— Напевне, обрали такий місток, що його корова ратицями розсуне, — сердиться Сергій, а сам думає, як би зірвати залізничний міст над Бугом.

— Навряд, — зітхає Славко. — Ти завжди нападаєшся на мене.

— Бо є за що. Про який ви думали місточок? — натискує на останнє слово.

— Про який… про залізничний над рікою… — вже сміється Славко.

— Про залізничний? А брата за ніс водив? — Сергій згрібає Славка в оберемок і п'ятірнею гладить по чуприні, як гладить тато — проти волосу.

— Сергію, та годі, а то мої кучері в самогон полетять, — борікається хлопець, вириваючися з братових обіймів.

За двором тиша розколюється жіночим лементом, впереміж обізвалося кілька пострілів. В комірчині по-комариному сумовито задзвеніли шибки. Славко миттю заховує міну під підлогу, а Сергій вискакує на подвір'я.

На небі ріденькі, ще не розкущені сходи зірок, на вулиці незрозуміла метушня, лайка, голосіння. Виставивши руки наперед, ніби боячись упасти, біля воріт пробігає жінка.

— Тітко Степанидо, тітко Степанидо, заждіть. Що воно таке робиться?

Жінка здригнулась, отямилась, припала до воріт.

— Чи це світ перевернувся, Сергію: партизани, захисники наші, вбивають і грабують нас.

— Як?! — одвисло підборіддя в хлопця. В Сергія зараз таке відчуття, неначе йому нижню частину обличчя затиснули в підкову.

— Ой, не знаю як, — заголосила жінка. — Скрині вверх дном перевертають, худобу вигонять, до молодиць пристають. Максим Новиченко і скажи їм: «Не партизани ви, а розбійники з великої дороги, не такі наші партизани». Так його з двох боків навиліт прострелили і за чуба виволокли на вулицю. Лежить чоловік, мов сніп.

— Правду він сказав: то не партизани! — Сергій обережно крадеться городами до охоплених криками і жахом будівель.

Останні сумніви розвіяно. Ще забігає на подвір'я, нахиляється над кучерявою головою брата:

— Славко, треба так зробити, щоб пани поліцаї горілку побачили.

— Побачать, Сергію.

— І слідкуйте за ними. Першого дозорця виставте біля ставка.

— За кожним кроком бандитів будемо стежити, — злісно стискаються уста. — Коли б це нам зброя. Ми б їх самі на макуху розкришили.

Сергій, прямуючи до партизанського загону, зникає в гущавині садів…

Тільки один раз вистрелила варта і, скошена, впала на дорозі біля будинку сільського виконкому. Середина будинку загупала, заборсалася спросоння, і два вікна майже воднораз застрочили пунктирами трасуючих куль. Розстрілене скло полетіло і з інших рам.

Віктор Сніженко вдарив запальними по невидимому кулеметнику. Зразу ж біля вікна золота розсип куль безглуздо метнулася вгору і обірвалася. Партизани тінями заворушилися на тлі білих стін.

В будинок, розщеплюючи і освітлюючи його, полетіли гранати. Лайка, зойки, благання і вогонь почали розпирати простору будівлю.

Бій стих так само швидко, як і почався.

На східцях, піднявши розчепірені жахом і просвітлені вогнем руки, з'явилося кілька очманілих, обеззброєних поліцаїв.

А селом уже летіли, передавалися з уст в уста радісні слова:

— Справжні партизани прийшли!

— До кореня винищують запроданців.

— Так їм, паразитам, і треба.

— Тільки подумати: яку грязь хотіли кинути на партизанів.

— Товариші, біля сільради мітинг буде.

— Кажуть, товариш Новиков прибув.

— Партія і тепер з народом.

— Треба запитати його, чи скоро наша Червона Армія прийде.

Село, освітлене хитким сяйвом пожежі, збиралося на мітинг.

Недремний та Сніженко попрощалися з Новиковим і швидко попрямували з основними силами партизанів до міста. Сьогодні мав здійснитися план Сніженка — план блискавичного нападу на в'язницю. Спіймані поліцаї сказали паролі міських патрулів і тюремних караулів. Двох поліцаїв Сніженко прихопив із собою, проінструктувавши, що їм треба робити. Ті, до півсмерті перелякані, погодилися на все. їм навіть дали гвинтівки, правда, без багнетів і патронів.

Сніженко майже всю дорогу розмовляв з партизанами, підбадьорував їх, ще і ще пояснював кожному, як треба діяти біля в'язниці під час всяких несподіванок. Начальник штабу сьогодні радів і хвилювався більше звичайного. То було півбіди, коли під час партизанського нападу хтось утікав з ворогів, а тепер така втеча підведе під шибеницю всіх ув'язнених… Та й що може бути відраднішим, аніж визволення рідних людей! І при одній згадці про це все серце Віктора Івановича наливалося незвичним трепетом. Навіть раз спіймав себе на тому, що якось само по собі прошепотілося: «Дорогі мої, незабутні…»

На околиці міста партизанів перепинив патруль.

— Стій! Пароль!

— Чота! — відповів поліцай.

— Щось вас більше за чоту, — завагався патруль, прикладаючи гвинтівку до плеча.

— Чи ти не пізнаєш нас, Григорію? — обізвався другий поліцай.

— Пізнати-то пізнаю, але, придивляюся, вас менше виїжджало з міста, — заартачився патруль. В цей час владно обізвався Сніженко:

— Ти що, більма самогоном залив? Не бачиш: заарештованих ведемо.

— Так би й давно сказав… — не докінчив патруль: розвідницький кинджал з розмаху нахилив його до землі…

Чорними безформними контурами наростає другий поверх тюрми — першого не видно за глухою напівобваленою стіною. Партизани безшумно охоплюють старовинну будівлю, перерізають дроти.

Віктор Іванович б'є прикладом у вузьку обковану хвіртку. Через деякий час по той бік стіни обізвався заспаний голос:

— Кого там нетерплячка мордує?

— Добрий день, як здоров'я Івана? — відповідає поліцай.

— Іван здоровий, — шабортить заслінка вовчка, і крізь кружатко скла проціджується жовтий пучок світла. — Це ти, Лаврухо?

— Та я, Климе.

— Знову привели свіжу партію?

— Атож.

— Багато?

— Хватить.

— І де їх дівати? Уже й сплять навстоячки, — відкриває хвіртку і сам засинає навіки.

Партизани насамперед кинулися на варту і до караульного приміщення. І як не старались, але без кількох пострілів не обійшлося.

— Знищили всіх, товаришу командире, — підбігає до Сніженка розгарячений боєм ординарець. Не знав хлопець, що партизанські руки не добралися до одного розводящого: той саме пішов до вбиральні, а коли почув на подвір'ї незвичний гомін, причаївся, мов пацюк.

Ключі, змайстровані партизанським ковалем, підходять до всіх камер. Люди з сміхом і сльозами кидаються до визволителів.

— Тихіше, тихіше, — порядкують ті.

— Вікторе! — з розмаху налітає на Сніженка рідний брат, перехоплює його руками.

— Вікторе Івановичу! — притуляється до нього шорсткою щетиною Самойлюк, голова Івчанського колгоспу.

І завжди строгі очі Сніженка зараз оволожуються якимсь теплим туманом.

— Дорогі мої, — тисне руки знайомим та незнайомим людям і квапить їх за межі в'язниці…

Коли в темряві почали затихати кроки визволителів та визволених, очманілий від жаху розводящий вискочив зі своєї схованки і, стріляючи та репетуючи, щодуху побіг до військової комендатури…

Гітлерівці й поліцаї, посідавши на машини, наздогнали партизанів недалеко від лісу. Сніженко з кількома автоматниками та одним кулеметом заслонив визволених і загін, даючи їм можливість дійти до узлісся. Начальник штабу зразу ж перехоплює дорогу, виставляє біля тернини кулемет. Кулеметник, мовчазний шахтар, що вирвався з оточення, уміло примостився біля ручника, потіснивши на кротовище другий номер.

На світанкову путь згустками темноти напливають машини.

— Тра-та-та-та… — захлинаючися сполохами, застрочив свою строчку кулемет.

Машина, вивержуючи крики, прямо летить на тернину.

— Тра та-та, — коротка черга по кабіні і знову — довга, тверда. Авто, само викручуючи руль, влітає в кювет, перекидається.

Град свинцю зразу ж скошує і тернину і кулеметника. Другий номер, для чогось підводячи вгору поранене плече, витаскує кулемет в поле, безпорадно дивиться на Сніженка. Той опускається на землю, і знову світання озвалося довгою чергою…