В долинці ще бурчать машини… Ось вискочив мотоцикл і застиг, як переляканий звірок.

Полем, пригинаючись, біжать чорні постаті. То там, то тут підіймаються ракети. Але чогось їхній відблиск стає суцільним, розпливчастим. Такого ще не було… Ручник, трясучись, мов у лихоманці, уперто виривається з обважнілих рук.

— Товаришу командире, ви поранені…

— Давай диск! — «Чого ж він мокрий?»

— Тра-та-та-та.

Падають якісь безформні плями. Напливають нові.

— Тра-та-та…

Над полем перехрещуються суцільні відблиски ракет, вони охоплюють землю різнобарвними водограями. І враз — темінь.

— Тра-та-та, — ще наздоганяє затьмарену свідомість відгомін наосліп пущеної черги.

Яскраве світло осліпило Сніженка. На нього з гарчанням кинулась вівчарка і, зупинена вигуком, затанцювала на задніх ногах.

Два дозорці в одностроях підвели Віктора Івановича до помосту. На помості за столом сидять начальник тюрми і шеф протикомуністичного відділу гестапо. Над ними з стіни нависає стражденне розп'яття Христа, праворуч від нього шанобливо застиг старший наглядач: він зараз виконує роль перекладача.

Щось заговорив начальник тюрми.

— Пане Сніженко, ви знаходитеся в будинкові кари, — зосереджено перекладає старший наглядач.

— Я всі ці дні знаходився в будинкові кари, — на гордовитому обличчі Віктора Івановича тінню пробігає презирлива усмішка.

— Вам говорять, що ви знаходитеся в будинкові для страти, — терпляче поправляє начальника тюрми шеф.

— Втішна інформація.

— Пане Сніженко, ви можете жити…

— Стара пісня.

— Ви молодий…

— Накажіть зняти кайдани.

Начальник тюрми подає знак; клацає ключ, блискучі кайдани крайніми кільцями з дзвоном сипляться на підлогу.

В цей час на поміст в супроводі військового коменданта підіймається сам обергрупенфюрер. Начальник тюрми і шеф гарячкове зриваються з стільців, а дозорці виструнчуються. Карл Фішер, зрідка поглядаючи на Сніженка, щось говорить, начальник тюрми і шеф шанобливо покивують головами.

— Пане Сніженко, якщо ви не скажете правди, будемо вас катувати, — тепер в очах начальника тюрми не тільки погроза, а й прохання «Ну, скажи, і мені, і тобі буде краще», — аж вимовляє поглядом.

Сніженко мовчить.

— Нещадно будем катувати.

— Це ви вмієте.

— В страшних муках помрете…

— Ну й що з того?

— Розумієте, ви більше не будете жити. Ви це розумієте? — вже кричать і начальник тюрми і старший наглядач. Начальник тюрми нахиляється вперед, тикаючи вказівним пальцем, наче вганяючи свої слова в голову в'язня. — Ви більше не будете жити…

— Так загін буде жити! Україна буде жити! Росія буде жити! Народ буде жити! — спалахнули гнівом очі Сніженка. — А от ви не будете жити, ви не маєте права навіть приторкатися до життя.

Начальник тюрми відхилився назад, палець його вткнувся в стіл і перегнувся гачком. Рука оберлейтенанта потягнулася до блискучого «вальтера», а старший наглядач побілів, найбільше боячись гніву обергрупенфюрера.

Карл Фішер зважував обставини. Багатюща практика підказала йому, що Сніженко належить до нелегкої породи. Таких переляком не візьмеш. А от перехитрити іноді вдається, вдається підступністю вирвати зайве слово, а потім, приперши ним, надломити моральний дух в'язня і витягти факти, як гвіздки. Надаючи обличчю самого привітного виразу, він сходить з помосту.

— Пане Сніженко, я з захопленням слухав ваші непримиренні відповіді. Ми уміємо поважати гордих, сміливих противників. У нас високо розвинуто культ надлюдини. Надлюдина — це, як сказав Ніцше, — море…

— Оце море й за столом сидить? — насмішкувато кивнув Сніженко на поміст.

— Про особисті якості людей, з якими ви зіткнулися, не будемо говорити: вони службовці вузької галузі — і цим сказано все. Пане Сніженко, ви уже як воїн не страшні нам. Поки у вас загоїться рана — війна закінчиться.

Погляди Фішер а і Сніженка схрещуються. В першому — доброзичлива, впевнена усмішечка, в другому — строга допитливість, те пізнання, яке не обривається в людини до останньої хвилини життя.

«Склад розуму аналітичний, — визначає обергрупенфюрер. — Селянин, а мислення інтелігента. Виняток?.. Ні, щось багато таких винятків, — пригадує, справи підсудних. — І це зовсім не добре для третього райху… і моєї кар'єри».

«Надкар'єрист, а не надлюдина. Заради слави не пожаліє й матері своєї. Моральні принципи — чини і гроші. Сьогодні служитиме третьому райхові, а завтра — де щедріше заплатять. Більше хитрий, аніж розумний. Небезпечний, — насторожено прислухається Сніженко до слів Фішера; вони липкі, наче листя вільхи, і, як листя, мають глянсувату, парадну сторону і сіру, ворсисту, до якої чіпляється бруд паразитарних яєчок і гусені».

— Ми вам подаруємо життя. Тільки після одужання ви повинні відмовитися від пропагандистської роботи і щоденно з'являтися на реєстрацію. Хай це моя примха, але завтра, Пане Сніженко, ви будете на волі, — урочисто проголошує обергрупенфюрер.

«Так створюється повна ймовірність, що все закінчиться щасливим кінцем. Тільки ловися, рибко».

— Мене захоплює ваш сміливий напад на тюрму. Як вам удалося так обдурити нас? — похитує головою Фішер.

— Невже завтра мене випустять на волю? — Сніженко вдає, що зовсім повірив обіцянці.

— Завтра. Після закінчення усіх формальностей з документами, — сміється обергрупенфюрер. — «Ознака хороша». — Ітак, ніч промайне, потім дорога — і ваш Супрунів. Хороше село. За садами — хат не видно. Стави дзеркальні і коропи дзеркальні. Я коли їхав на схід, думав: у вас нема культурної раби… Лікуватися вам, пане Сніженко, треба серйозно, — тонко прядеться нитка ймовірності, щоб приспати сумніви.

— Вилікуюсь, — запевняє Сніженко, наче він уже на волі.

— Напад ви блискуче провели. Мене, як фахівця, цікавить причина вашого успіху.

— Причина — в поліції.

— Тільки в поліції? — навіть не змінився вираз обличчя обергрупенфюрера, начеб йому це вже було відомо.

— Я, здається, таємницю виказав, — захвилювався Сніженко.

— Ну, яка це таємниця? Ми вже підняли завісу цієї таємниці, — запевняє Карл Фішер. — Я вас слухаю, пане Сніженко.

— Коли вже сказав, то сказав, — махнув рукою Сніженко. — Майже весь перший набір поліції — надісланий партизанським загоном. Партизани тільки не пішли до в'язниці — не могли слухати криків ув'язнених.

— В цьому успіх знищення людей, яких ми послали під маркою партизанів? — раптово розширюються темні чоловічки, з обличчя змивається усмішка і доброзичливість. Обергрупенфюрер починає хвилюватись і навіть почуває на спині рухливі краплини противного холоду: а що, коли меч зради уже занесено над його головою?.. На цій Україні милій тільки одні неприємності. Він обводить очима загратовані вікна і зусиллям волі стримує острах.

— Пан Крупяк знав що-небудь про це?

— Ні, пан Крупяк нічого не знав, — мусив із жалем промовити Сніженко: зайве слово могло б розірвати нитку ймовірності.

Обергрупенфюрер блискавично вискакує на поміст. Фашисти вихоплюють зброю і під захистом широкої спини старшого наглядача вибігають надвір.

Їх очима переможця проводжає Віктор Іванович Сніженко.

Біля шосе військовий комендант, начальник тюрми і старший наглядач обеззброюють двох змінених патрулів, б'ючи, втискають їх в машини і мчать до будинку кари. Кат в'язниці з шкурою вириває в приголомшених служак потрібні Карлу Фішеру свідчення. Поліцаї, не витримавши катування, заплутують себе і своїх підсобників і тут же, на закривавленій підлозі, знаходять свою смерть…

Незабаром охоронна рота під командуванням військового коменданта за всіма правилами оточила будинок української допомічної поліції. Зрадники спочатку кричали про непорозуміння, але, коли кількох із них було убито, обернули зброю проти своїх хазяїв.

В останні хвилини бою до Карла Фішера прилетів із села напівроздягнутий, біліший крейди Омелян Крупяк.

Пане обергрупенфюрер, вас підмануто, підмануто… Що цей Сніженко наробив! Чому ви не порадилися зі мною? Такого, як перший набір поліції, ви вже не найдете в районі.