І не знав Пантелій, що в цей саме час каральна група СД на широкому сільському майдані вішала його матір і сестру.

Навіть сльози не проронила перед стратою Віра Жолудь. Зосереджена і побіліла, піднялася на поміст, великі чоловічі руки приклала до грудей і твердо промовила до односельчан:

«Прощавайте, люди. А зустрінеться хто з Пантелієм, передайте останнє моє слово: — Бий, сину, фашистів, до останку їх винищуй!»

Вночі Пантелій Жолудь з друзями на машинах влетів у своє село.

Пролунали перші постріли, на вишці засвітилися трасуючі кулі. Біля управи, де тепер розташувалися карателі, злетіли ракети, і їхнє світло тьмяно окреслило двоповерхову школу і пожежну башту. На повнім ходу вискочили машини на майдан, і Пантелій першу бронебійно-запальну кулю вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистові, і переляканий чужинський голос, піднімаючись над гуркотом не-виключених моторів, довго скреготав у імлистому повітрі.

В управі хтось перекинув лампу і зразу зайнялися на підлозі розкинені папери. Пантелій ускочив у будинок. Вище нього в одвірок цокнула куля, і в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другій кімнаті.

Прикладом відчинив двері Пантелій, але карателя ніде не було. Страшним поглядом обвів усю кімнату і кинувся назад в приміщення, що вже заповнялося вогнем та димом. Але по дорозі осінила догадка. Знову повернувся назад. Обома руками схопив великий диван і так труснув ним, що він зразу ж розвалився, а куций фашист, обвішаний залізними хрестами, вивалився на середину кімнати. Тут же і пришив його. Знову-таки бронебійно-запальною кулею. Назад він уже біг через огонь, і тільки на майдані трохи прийшов до пам'яті, обтираючи піт і сажу з високого чола…

На вулиці чорними купинами, в безладді, валялися карателі. Стрілянина тепер двома хвилями відкочувалася від майдану на городи, куди кинулись тікати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелій, наче крізь сон, почув стогін. При хисткому світлі пожарища пораненому партизанові перев'язали груди і обережно понесли вперед.

Пантелій на машині, обережно, немовби боячись подушити вічний покій повішених, під'їхав до шибениці. Сам перерізав мотузки, сам поклав у кузов матір і сестру, а потім знову сів у кабіну і поволі повів авто в партизанські ліси, над якими обважніло котився місяць. Коли наблизились до лісової дороги, порізаної вузлуватим корінням дерев, Жолудь зупинив машину і попрохав товаришів:

— Лазорко, Максиме, притримайте моїх, щоб не боліло їм. І Лазорко в напівтемряві вперше побачив прозорі краплини на очах Пантелія.

— Притримаємо, їдь спокійно, — поклав собі на руки негнучке і холодне тіло дівчинки. Її невеличке обличчя з здивовано-страдними очима все взялося воском, як береться воском достигле яблуко, тільки шия була перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою.

«Це ті, що іще не жили», — в скорботі нахилився над дівчинкою Лазорко, і більше він нічого не бачив, аж поки не приїхали до Городища…

Пантелій сам викопав простору яму, сам положив матір поруч Із сестрою, а закопати не зміг — кусаючи губи, востаннє «поцілував своїх кревних, уже в ямі, вискочив на поверхню і, ніби п'яний, заточуючись, пішов до озера.

Пізніше на свіжо висипаній могилі його знайшли Лазорко і Олекса. Нетямущими очима глянув на друзів і знову обличчям притулився до землі. Вітер поволі перебирав його довгий чуб.

— Пантелію, брате Пантелію, — торкнувся його руки Лазорко — Випий трохи. Воно в горі пособляє, — подав баклажку з горілкою.

Пантелій взяв баклажку, підвівся, одійшов трохи від могили і вилив усю горілку собі під ноги.

— Не треба, Лазорко. Впився я вже. Горем впився. Поки не кінчиться війна — уст не вмочу, — поправив обважнілою рукою чуба, що впав на стемнілі очі. — Ну от… пішли, хлопці.

І, обнявшись, товариші строго і міцно попрямували до табору.

XXXVІІІ

Вони обоє поволі ідуть до озера. Григорій пристосовується до кроку товариша, Дмитро спирається на палицю, а тому його ліве плече здається вигнутим і нижчим, ніж праве. Чисто виголене обличчя Григорія заклопотане, до прямої зморшки, що надвоє розсікає лоб, наближаються іще дві, тільки не так, як в більшості людей — навскіс до брів, а навскіс до перенісся, неповно охоплюючи лінії брів.

— Не турбуйся, Пантелій із самого пекла вирветься, — втішає його Дмитро.

— На війні, як на війні — все може бути.

— Одна прикмета, що скрізь по дорогах нишпорять фашисти та поліцаї, говорить: утекли хлопці, — наполегливо запевняє Дмитро. Він упевнений, що з Пантелієм нічого лихого не трапиться — обмане ворогів.

Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево перелітають жовни, їхні співучі переливчасті флейти ллють над озером мелодійні струмки, і тому тривожніше стає на серці, коли несподівано короткими окриками затужить сумовита чайка.

— От як ти розрубав би це подвійне кільце? — продовжує Григорій незакінчену розмову.

Дмитро лягає біля озера, палицею малює на піску два кола, що стиснули загін, з'єднує їх ходами сполучення, посередині паличками позначає партизанські гармати.

— Я наказав би артилерії бити по передній лінії, а піхотинцям під захистом артвогню просуватися вперед.

В цей час вони чують рев машин і зриваються на ноги.

— Пантелій їде! — впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здіймає з шиї автомата і поволі прямує на зростаючий рокіт.

Незабаром біля табору затихають машини, лунають радісні голоси, а потім усе відбувається так швидко, що довго не міг зрозуміти: сниться чи не сниться. Тільки знав, що все почалося з несподіваного оклику:

— Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легкової машини не дістав, але дістав вашу рідню, — незвичним голосом говорить Пантелій, і обличчя його теж незвично сумовите і стомлене. І раптом Дмитро побачив Югину, Андрія, Ольгу.

— Таточку! — скрикнула дівчинка і метнулась до нього.

— Дмитре! — зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив обійми і, накульгуючи, пішов назустріч дочці. Але раптом схопився за дерево, щоб не упасти — нога сильно віддала назад і вже зараз не можна було спертися на неї. Тримаючись однією рукою за стовбур, він другою підхопив дочку і, цілуючи її, з здивованням помітив, як тепер вона стала схожа на Югину, коли та була дівчиною.

«Тільки ніс горицвітівський, з горбинкою», — ласкаво випустив дівчинку на землю і почав цілуватися з Югиною, Андрієм, Туром. Григорій Шевчик хотів непомітно піти до табору, але Дмитро зупинив його.

— Югино, діти! Григорій Вікторович врятував мені і моїм партизанам життя.

На мить у ваганні зупинилась Югина, глянула на Дмитра і рішуче підійшла до Григорія, поцілувала його. Григорій приголубив Андрія і Ольгу і, несподівано швидко повернувшись, пішов до табору.

— Сім'ю свою згадав, — тихо промовив Дмитро. І якось незручно стало за своє щастя, начеб він спричинив яке горе Шевчику.

Притишені, обважнілі од радості, переживань і дум, посідали на високій траві, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець, невиказаних слів і почуттів.

Увечері домовились, що Григорій приведе у з'єднання свій загін, і другого дня Горицвіт вирушив до старого гнізда.

Світ, величний і радісний, оповивав Дмитра, — хай на коротку годину, своїми добрими і цілющими крилами, і тому ще більше хотілося жити, боротися за своє і людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла його, Дмитра, а тому і він повинен берегти її до останнього свого подиху.

«З тобою і ми будемо щасливі», — звертався в думах до свого привілля, оглядаючи його люблячим оком. І передчуття радості, надії, добра, що наближається до рідного Поділля, не покидало під час всієї дороги.

Пізно увечері під'їздили вони до свого табору. Проїхали повз вартових, і враз на прогалині блиснули вогні, пролунали гарматні постріли — раз, удруге і втретє. Схопились за зброю партизани, повискакували із машин.