— Спасибі, пане поліцаю, — розтягнув рот в широку посмішку.

— Носи на здоров'я.

Підводи в'їхали в двір поліції Вартовий, стоячи на ганку, ліниво подивився на звичну картину і не ворухнувся із місця, але коли поліцаї увійшли в гараж — занепокоївся:

— Хто там порядкує? — насторожено гукнув.

— Чого репетуєш, як на ярмарку? Не бачиш — свої. Привезли тобі подарунки, — поволі підійшов Пантелій Жолудь із Олексою Слюсарем до поліцая. — Начальник ваш у себе?

— В кабінеті сидить.

— Скажи, що приїхали до нього із важним пакетом, — утомлено позіхнув Пантелій і пучкою перехрестив рота.

— Зараз скажу.

І тільки повернувся служака до дверей, як всю утому і повагу змело з партизана. Одним помахом він мертвою хваткою охопив голову вартового, і той безсило вдарився тім'ям в дуже плече Пантелія Зв'язаного, з забитим ротом поліцая Пантелій поклав біля східців, а сам з автоматом напоготові став недалеко від дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт покотила до воріт, і Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв — утікайте швидше, побіг до гаража. Він іще встиг викинути на грузовик мотоцикл і на ходу скочив у кузов.

З будинку поліції уже біжать поліцаї, і Пантелій, спираючись ліктем на кабіну, б'є довгою чергою в розгублену напівбеззбройну отару, що зразу ж розсипається по всіх закутках подвір'я.

Машини, підскакуючи, на повнім ходу мчать по вибоїстому брукові, обминають підводи з кабанниками, які з усієї сили періщать батогами коней, і Пантелій, сміючись, весело кидає їм:

— Спасибі, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.

Але тим, видно, не до ярмарку — женуть коней подалі від базарної площі і зникають за крутим поворотом…

На узліссі заправили машини, закурили.

— Дамо, хлопці, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого доброго, нападуть на слід і наваляться до нас у загін, як сніг на голову. Даремно цю витівку не попустять. Чи як ви думаєте? — допитливо поглянув на партизанів Пантелій.

— Можна й круга дати, — погодилися. Чому було не погодитися після доброго нападу? — Дорогу ж добре знаєш?

— З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! — вийняв із рота люльку.

— Ти й до своєї дівчини з зав'язаними очима ходив? — поцікавився Слюсар.

— Ні, вона у мене така красива, як весна, — погляду не одведеш.

Партизани усміхнулися, думаючи, що Пантелій знову щось вигадає, але він неждано, задушевним голосом, наче зітхаючи, промовив:

— Ех, і дівчину ж викохав я, хлопці! Кінчиться війна — приїдете до мене і самі побачите, яке щастя може припасти чоловікові. При ній я навіть на горілку дивлюсь як на ворога клятого… Ну, поїхали, час! — легко скочив у кабіну першої машини.

Глухими, лише тільки йому відомими лісовими дорогами повів Пантелій невелику колону. Віра у своє військове щастя глибоко укоренилася в душі партизана. Але це була не сліпа віра. Кожен напад він ретельно обмірковував, обираючи своїми супутниками несподіваність і сміливість, що переходили межі ймовірного.

«Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А ми воюємо по-партизанськи — значить, мало не по-науковому, а іноді й вище. Тут злились і наука, і догадка, і наша ненависть. Ви ще не знаєте нас!» — любив повторяти в гурті своїх товаришів.

Тепер його потягнуло у ті ліси, де почав партизанити. Хотілося хоч одним оком глянути на старий табір, згадати минулі бойові дні і водночас захопити кілька авіабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так сильно, як тягне птаха в рідне гніздо, і в пам'яті перебирав хвилюючі картини, що одна за одною пропливали, огорнені живим сяйвом широкого серця, зігріті щирим теплом молодості. Незабутнє йому яскравіше уявлялося на віддалі, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину боїв і випробувань лише блискавично вбирає у себе розрізнені картини, несистематизовано кидає в глибінь пережитого. А згодом вони випливали несподівано, неначе промиті грозовим дощем. Так на віддалі, згодом, нам стає дорожчим і дитинство, і молодість, і перші зустрічі, і друзі. Так згадки про сонячний весняний промінь і перший пролісок огрівають і радують нас у зимові дні.

Надвечір Пантелій побачив ті ліси, окремі дерева, повз які не раз проходив, якими не раз милувався. Ось і дуб стоїть, розбитий грозою, почорнілий в середині, а не засихає — на вузлуватих гілках шумує жилаве різьблене листя, жовтіють точені жолуді, знаходить притулок співуче птаство. Обережно спускає машину в яр і завмирає од несподіванки: насупроти нього, цілячись із автомата, стоїть Степан Синиця.

— Степане! Це ти?! — скакує на землю і біжить назустріч молодому партизанові.

— Пантелію Івановичу! Звідки ви? Де ж?.. А ми вже думали… — розгублено і радісно світиться чорне обличчя Степана. — Дмитро Тимофійович живий?

— Живий, Степане! — підбігає Слюсар. — Звідки ж ти тут узявся?

— Всі наші загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлісся — фашисти старі місця облили якоюсь рідиною, що палить живе тіло. Варич був схопився за вичинену шкіру, то вся рука покрилася вогниками. Насилу загасив. Чисто шкура обгоріла. Мучиться хлопець. Лікар каже, що місяців два поноситься з раною.

— Значить, усе з'єднання тут?

— Аякже! Хазяїни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били, били, а потім ще й в Бузі топили. Іван Васильович такий план виробив, що його зразу ж, майже без поправок, затвердив підпільний обком. Товариш Савченко теж брав участь у боях.

Партизани з Степаном пішли до табору. Пантелій з насолодою слухав усі новини, узнав, що тут і Югина, і Андрій, і Ольга, і сам собою не міг нахвалитися в душі, що заскочив у яр.

«Як зрадіє Дмитро Тимофійович, коли привезу йому таку звістку, — і усміхнувся, уявляючи радість свого командира. — їй-право, ти, Пантелію, молодець…»

Чим ближче він підходив до табору, тим більше зустрічав знайомих партизанів, обнімався, цілувався, жартував і обростав живим рухливим коловоротом.

— Пантелію, це ти!? — здивовано застиг на мить дід Хмара, що саме сокирою тесав деревину.

— Ні, не я, діду Хмаро.

— Звідки ж тебе принесло?

— Із того світу, діду, із самого раю. Ви ще не знаєте мене!

— А як там жити, в раю?

— І не питайте: погано. Горілки не дають, самогонку не гонять, пива нема, курити люльки не можна — голови в янголів дуже тендітні, від диму зразу ж мігрень нападає.

— Що то воно за хвороба?

— Це спочатку одна половина голови болить, потім друга, а далі обидві разом.

— Ну, здоров, здоров, — підходить дід з сокирою в руці і автоматом за плечем.

— Здрастуйте, діду, — міцно стискають один одного в обіймах. — Еге, у вас, видать, сила до ста років буде прибувати. Певне, добру чарку п'єте?

— Так це правда, що Дмитро Тимофійович живий?

— Правда. Привезу вам його в повній бойовій готовності. Ви ще не знаєте мене!

— Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелію, і не стрінемось.

— Діду, а горілкою почастуєте? За таку новину я б з-під землі дістав би.

— Ой, чіпок нещасний.

— Хіба чіпок буває нещасним?

Недалеко від землянок Тур, Підвисоцький і кілька партизанів пораються біля відкручених частин сорокасемиміліметрових гармат, що були на підірваних німецьких танках і броневиках. На землі лежать лафети, стволи, замки. Біля дерева уже стоїть одна гармата на новому дерев'яному ходу, а невдалік од неї, у ровику, лежать невеликі довгасті тіла снарядів.

— Товаришу комісар, прибув у ваше розпорядження! — молодцювате, по-військовому дає честь і завмирає, не спускаючи радісно сміхотливих очей із невеличкої рухливої постаті Тура.

«Мені добре, діла ідуть хороше, і тепер всім партизанам повинно бути прекрасно, — неначе говорить усе обличчя Пантелія. Він щиро здивувався б, якби почув, що зараз може бути в кого досада. — Як так? Ми фашиста б'ємо, Червона Армія уже визволяє Україну, скоро хіба так заживемо на вільній землі? Тому й гріх журитися, бо все йде правильно, як часи».