— Правду кажеш, командире.

А Тур, помовчавши, зайшовся різким кашлем, потім ще тихіше звернувся до Черевика:

— Ти поезію любиш. Чиї це слова?

— Міцкєвич?

— Міцкєвич. Великий художник. Та занадто ідеалізував минувшину… От переможемо, Федоре, фашистів, і такі ми твори побачимо, самі створимо про своїх героїв, про свою Батьківщину, що й в світі таких не було Бо живе наш народ не килимом прадавніх літ, а уверх підведеним крилом…

— Топковий хлопець, ой, голковий, — говорив про нього Хмара. — Коли б тільки вичуняв. Як почне він кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок шпигає. От падлюки! Калічать людей, немовби то не живая плоть. З таких треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку має людиноненависть, шкура від ляку відвалювалась, щоб він у душі поганій зарікся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дід карати. Я в молодості як весняний грім був — найсильнішим парубком на наші села. Та в дурощі, в бійки не ліз. А тепер сам по шматках різав би всякого ворога, свого чи чужого. Думаєш, легко мені? Аби ти знав, яка дружина в мене була. Серце її увесь світ жалувало, скільки вона ділечка переробила, скільки хліба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москві. Думаєш, легко її кісткам перегорілим лежати в землі? Усе перше просила, щоб заховав її на кладовищі біля дочки — вишняк там розрісся, тополя стоїть… А я позбирав уночі її кісточки, замотав у шматок полотна і закопав під яблунею. Може після війни її просьбу уволю…

Тремтять під очима сітки зморщок, і, не в силі стримати напливу спогадів, Хмара якось жалісливо махав рукою і відходив від Дмитра.

В понеділок надвечір поїхали до млина. В землянці залишили одного Тура. Хмара умостився візником, а Федір, надівши жовтоблакитну пов'язку, виконував роль поліцая.

Тихий погожий вечір іще не погасив самородків золота, розкиданих над обрієм, а вже небо розливалось, як повінь, заливало сизозеленавою водою луги, і хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови. Потім із-за лісу виплив місяць, на отаві замерехтіли роси, засвітились на червоному вбранні кінського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця і довго, сумовито крякаючи, не могла заспокоїтись.

Проїжджаючи м'якою луговою дорогою між рядами округлих верб, Хмара батогом торкнувся гілки, і зів'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись, поволі посипалось на спини коней, на віз і додолу.

Усе: і небо, і перемелене на труху в глибоких коліях дороги сіно, і вогкий гнилуватий повів ріки, і тривожний крик птиці, і невисока росиста отава — сповіщало, що літо вже здає ключі сумовитій осені.

Не раз чуваний розмірений перестук млина нагадав Дмитрові щось до болю близьке, неповторне, від чого защеміло і скоріше забилося серце. Не мав часу розбиратися в плутанині спогадів, бо вже чорнів дощаний млин і зітхало, розсипаючи синюватосрібні краплини, велике колесо. Федір зіскочив з воза і перший зайшов у млин. З нього швидко майнули дві чи три жіночі постаті і зникли, спускаючись до води.

— Добрий вечір, господарю! — поздоровкався Дмитро з мельником, пристаркуватим чоловіком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були покриті солодкуватим димчастим борошном.

Білий пил тремтів у млині, оповивши і обплівши нитками убогі стіни і снасті.

— Доброго здоров'я.

— Кому зерно мелеш?

— Звісно кому — допомічній поліції.

— А людям?

— Не велено.

— Візьмем ми в тебе, господарю, кілька мішків муки.

— Бумажка є?

— Аж три бумажки. Бачиш, які? — злегка рукою торкнувся Федір рушниці. — Хороші?

— Документи справні, — ніяково усміхнувся мельник. — Виходить, ви не з поліції?

— Виходить.

— То ви, хлопці, забирайте муку хоч усю, тільки мене зв'яжіть і покладіть у куток.

— Це можна, — охоче погодився Федір. — Ми люди не горді.

Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:

— Чи не військовий секрет, щоб дорогу до вас узнати… Ви мене не опасайтесь. Німецька власть десь мені держиться. А багато людей тиняється тепер. З радістю пристали б до вас.

Дмитро допитливо поглянув на мельника:

— Хто вони? Добре знаєш їх?

— Чому не знати. Радянські люди.

— Комуністи є між ними?

— Є. Мій зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловік без живого діла.

— Ким до війни був?

— Механіком.

— Де живе?

— Третя хата над річкою, коли за течією йти. На хаті гніздо лелеки, — повеселішав мельник. — Може вас звести з ним? Я зараз збігаю.

— Не треба. Самі познайомимося, — прикинув, що про таке діло треба порадитися з Туром.

— Та воно так, вам видніше, як треба робити, — погодився мельник і зашипів на Федора:

— Не так здорово скручуй, не німець же ти. Попусти трохи мотузок.

— Це ж для вашої пользи, — заспокоїв Федір.

— Найшов пользу. Від такої пользи дуба можна дати.

— Не дасте — баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете?

— За який там могорич! — образився мельник. — Треба ж хоч чим-небудь допомогти своїм людям… В'яжи ти, скоріше.

Коли Дмитро підхопив третій мішок на плечі, у дверях млина, наче в рамі, стала ставна молодиця. Блискучі очі горіли на її блідому обличчі.

— Дмитре! Дмитре Тимофійовичу!.. — ступила крок уперед, простягла руки і зразу ж безвільно опустила їх.

— Марто! — не вірячи собі, скидає мішок із плечей і випростується рвучко, всім тілом.

Пам'ять в одну мить освітила той затьмарений світ, перенесла в таке близьке й таке далеке рідне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохід; проте і в наймиліших споминах таїться підсвідома тривога, як у південь тінь біля корневища дерева.

Хвилюючись, підходить до неї і простягає руку.

— Дмитре… Дмитре Тимофійовичу, — якось несміливо подає руку молодиця, і нема в її пальцях колишньої сили і пругкості.

— Чи думалось, сподівалось? — легко охоплює її руки і виходить з млина.

— А я думала, сподівалась, вірила. Не міг же ти поїхати кудись і не попрощатись зі мною, — глянула на нього, відхиляючи голову назад. — Щоночі став снитись. І коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? — і не може одірватись од свого першого кохання, такого близького і недосяжного. — Як же ти заріс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, — торкається округлої густої бороди.

— Страшним став?

— Іще кращим, ніж був. Тільки очі в тебе тепер як ніч.

— Коли переможемо — зорями засяють. Як у пісні, — ласкаво примруживсь.

— Ой, коли б скоріше наші повернулися, — взялася руками за серце.

— Ти куди думаєш? В млині зостаєшся?

— Ні, додому йтиму.

— Провести тебе? Не побоїшся?

— Нічого в світі з тобою не побоюся! Тільки як тобі?.. — раптом зів'яла.

— Ти чого?

Зітхнула молодиця і нічого не відповіла, дивлячись затуманеним зором на нього і вже нічого не бачачи. Поволі підійшов до воза: