Тільки замаячить яка постать на шляху, вже місця не може собі знайти. Вірила, що Дмитро не сьогодні-завтра подасть їй звістку. А дні минали, сушачи вдовине тіло і серце. Стала ще більш мовчазною, а коли доводилось сказати яке слово в розмові, неодмінно споминала Дмитра.

Вбігла якось у неділю до Югини Килина Прокопчук. Швидким оком оглянула хату — чи німця нема, і усміхнулась змовницьки і щасливо.

— Чуєш, Югино, що на світі робиться?

— Ніби що? — кинула замітати підлогу.

— Йосифові діти цієї ночі погуляли на шляху — дві машини зірвали. Трупу німецького — що колод наложили, самі ж, як вітер, зникли.

— Чиї це діти, кажеш? — підійшла Докія до Килини.

— Йосифа Віссаріоновича, Сталіна нашого. Партизани, значить.

— Може і наш Дмитро в партизанах.

— Може. А яку нову казку про партизанів говорять!

— Розкажіть, тітонько! — заіскрилися очі в Андрія.

— То ж казка.

— Хай казка, аби про партизанів.

— «Що то в полі червоніє?» — запитав німецький генерал своїх офіцерів. «Мак», — відповіли ті. — «Мак? Вирубати, витоптати його, бо він укрив поле, неначе червоні прапори». Кинулись фашистські вояки і на танках, і на машинах, і так, пішки, винищувати мак. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до червоного поля — почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: «Що ж то червоніло на полі?» — «То партизани стрічки наколювали», — відповіли ті. «Не гут, не гут, — похитав головою генерал. — Що ж то буде, коли вони воювати почнуть?»

— «Що то в полі так здіймається, то опускається?» — запитав удруге фашистський генерал своїх офіцерів. «Ячмінь», — відповіли ті. «Ячмінь? Вирубати, витоптати його, щоб і стеблини не залишилося». Кинулися німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки винищувати ячмінь. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до поля — почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: «Що ж то коливалося в полі?» — «То партизани вуса закручували», — відповіли ті. «Не гут, не гут, — похитав головою генерал. — Що ж то воно буде, коли партизани воювати почнуть?»

— «Що то зеленіє вдалині?» — запитав втретє фашистський генерал своїх офіцерів. «Вода в ставку зеленіє», — відповіли ті. «Зірвати греблю, спустити воду!» — наказав генерал. Кинулись німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки руйнувати греблю. І тільки під'їхали вони до ставу — почали вгору злізати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів:

«Що ж то зеленіло?» — «То партизани сорочки одягали», — відповіли ті. «Не гут, не гут, — сказав генерал. — Що ж то буде, коли партизани воювати почнуть?»

— Аж тут земля гуде, співають копита, зброя дзвенить і пісня, наче вітер, летить. «Хто це співає?» — запитав генерал своїх офіцерів, та вже і питати не було кого: всіх мов корова язиком злизала.

— А це ми, партизани! — та як вдарять партизани по гітлерівцях, рознесли їх, мов чорну хмару, а потім сказали:

«Оце здихайте, фашисти, щоб наших квітів не топтали, нашого хліба не їли, нашої води не пили»…

— В Янівських лісах парашутисти до партизанів спустились. Послали німці облаву, та мало хто з неї повернувся. Доброго чосу дали, — озивається гордовито Андрій.

— Може і наш Дмитро з тами парашутистами, — зітхає Докія.

— А що ще говорять люди! — не вщухає Килина. — Кармелюк зі своїми хлопцями появився. Фашистів б'є, поліцаїв б'є, бандерівців нищить. І суд простий у нього. Спіймають когось з погані, Кармелюк у людей питає: «Що він зробив?» — «Палив», — скажуть. «То його спалити на вогні». І горить проклята душа, а Кармелюк далі, від села до села, іде, свій суд чинить, грізний і справедливий.

— Може і наш Дмитро ходить із хлопцями Кармелюка.

— Чудне ви говорите, тітонько, — усміхнувшись, не витримала Килина. — Хіба ж може один чоловік бути то з Кармелюком, то з партизанами, то з парашутистами.

— А де ж йому, по-твоєму, бути? — образилась Докія. — Може скажеш, на службу до германа пішов? Він у мене ніколи в сірка очей не позичав, а дороги йому тільки випадають чи до Кармелюка, чи в партизани, чи в парашутисти. Поживеш — спом'янеш моє слово.

— Нехай буде так, — здвигнула плечима Килина.

— Не нехай буде, а так воно і є, — настоювала мати на своєму. — Совість у нього чиста. — І виходила з хати, гордовито й ображено, коли помічала в очах сусідки іскорки подиву. У сад під хутором піде, тільки сяде біля розчахнутої протрухлої дубівки — тут колись Дмитро любив посидіти. Усе, що було миле Дмитрові, стократ стало миліше Докії. Прийде з роботи і, коли нікого нема в хаті, всі Дмитрові фото обцілує, до серця притискає, ніби то самий син був. Хотіла раз Югина з Дмитрової сорочки пошити блузку Ользі.

— Не треба, дочко. Переший із моєї блузки. Щось нове з'явилося у вдачі Докії. Була вона тою самою Докією, господаровитою, статечною, не такою, що зігнеться, куди вітер повіє, та коли заходила мова за Дмитра — забувала все на світі. І жалісно було дивитися, і слухати її, змучену, переболілу найбільшими болями — материнською любов'ю.

XXІX

Діти нічого не прощають старшим. На довгі роки западають у їхні душі кривди, глибоко і болюче.

Привівши з паші трофейного коня, Андрій довго рився на горищі в книжках і незадоволений, обліплений порохном і павутинням, зліз у сіни.

— Чого шукав на горищі, сину?

— Книжки якої-небудь почитати. І не знайшов — усе читано й перечитано.

— А чого ж ти до вчителя кфрема Федоровича не підеш?

— Нехай тому нога відсохне, хто до нього ступне.

— Ніби він що? Запродався?

— Чи запродався — не знаю, а що слизняк — всім відомо.

— Як ти смієш говорити так про свого вчителя? — А як він посмів піти працювати на молочний пункт, та й ще на людей гримати, щоб скоріше німцям молоко виносили? Я раніше — сиджу в класі — і слова не пропущу. Читаю йому вірш, оповідання — усією душею тремчу, чи так зрозумів написане. Сяде він, учитель, коло мене, розбалакається і сам щось прочитає. Добре читав — так у мене серце і защемить, і засміється. А тепер він людям читає: «Вісімсот літрів молока — небагато. Хто не винесе — корову заберемо», — злісно перекривив. — Спробував би він тепер свою руку мені на голову покласти — у вічі плюнув би.

— Хіба ж так можна? — усміхнулась в душі.

— Можна, мамо.

— Може чоловіка горе заставило.

— Горе? А Микиті Дем'яновичу, на двадцять років старшому, не горе? Запрошували ж бандерівці вчителювати — не пішов. «Старий», — каже. За п'ять верст рибу в Бузі вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А повернуться наші, як цей старий учити нас буде!

— А буде, — задумалась Югина, переносячись у думках не до вчителів, а до свого чоловіка.

Андрій пообідав, вислідкував, коли нікого не було на шляху, швидко скочив на коня і, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лісу.

Свистить у вухах вітер, забиває дух, курличуть дзвінкі копита, а хлопець упивається швидкою їздою. В лісі на всім льоту зіскакує з вороного, біжить галявиною, тримаючись за повід так, неначе летить.

Осінь уже торкнулася лісу.

Розкішними червоними гніздами одцвітає заяча капуста, жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; білий ніздрюватий деревій пахне густо і владно, прибиваючи сумовиті повіви прив'ялих трав і квітів. Восковим ніжним оксамитом вже підбито знизу липовий лист; пожовтіли на ньому гострі зубчики, почорніли в суцвітті дрібні горішки насіння. В низинах трава дугами припала до самої землі, оголяючи напівзів'ялі жовті голівки дев'ятисилу. Зацвітали крихітні, неначе вишиття, блідночервоні хрещики вереску. А у верховітті коливалися шуми, то зелені-зелені, обсипані сонцем, то срібні, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизі, найбільш сумовиті — десь хмарити починало.