька метрів, хлопці вийшли вузьким коридором до невеликого грота. Висічені в скелі східці вели в іншу, велику, печеру. Вона була круглої форми і з куполоподібним склепінням. Фантастичні, наче ліплені фігури на стелі і на стінах печери надавали їй казкового вигляду. Кольорові, прозорі, їх, здавалося, створив якийсь геніальний художник.

Хлопці, мов зачаровані, дивилися на це чудове природне ліплення.

– Вони, мабуть, з вапняку та різних мінеральних солей. Їх розчиняла вода, і розчин стікав на стіни, а потім застигав. Так і утворилися ці химерні фігури – сталактити, – сказав Армен.

Несподівано Грикор скрикнув і, не маючи сили вимовити й слова, показав у куток.

Хлопці глянули, і жах охопив їх: вони побачили там два кістяки, що сиділи пліч-о-пліч. На черепі в одного з них був шолом, що сліпуче виблискував дорогоцінними каменями. Під шоломом замість очей зяяли западини, страшним оскалом зубів шкірилась щелепа.

Перший опам’ятався Камо.

– Не бійтеся, це людські кістяки, – сказав Камо. – Ось ми й знайшли хазяїна персня – Артака, – показав Камо на кістяк у блискучому шоломі. – А це – дружина полководця.

Камо доторкнувся до коштовного намиста на шиї другого, меншого кістяка. Воно яскраво блиснуло в сутінках печери.

Уважно оглянувши кістяки, Камо знайшов тонкий, вузький кинджал, що стирчав між ребрами кістяка чоловіка і руків’я якого було всипане дорогоцінним камінням.

– Артак з розпачу кінчив життя самогубством, – сказав він.

– Так, Артак заколовся, – підтвердив Армен, – тільки не із страху. Він не хотів потрапити в полон до ворога. Оце смерть!… Ти поглянь на його руки: це був могутній чоловік. Уяви собі лише, яке велике серце було у цього полководця! Я читав про нього. Він керував повстанням селян севанського краю проти чужоземних загарбників. Але який був його кінець!

Завжди тихий і скромний, Армен змінився його ніжне обличчя зблідло, темні очі блищали.

Хлопчики уявили собі трагедію, що відбулася в цій печері Похмура картина далекого минулого розгорнулася перед ними.

– А ця печера схожа на храм, – сказав Камо. – Погляньте: зі стелі ніби лампади звисають, на стінах факели, свічки… Ліплення якесь. Як усе тут сяє, переливається барвами!

– Дивіться: меч, меч Артака! Який красивий, увесь у дорогоцінному камінні!… І який важкий – не підняти. Щоб битися з таким мечем в руках, треба бути величезним і сильним. Як ти думаєш, Камо? – запитав Армен.

– Артак і був саме таким. Глянь на кістяк – який гігант! Що з тобою, Грикоре, на тебе, здається, страх напав?

– А то не нападе!… Дивись!

Недалеко від перших двох хлопці побачили ще кілька кістяків. Поряд з кістками лежали щити, сагайдаки з стрілами, луки, списи, мідні шоломи і бронзові лати.

– Ось і воїни Артака, – промовив Армен, – наші предки, захисники нашої країни… Знаєте що? Ми нічого не братимемо. Ми не знаємо, як треба поводитися з такими старожитностями. Нехай по них Арам Михайлович прийде або приїдуть з Єревана. Ми візьмемо лише ці речі. – Армен вручив Грикорові сагайдак і бронзовий щит. – Я беру кинджал і намисто, а меч візьме Камо – він найсильніший.

Узявши свою ношу, хлопці вийшли з печери. Коли вони піднялися по мотузяній драбині на вершину скелі, знизу, від озера, долинуло тривожне: «Болт… бо-олт… болт!…»

Хлопці мимохіть здригнулися і насупились.

– Знову реве!… – сердито промовив Камо. – Ну, стривай, ми й до тебе доберемося!

ПРИЇЗД ПРОФЕСОРА СЕВЯНА

В середній школі села Лчаван панувало надзвичайне пожвавлення. Двері фізичного кабінету були широко розчинені, і школярі спішно переносили усе приладдя в сусідній, хімічний, кабінет. У вільну кімнату треба було умістити всі старожитності, які знайшли юні натуралісти. Арам Михайлович цього разу виступав не тільки як вчитель природознавства, але як і археолог.

Камо, Армен, Асмік і Грикор допомагали вчителеві. Обережно, один за одним, вони приносили і розставляли предмети, знайдені в печерах Чанчакару.

Серед речей, зібраних у кімнаті, найбільше привертало увагу Асмік чудове намисто дружини полководця, а Камо – його меч і величезний щит.

Скориставшись з того, що вчитель кудись вийшов, Камо взяв у ліву руку щит, а правою, напружуючи мускули, насилу підняв важкий меч. Ставши в позу, він урочисто виголосив:

– «Клянусь життям моєї вітчизни, що я не повернуся в лоно своєї родини, не ввійду в свій дім, поки не вижену останнього ворога з рідних країв!…»

Це були добре відомі в історії Вірменії слова вірменського полководця X століття Георга Марзпетуні.

Школярі, які зібралися біля дверей кімнати, бурхливо зааплодували.

– Оце на тебе схоже!… Вірю тобі, неодмінно ворогів нищитимеш, – усміхнулась до Камо Асмік.

У коридорі з’явився вчитель. Камо швидко поклав меч і вдав, ніби цікавиться глечиком, що стоїть біля стіни. Арам Михайлович зайшов і, лагідно усміхаючись, похитав головою.

– Ну, вважатимемо, що наш шкільний музей відкрито. Заходьте, – сказав він і впустив до кімнати школярів.

…Того ж дня в село з Єревана приїхала група вчених на чолі з професором Севяном. Побачивши старожитності, професор розхвилювався:

– Яке недбальство! Не треба було до нашого приїзду чіпати цю старовину!…

– Не втримався, професоре, вибачте. Я вирішив ні до чого не доторкатися, але не вийшло, – виправдувався вчитель.

– Побачивши дичину, мисливець про все на світі забуває. Не сердься, чоловіче мудрий, адже це також здобич! – примирливим тоном сказав дід Асатур.

Професор глянув з-під окулярів на довгу бороду старого мисливця, на його ще довший кинджал і усміхнувся.

– Ми не все принесли, що знайшли, – розповідав далі Арам Михайлович. – Це лише результат нашої попередньої розвідки. Основна робота припаде на долю вашої експедиції. Чанчакар – лабіринт незліченних печер. Всі вони з’єднані між собою внутрішніми ходами, які прорили люди. Це природна фортеця, з бійницями, сховищами, арсеналом, жилими приміщеннями. Ми оглянули зовсім невелику частину… Як перші розвідники, – повторив учитель.

Переконавшись, що жодний предмет не зіпсовано, вчений зрадів і сказав, що ці знахідки надзвичайно цінні.

Скликали загальні збори колгоспників. Виступивши перед ними, професор Севян сказав про те, що знайдені предмети мають для науки велике значення. Відзначаючи важливість знахідки, він підкреслив, що зробили це розумні і сміливі юні натуралісти села Лчаван і їхній керівник, учитель Арам Михайлович, і дякував їм від імені Вірменської Академії наук.