Грикорові було страшно, але вернутися назад він не міг: прохід був такий вузький, що у ньому не можна було і повернутися. Залишалося тільки повзти вперед. І він, до крові роздираючи лікті, поволі просувався в темряві. Нарешті в далині блиснуло світло, і Грикор побачив широкий отвір, навколо якого дзижчало безліч бджіл.

– Ура! От і добрався до меду! – сказав Грикор голосно, можливо, для того, щоб відігнати страх, який охопив його.

У великій печері було повно бджіл.

Бджоли, напевне, ще ніколи в своєму житті не бачили людей. Тому вони спочатку не звернули ніякої уваги на Грикора і не напали на нього.

Грикор пройшов усередину печери і обдивився навколо. Тут стояло кілька великих широкогорлих глиняних глеків-карасів. Були тут і менші глечики, з ручками і без ручок, а також глиняний, почорнілий від сажі горщик, в якому, мабуть, готували їжу. І в усіх глечиках – великих і малих – було повно бджіл та сотів: і золотистих – соковитих, і старих – чорних. Це були, по суті, вулики, житло цілих бджолиних сімейств. І, коли Грикор побачив їх, бурхлива радість і здивування охопили його. Хлопець відчув бажання одразу ж поділитися з ким-небудь своїми враженнями.

Він підійшов до отвору печери, глянув униз і зрадів, побачивши Армена і Асмік, які стояли з задертими догори головами. А недалеко від них синіми клубками вився димок із старенької люльки діда Асатура.

Нахилившись над проваллям, Грикор гукнув:

– Егей!… Бджоли тут всі щілини і дірки медом наповнили! – і почав радісно витанцьовувати на карнизі.

Асмік заплющила очі від страху.

– Зайди всередину, впадеш! – крикнула вона.

Грикор повернувся до бджіл. Маленькі пташки – кібці – літали по печері, ловили бджіл і ковтали їх одразу.

– Отакої! – пробурмотів він. – І тут у бджіл є вороги…

Грикор знову підійшов до краю урвища і гукнув униз:

– Армене, де ви бачите лопату кума Мукела? Ану, подивіться і скажіть мені.

Асмік засміялася.

– Не кума Мукела, а мисливця Каро! – тоненьким голоском відгукнулася вона. – Он праворуч від тебе, зовсім близько.

Грикор ступив ще крок уперед і подивився праворуч. Там і справді стирчала якась палиця чи то з сусідньої печери, чи то з великої розколини в скелі. Од виступу, на якому стояв Грикор, до неї вела вузенька, як зморшка, стежечка. Грикор ступив на цю стежечку і обережно, придержуючись за скелю і намагаючись не дивитися вниз, добрався по ній до нової печери із входом, схожим на щілину. З неї і стирчав товстий держак лопати, глибоко встромлений у соти, які, здавалося, наповнювали всю печеру. Густо була обліплена медом і вся лопата. Навколо хлопчика хмарою літали і загрозливо дзижчали бджоли. Добре, що він захопив з собою сітку і встиг накинути її на голову.

– Дідусю, – крикнув він униз, – лови!

Лопата, вся в меду і воску, полетіла вниз.

– Що там робить цей навіженнй? – обурився дід. – Зараз його чорти вниз скинуть!

А Грикор уже вліз у печеру і дивувався з цієї чудесної «пасіки», можливо, найбільшої і самої дикої у всьому світі. Це був величезний склад меду в скелях.

– Дідусю, відра, відра потрібні! – закричав Грикор, звісивши голову в ущелину. – Швидше посилай за відрами!

Оглянувши «склад меду», Грикор тією самою стежкою повернувся в першу печеру.

Арам Михайлович і Камо спускали вниз на товстій довгій вірьовці свої знахідки.

Дід Асатур тільки кліпав очима, розглядаючи спущені з гори предмети.

Армен багатозначно подивився на дівчинку:

– Пам’ятаєш, що я говорив?… Тепер мені все зрозуміло… І я можу тобі розповісти про те, як у печери потрапили люди. Отже, коли вони тікали від ворогів, можливо від турків, – турки не раз розоряли нашу Вірменію, – вони побачили дуб, той самий, коріння якого ми знайшли, і вирішили скористатися з цього. Переселення людей в печери, очевидно, почалося до появи ворога. Бачиш, вони захопили з собою все своє добро, навіть глеки.

– Хай так. Але хіба ворог не міг піднятися слідом за ними по тому самому дереву і знищити всіх? – запитала Асмік.

– Звичайно, міг. Але втікачі чекали цього, і ті з них, що йшли останніми, зрубали дерево. Зв’язок печер з землею перервався. Ворог знайшов утікачів, але вони побили його зверху камінням. На вершину скелі турки, можливо, і піднялися, але до печери дістатися не могли.

Асмік слухала Армена з захватом.

– Ну, а потім, потім? – з нетерпінням дитини вимагала вона продовження розповіді.

– Коли ворог пішов, люди не змогли спуститися – дерева не було. Всі страждали від голоду і спраги. Діти умирали, і над ними гірко плакали матері. А потім почали умирати й дорослі. І печери, що врятували втікачів від орд загарбників, стали тепер їхніми могилами…

– Слухайте, – гукнув згори Грикор, – тут кілька глечиків, повних меду! Що мені з ними робити?

– Поклич Камо, міцно обмотайте глечики вірьовками і обережно спускайте вниз. Ми тут приймемо.

Одбиваючись від бджіл, що налітали на нього, Грикор кричав:

– Ці негідниці не дають мені медку поїсти! Що мені з ними робити?

– Потім поїси! Спусти спочатку глечики.

В цей момент з’явились Арам Михайлович і Камо.

– Нарешті ви прийшли! – зрадів Грикор. – Ну, Камо, допоможи, давай спустимо глечики вниз… Знаєте, я знайшов склад меду мисливця Каро, слово честі! І його лопату…

– Розкажи: де, як?

– Не поспішайте, давайте спочатку спустимо вниз глеки, – зупинив хлопців учитель.

Глеки були величезні – заввишки з дванадцяти – чотирнадцятирічного хлопчика, – з широкими отворами-горлами. У них в давнину зберігали вино, сир, зерно, масло і багато інших продуктів. Такі глеки були для бджіл чудовими готовими вуликами. Зараз їхні отвори, ніби чорними шапками, були усипані бджолами. Штиками виставивши вперед жала, бджоли неспокійно дзижчали, готові до захисту своєї власності від небезпеки.

Печера, де мали притулок бджоли, була таким недосяжним місцем, що, здавалося, їм не загрожував тут жоден любитель меду. Вони без перешкоди розмножувалися тут і наповнювали медом не тільки глеки, але й усі заглибини в печері і в стрімчаках.

Мед нарешті можна було відправляти.

Нахилившись над проваллям, Камо гукнув:

– Зараз спускатимемо глеки! Стежте там!

Камо і Грикор, міцно обв’язавши вірьовкою горло великого глека, обережно винесли його на карниз і почали поволі спускати вниз.

Дід Асатур, побачивши карас, який повис над ущелиною, скочив, перехрестився і. розкривши від здивування рот, дивився вгору.

– Дістали-таки! – охнув він. – І девів не побоялися!

– Дідусю, – гукнув Камо, – придерж глек – розіб’ється!

Дід опам’ятався, обняв глечик, який уже порівнявся з ним, і обережно поставив його на землю.

– Все це мед, мед, дідусю? – крутячись біля глечика, запитувала Асмік.

– М-мед… м-мила… – затинаючись відповів старий.

Він був збентежений: невже ця печера і справді не була «пасікою девів»?.

Дід одв’язав вірьовку від глека, і Камо потягнув її вгору: треба було спускати решту.

Цю роботу вчитель, Камо і Грикор закінчили опівдні.

Армена дід Асатур послав у колгосп за транспортом.

– Візьми п’ять відер. У складі мисливця Каро, мабуть, ще багато меду, – сказав він.

Коли Армен повернувся, пригнавши з собою кілька ослів з відрами, кошиками і кліткою для орляти, біля підніжжя Чанчакару стояло вже дев’ять карасів, навколо яких шугали бджоли.

Кошики і відра з цукровою водою підняли на вірьовці в печеру. Дістаючи із заглибин соти з личинками, вчитель складав їх в одні кошики, а інші, порожні, оприскував зсередини цукровою водою. Бджіл приваблював цукор, щоб запасти солодкий сік для свого потомства, вони зграями налітали в кошики. Але дохи, поки серед бджіл не з’являлась матка. Арам Михайлович не заспокоювався.

– Матку шукайте, матку! Без матки не буде бджолиної сім’ї, – повторював він.